Щоб вижити, вибрав шлях зради. Протокол допиту Ярослава Комара (частина друга)

Протокол допиту Ярослава Васильовича Комара

Продовження. Частина перша ТУТ

Р. 31 Справа ч.: 131/48

 Комар Ярослав. Боєць спецгрупи Тернопільського УМГБ. Кличка  «Роман». Почато 9.12.48 р. Закінчено. 19.12.48 року. 

ПРОТОКОЛ

«Тоді падав дощ, ніч була дуже темна й недалеко за селом ми збились з дороги. Походили трохи полями і зайшли до якихось копиць сіна та рішили в них заквартирувати. Розділились по трьох і замаскували себе в копицях. Перед полуднем всі пробудились і чули,  що недалеко нас пастухи пасли корови. Вполудне в тих копицях нас окружили міліціянти та істрибки й відкрили вогонь. Нас трьох вискочило з копиці й бігли в протилежному від стрілів напрямі. Як я перебігав коло копиці, де спало других трьох товаришів, бачив, що двох з них лежали під копицею – чи вони були побиті чи поранені, не знаю. Оба з Зенком втікали ми разом около трьох кілометрів, а міліціянти, стріляючи, бігли за нами. На полях я завважив коня, що пасся, і побіг до нього, щоб дальше втікати на ньому. Зенко побіг в другий напрям. Я прибіг до коня, а тому, що він був дуже худий, я рішив дальше бігти. Міліціянти та істрибки за Зенком чомусь не бігли, а бігли за мною. Я перебіг через якесь село й на полях за ним думав скритися в якомусь збіжжі. По полях були якісь люди і я був змушений бігти дальше. Забігши в долину, скочив в конюшину й там ліг. В тому моменті, як я падав, на горбі вже були істребки й завважили мене. Я встав і дальше біг, а вони, стріляючи, бігли за мною у віддалі около 300 метрів. Від того місця я біг до ліска ще 5 кілометрів. За мною стріляли вже рідше. Вже під лісом один істрибок доганяв мене. Я обернувся (він був від мене на віддалі около 20 м) і побачив, що він в руках держить російського кріса, а на шиї мав завішену ленту з німецькими набоями. Він вже вистріляв усі російські набої і тільки кричав до мене, щоб я здавався, а не стріляв. До ліса я вже зайшов помало й погоня за мною припинилась. В середині ліса заліз в кущі й там відпочивав до вечора. Вечером знайшов у лісі криницю, напився води й пішов дальше в західному напрямі. Йшов цілу ніч, а на день заквартирував на полі в житі. Цілий день спав, а вечером пішов дальше. Тому, що був голодний (вже два дні нічого не їв), не міг іти далеко й ліг в житі відпочивати. Ранком пішов дальше в дорогу, а тому, що йшов тільки сам, це не дуже звертало увагу людей. Около полудня сів в якомусь житі відпочивати й, коли переходив коло мене якийсь чоловік, здержав його і просив, щоб він виніс мені щось з’їсти. Він пішов зараз в село, а я вийшов на другий горб і звідтам обсервував чи не йде він до мене з істрибками. Просидів до вечера і цей чоловік до мене не вийшов. Вечером я пішов у це село й припадково зайшов до хати того самого селянина. В нього повечеряв, і розпитав про терен. Він говорив, що це село є недалеко станції Гречане; що в лісі на схід від станції Гречане є пересильний пункт ЧА № 44 і там є військо. Від нього пішов я дальше на захід. Станція Гречане є близько Збруча і я, як їхав до Києва, переїжджав нею. Вже з інформацій цього господаря я зорієнтувався в якому я місці. З того села пішов около 4 кілометри й тому, що була дуже темна ніч, вирішив відпочивати, а ранком йти дальше. Ранком я пішов дальше полями й по кількох годинах ходу став перевивати ногу (йшов босий і ноги були покалічені, бо черевики свої залишив тоді, як окружили нас в копицях). В тому часі полями над’їхав конем голова колгоспу і застав просто мене на дорозі, по якій я ішов, До нього йшов тоді голова колгоспу з сусіднього села з жінкою і всі троє вони стали на дорозі та ждали на мене. Коли я підійшов до них, один з них запитав мене про документи, а другий скочив до мене й зловив за руку. Від