Тернополянин Петро Мороз створює роботи із вічними сюжетами

Петро Мороз показує мені свої картини. Каже, треба уважно дивитись на деталі й звертати увагу на назви – вони дають ключ до розуміння. Роботи художника — розповіді з багатьма героями та сюжетами – часто про події історичні. Але трапляються цілком символістські й  формально-фігуративні композиції, коли дешифрування спирається виключно на власний інтелектуальний та візуальний досвід.

Історія, філософія, релігія

Мій співрозмовник народився в 1956 році на хуторі Драгоманівка Козівського району. Цього населеного пункту на мапах уже не знайдете — він перестав існувати, проте живий у спогадах пана Петра. Так само, як живий образ хати та дитинства.

— Я дуже хотів бути художником. Мій тато малював, проте життя було складне, йому було не до того. Але, коли брався за пензель, я уважно спостерігав за його роботою. Пам’ятаю, якось мама привезла з міста фарби, тато намалював картину на чорному тлі. Яскраві кольори твору мене вразили, я не міг повірити, що ось так з нічого може з’явитись картина. Опісля вчився у бучацькій художній школі. Пробував вступити у Львівський поліграфічний інститут і академію мистецтв. Мені бракнуло півбала. Не отримав художньої освіти, але ніколи не залишав творчості. Мені пощастило — мій дядько художник Дмитро Стецько був моїм вчителем, йому вдячний за ті знання, які він вклав в мене.

— Але з часом змінювались погляди на мистецтво…

— Так. Приміром, був період, коли малював реалістичні роботи. Потім знищив їх, бо вони не відповідали запитам мого мислення. Я можу намалювати реалістичну картину, але зараз є фотографія, що реалістично відтворює те, що навколо, тож не розумію, навіщо це робити художнику. Мені цікаво зображати тільки те, що кипить всередині мене. А там вирує неймовірний вогонь. Я довго міркував над тим, як створити таку концепцію, котра поєднувала б філософію, релігію, знання древніх цивілізацій та сучасні, історію та цей день. Багато читав, дізнавався про минуле, зокрема, давніх цивілізацій: їхню культуру та спосіб мислення. Мені цікаво, як змінювався погляд на світ, місце людини в ньому, відчуття часу. Ось, приміром, єгипетські піраміди — ми досі не знаємо докладно, як їх зводили і для чого, але відомо, що то була титанічна праця, яка тривала десятиліттями. Чи стали б люди зараз до такого? Навряд і не тільки тому, що змінились інструменти, а тому, що змінилось розуміння значущості, відчуття часу — тоді він був повільним, а нині — швидкоплинний.

Міждисциплінарний підхід задовольняє мій запит на пізнання світу. Моє гасло: піднятись від Моделі до Матриці й утворити новий синтез мислення і форми. Матриця – вся цивілізація, а Модель — твір.

Між Скіллою та Харибдою

— Через цю цікавість до історії у вас багато історичних постатей. Що вкладаєте в їх образ?

— Історичні особи – приклад, на основі якого можна зробити висновок, як жити. Мені цікаво знайти відповідь на запитання: як правильно йти — в глобальному й персональному сенсах. Як нація, держава, ми ніби і правильно йдем, а час від часу звертаємо на руйнівні стежки. Ніби щось збиває зі шляху істинного. Зрештою, можливо, на землі править дві сили добра й зла, а людство йде між ними, як між Скіллою та Харибдою. Ця двоїстість, вагання, боротьба, вибір часто постають на роботах. Іноді втілюю їх у біблійних образах.

У картині «Давид і Урія» зобразив відомий біблійний сюжет. Полководець царя Давида Урія тримає в руках свою відрізану голову, бо його доля передбачена, в іншій стороні картини цар Давид тримає записку в руці, де написано, аби той поставив Урію на смертельне місце в бою, одна овечка, символ Вірсавії, яка стане наложницею-дружиною Давида і народить йому царя Соломона, на тлі — велика кошара. Так створив відсилку до слів мудреця Арона, звернених до Давида: мовляв, той забирає останнє ягнятко у свою і так багату кошару. Стосунки між людьми це часто підступна гра: якщо нам подобається щось, мусимо ним володіти підступом чи обманом. Інша концептуальна робота — програмне полотно «Прихід білої ворони» 1995 року. На ній в повний ріст людина Біла ворона, на фоні розстеленого полотна на якому  чорні ворони, на плечі в неї плуг. Біла ворона – неординарна особистість, яка має свій інструмент і ним відкриває щось нове для світу.

Я вибираю довговічні теми. Такі, що, можливо, будуть зрозумілі через півстоліття та більше. Насичую роботи символами, їхнє прочитання багаторівневе та вимагає від глядача ерудиції, знання історії, відчуття кольору та композиції. І, звісно, для того, аби зануритись у роботу, потрібно, аби вона резонувала із настроєм, духовним та інтелектуальним світом того, хто на неї дивиться.

Бачити образи

— Ваші роботи сюжетні та схожі на розповіді… 

— У батьківській хаті завжди було велелюдно: мій дідо Йосиф Мороз був активним учасником «Просвіти», дяком у церкві села Купченці, диригентом одного з найкращих у Тернопільському повіті хору «Каменяр», який налічував до стоп’ятдесяти осіб. Люди часто збирались у нас, розмовляли, розповідали про історію України, про князів, козаків, релігію, пророцтва. Коли я слухав їх, то хоч і був непосидючим, сидів так тихенько, що ніхто й не знав, є я в хаті, чи мене нема. Я слухав, і все це одразу бачив в образах. Тому, мабуть, і зайнявся живописом, графікою, скульптурою.

— А як творите?

— Я можу цілодобово думати про картину. Коли малюю, в певний момент бачу, якою має бути композиція та кольорова гама. Після багатьох спроб створити роботу, мене ніби просвічує зсередини, мов рентген, і настає мить, коли я бачу композицію. Від цього та втілення в життя композиції, отримую неймовірне задоволення. Хоча втілення в життя тривалий процес, який може тривати кілька тижнів. Я не рідко абсолютно змінюю початковий варіант, переробляючи роботу до невпізнання, поки всі пазли не зійдуться.

— Ви були учасником мистецької групи «Хоругва», яка діяла  на зламі століть. Про той час у мене складається враження, що то він був дуже плідним – як у творчості, так і в активності мистецького життя. Тепер воно якось не так…  

— Коли розпалась імперія, митці андеграунду нарешті отримали нагоду показати ті роботи, що були в «заначках». Це одна з причин, чому відбувся вибух творчості. Адже, коли творити альтернативне мистецтво було не вільно, воно й творилось найактивніше – заборонений плід солодкий. Момент виходу на свободу був прекрасним. А зараз усе завмерло. Ми не переступили межі творчого дорослішання й досі граємось із тим, що мистецький світ давно переріс. Варимось у старому котлі зі старими ідеями та формотворчими підходами. На виставки люди не ходять, всі з гаджетами в Інтернеті. Це прекрасно — перед нами розкрився весь світ і навіть космос, але ми перестали творити, спілкуватись в живу — а це ж і робить людей людьми, тому це велика проблема людства. Зрештою, головне, як і колись, так і нині — знайти себе.

Анна Золотнюк.

Роботи Петра Мороза, фото з архіву художника.