Щоб вижити, вибрав шлях зради. Протокол допиту Ярослава Комара

Протокол допиту Ярослава Васильовича Комара

 Р. 31 Справа ч.: 131/48

 Комар Ярослав. Боєць спецгрупи Тернопільського УМГБ. Кличка  «Роман». Почато 9.12.48 р. Закінчено. 19.12.48 року. 

ПРОТОКОЛ

КОМАР Ярослав Васильович ур. 18.2.1924 р. в с. Чернихівці, Збаразького рну, Тернопільської области; українець, осв. – 4 кл. нар. школи, вільний, рільник. Зізнає: 

«До школи ходив 5 років і закінчив 4 кл. Більше не ходив тому, що на господарстві були тільки мати і молодший брат Євген (ур. 1926 р., зараз живе в Канаді) і не було кому працювати. Батько мій ще 1926 р. виїхав на заробітки до Канади. За польської та більшовицької окупацій працював на господарстві. До жодних організацій та товариств в тому часі не належав, бо був ще молодий. За німецької окупації я вже знав дещо про ОУН і в де-чому допомагав її. Кілька разів відвозив підпільників до сусідніх сіл, а в 1943 р. помагав збирати збіжжя для відділів УПА. Членом ані симпатиком ОУН не був. Від початку 1943 р. мав контакт з повстанцями на Волині. Через одного свойого знакомого в м. Тернопіль закуповував ліки, сіль, нафту, відвозив це до одного волинського села й там передавав повстанцям. Вони давали мені за це коні, а я перепродував їх тут в Галичині, частину грошей за коні їм звертав, а частину залишав собі за товари. Це робив без зв’язку з членами ОУН в мойому селі, але вони знали про те. З приходом большевиків 1944 р. я скривався. Два тижні на початку скривався в родинному селі, а відтак разом з іншими з мойого села відійшов до відділу УПА на Волинь. У відділі був около місяця і  цей відділ, тому що всюди було повно большевиків, розпустили. Я з односельчанами вже перед Великодними святами повернув до родинного села. В селі квартирував штаб якоїсь червоноармійської частини і в кожній хаті було військо. Криївок не було і тому я, разом з іншими, квартирував на стріхах та в лісі. Одного разу, коли я вертав з ліса додому, мене зловили червоноармійці, які були на заставі. Якийсь сержант запитав мене звідкіля йду та зажадав документів. Йому я відповів, що працюю на залізній дорозі Тернопіль – Ланівці й вертаю додому, а замість документів я подав йому шкільне свідоцтво з 4ої кляси, яке якраз було в мене в кишені. Це свідоцтво було писане по польськи. Тому, що була ніч, цей сержант дивився на свідоцтво, присвічуючи собі сірником, а по деякому часі сказав до мене, що на ньому не може нічого відчитати. Як я сказав йому, що він мало грамотний, той зараз приказав бійцям запровадити мене в штаб до якогось майора. Бійці завели мене в родинне село до хати Гураль Теклі, де квартирував той майор. Увійшовши в кімнату, я сказав “здраствуйте” і майор відповів мені. Господиня, що була в другій кімнаті, почувши мій голос, прийшла до кімнати майора і запитала мене звідки я прийшов. Її я відповів, що прийшов з роботи за харчами. Тоді майор запитав її чи мене знає і вона відповіла, що я є сином її сусіда. Зараз вона вийшла з хати, а майор, який лежав тоді на ліжку, запитав мене про документи. Я витягнув свідоцтво й хотів подати його майорові, але він сказав положити на столі, думаючи, що це дійсно документ. Після того майор мене нічого не питав, я витягнув тютюн і паперці та дав закурити цьому майорові. Він закурив і сказав мені, що можу йти додому, а слідуючого дня ранком прийти по документи. Звідтам пішов я додому і сказав матері, щоб вона досвітком наготовила збіжжя та підводу, бо я хочу втікати з села. Як почало світати я вбрався в подертий одяг, на голову заложив капелюх і з матір’ю ми поїхали до с. Чернилів Польський (зараз Жуково), Великобірківського