нього я вирвав руку, вдарив його, відтак вдарив другого й вони оба попадали на землю. Тоді до мене кинулась жінка, я копнув її в живіт і вона впала. Як вони знова вставали, я мусив втікати від них. Вміжчасі люди повідомили про це істрибків в селі (до села було около 200 метрів), істрибки виїхали кіньми на поле, окружили мене та зловили. Зв’язаного відправили до сільради села Голубне (якого рну, не знаю). В сільраді я застав якогось лейтенанта (прізвища й де працював не знаю) та ще якогось демобілізованого старшину ЧА. Цей лейтенант наказав розв’язати мені руки й дав напитися води. Відтак розпитував мене про мою біографію та куди я йшов. Біографію розказав я дуже побіжно, а про те, що мене зловили під Голубним, зізнавав: я їхав поїздом з Тернопільської области разом з іншими мобілізованими до ЧА. На станції Гречане над Збручем висів я з поїзду і пішов до будинку на станції. В тому часі поїзд від’їхав, а я залишився на станції і не знав, що дальше робити. Якісь бійці, що були в тому часі на станції, порадили мені йти на схід від Гречаного до ліса й там зголоситись в 44му пересильному пункті. Я йшов туди й на дорозі стрінули мене два мужчини та одна жінка і напали на мене, я оборонявся від них, а відтак втікав і мене зловили істрибки. Дальше той лейтенант нічого зі мною не говорив і наказав істрибкам відвести мене до пивниці. Там замкнули мене й відійшли. Вечером якісь істрибки підійшли під двері пивниці й покликали мене до дверей. Як я вже був під дверми, один з них сказав до мене, що хоче говорити зі мною через дірку від ключа. В тому моменті я почув, що в дірці задзвонив метал, і тому не хотів з ним говорити. Вони напевно хотіли пімститись на мені з намови голови колгоспу, якого я бив, а до дірки кликали говорити тому, щоб штовхнути шомполом в рот. Ранком до пивниці прийшов місцевий начальник істребків і приніс мені ягід. Около 10ої години під’їхала фіра й мене відвезли до району (назви не пригадую) до НКВД. Перед будинком НКВД ми стрінули начальника, який наказав істрибкам відвести мене до камери, а до мене сказав: “З тобою я розчитаюсь”.  В камері просидів я три доби й ніхто до мене не приходив. Третьої ночі до камери увійшов начальник РО НКГБ (прізвища не знаю; низького росту, щуплий, бльондин, пиркатий ніс, літ около 24) ще з якимсь, що був вбраний поцивільному (прізвища його не знаю; середнього росту, щуплий, брунет, орлиний ніс, літ около 30, не вимовляв букви “р”) і приказали йти з ними. Завели мене до ями, що була у віддалі 100 метрів від будинку РО НКВД, і там питали звідки я, як називаюся і як прибув у цей терен. Я подав своє прізвище, ім’я та побатькові, рік народження, село, район та область, а про свій побут в тому терені зізнавав так само, як лейтенантові в селі Голубне. Начальник заперечив це й вимагав, щоб я говорив правду. Я дальше твердив те саме. Тоді звернувся до мене цей другий і сказав, щоб говорити правду, а якщо буду дальше брехати, то він мене застрілить. Того я не боявся, бо знав, що так не буде, і твердив те саме. Після того вони оба завели мене до будинку РО НКВД, начальник кудись пішов, а цей другий завів мене до своєї канцелярії. Йому я сказав свої персональні дані, а про свою втечу зізнавав так само як попередньо. Він це все записав і під тим я підписався. Відтак він знова запровадив мене до камери й другого дня ранком кухар приніс мені снідання (я вже три дні нічого не їв). Годину пізніше вивели мене з камери на коридор, де я стрінув ще трьох арештованих. Мене і цих трьох якийсь міліціонер завів до 44го пересильного пункту під Гречаним. Там ми зареєструвалися, мене запровадили до землянки, де застав я около 20 арештованих, а тих трьох, що прийшли зі мною, відвели кудись. В землянці враз з іншими просидів дві доби, всіх нас вивели до лазні, а звідтам до лісу у військовий табір. В лісі було багато війська. Нам усім (20ом) видали уніформи й ми разом з іншими ходили на військові заняття. Ті арештовані, що сиділи зі мною в землянці, були також зловлені дезертири. По двохтижневому вишколі нас около 50ть поїздом відвезли до Києва. Усі, що тоді їхали, походили з ЗУЗ і були дезертирами. В Києві нас приділили до 81го пересильного полку й там ми були до місяця вересня 1944 р. На початку місяця вересня нас около 2500 знова умундурували й поїздом від’їхали ми до м. Рава Руська. Звідтам пішком пішли в Любачівщину й там в лісах заквартирували. Нас приділили до 224ої дивізії, яка тоді поповнювалась по розбитті. Наша частина перебувала в околицях Нового Села. Ціла дивізія там вишколювалася, всім нам новоприбувшим дали зброю, військові книжки і по трьохтижневому вишколі дивізію перекинули на фронт під Ригу. Я був приділений до снайперної частини й на озброєнні мав кріса з оптичними приладдями. Перед від’їздом на фронт ціла дивізія помарширувала на якусь станцію в Любачівщині. Коло станції усі розтаборились, бо всі разом не могли заладуватись на поїзд. Чота, в якій я перебував, відпочивала в лісі і лейтенант сказав до всіх, щоб поголилися і помилися перед дорогою. Звідтам я вирішив втікати, бо не хотів їхати на фронт. В тій цілі говорив до товаришів, щоб дали мені свої їдунки і я принесу з села води, щоб помитись. Від одного товариша (понаціональности білорус, прізвища не знаю) я взяв собі автомата й говорив, що мені з крісом зле йти до села, бо він довгий і стрясаються скла, та з автоматом пішов у село. Під селом викинув їдунки і, не задержуючись у селі, пішов у другий ліс. Лісом йшов до вечера в напрямі сходу, а вечером зайшов до якогось господаря, що мешкав на хуторі під лісом, у віддалі около 13 кілометрів від Любачева. Цього господаря я розпитував про терен. Він говорив, що на хуторах немає жодного війська, а в селі, до якого ці хуторі належать, є військо і квартирує коло церкви. Тоді я сказав до нього, що прийшов на їхні хуторі замовляти квартири для війська, і залишився в нього квартирувати. В хаті переспав до ранку, ранком поснідав і розпитав господаря куди найближче до станції, щоб не йти через села. Господар вийшов зі мною на город і вказав мені напрям до Любачівської станції. Перед[]полуднем я вже був на станції і товаровим поїздом, в якому їхали також люди, від’їхав в напрямі м. Ярослав, у вагоні, до котрого сів я, було чотирьох червоноармійців і 6ох цивільних людей. Проїхавши около 20 кілометрів на одній станції (назви не пам’ятаю) до нашого вагону ввійшов якийсь сержант і перевіряв документи. Наперед провірив документи в цивільних, а відтак перейшов до нас – червоноармійців і, привитавшись повійськовому, запитав про документи. В тих червоноармійців, які їхали зі мною, документи були в порядку, а я, не маючи командіровки, дав йому тільки військову книжку. Він оглянув книжку й запитав за командіровкою. Йому я відповів, що командіровки не маю, бо моя дивізія від’їхала на м. Львів, а я залишився від ешелону й доганяю дивізію. Сержант забрав у мене військову книжку та сказав зголоситись по неї до начальника станції. Я вирішив їхати без книжки, але відтак подумав, що краще їхати з книжкою і пішов під двері канцелярії начальника станції. Через вікно заглянув до канцелярії і мені цей начальник видався страшним. Тому я знова повернув до поїзду. Коло поїзду стрінув того самого сержанта, що забрав у мене книжку і попросив його, щоб він звернув її мені. Говорив, що за те, що не дожену дивізії, мене могтимуть судити. Він віддав мені книжку і сказав: “Я знаю, що ти втікаєш, але втікай”. Я ще раз запевнив його, що здоганяю дивізію і всів до того самого вагону.»

Продовження буде.

МАТКРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