рну. Там було менше війська і ми заїхали до мого дядька Комар Степана, в якого я рішив деякий час скриватись. Там скривався тиждень і тому, що близько цього господарства був спіртзавод, з якого люди забрали спірт та бочки і большевики шукали за тим по господарствах, я мусив виїхати. Додому приїхав фірою в соломі. Вдома застав червоноармійців, але вони мене не бачили, бо мати скидала солому до стодоли і вміжчасі я там скрився. Вечером зі стодоли я пішов до другої кімнати, де військових не було, і там сидів. Третього дня якийсь боєць хотів щось вкрасти з тої кімнати й ліз туди через вікно. Під вікном на підлозі я спав і він завважив мене. Тоді він побіг до сусіда, закликав більше бійців і вони  прийшли до мене. Не розпитуючи нічого, приказали мені збиратися і йти з ними. Завели до якогось лейтенанта ЧА і він сказав відпровадити мене до с. Шляхтинці (зараз Гніздечне), Великобірківського рну, до штабу контррозвідки. Там завели мене до якоїсь стайні, де застав я троє арештованих – якісь два військові та одна жінка (прізвища їх не знаю). В стайні сидів одну добу й мене покликали на допит до хати якогось господаря. Допитував якийсь капітан (з якої частини, не знаю, бо був без пагонів; середнього росту, щуплий, бльондин, орлиний ніс, літ около 40). Він питав мене про персональні дані, де мене зловили, чи не був при міліції на початку німецької окупації, хто був у мойому селі при міліції, що знаю про Мешника Василя, Вітенька Михайла і Заблоцького Миколу з с. Чернихівці, де перебував до часу мойого зловлення і т.п. Я відповідав, що при міліції не був; хто був при міліції в селі, не знаю, бо був ще молодий і сидів вдома; про Мешника, Вітенька та Заблоцького не знаю нічого, хіба те, що вони мої односельчани; до часу зловлення був в м. Ямпіль як змобілізований до ЧА. Про те він точніше мене розпитував і я зізнав, що, як тільки прийшла ЧА, я пішов до війська. З воєнкомату в м. Збараж, разом з іншими змобілізованими, пішов на пересильний пункт в м. Ямпіль. До Ямполя йшли ми пішком два тижні. Там був три тижні й до жодної частини ще не був приділений, бо було дуже багато людей і так скоро не могли всего упорядкувати. Тому, що бракувало харчів, я вирішив піти додому, взяти хліба й повернути назад. Як прийшов додому, зловили мене бійці. Тоді я був у другій кімнаті та відпочивав після дороги. На цьому допит закінчився і капітан сказав якомусь бійцеві відпровадити мене знова до стайні. (Про Ямпіль, перебування там він точніше не розпитував. Про ситуацію в Ямполі я знав, бо там було багато змобілізованих з мойого села, яким жінки носили харчі й оповідали в селі про обставини там. Вправді я не знав навіть як виглядає м. Ямпіль і якщо б він розпитував мене точніше, то приловив би мене). В цій же стайні я просидів ще одну добу й мене знова покликали на допит. Той раз допитував якийсь майор з контррозвідки (прізвища не знаю; середнього росту, грубий, бльондин, коротко стрижене волосся, зачіска догори, високе чоло, обличчя округле, ніс рівний, острий, літ около 45). Він питав мене про те саме, що й капітан на першому допиті, і я давав йому такі самі відповіді. Він також не розпитував мене про Ямпіль та перебування там і сказав бійцям відпровадити мене до тої самої стайні. Там просидів я ще одну добу і якісь бійці автомашиною завезли мене до м. Збараж до будинку НКВД. Там запровадили мене на дижурку, а відтак до камери, де вже було около 60 арештованих. В камері просидів дві доби і якийсь лейтенант (прізвища не знаю; низького росту, щуплий, бльондин, зачіска набік, ніс трохи горбатий, обличчя овальне – біле, літ около 23, говорив поукраїнськи) покликав на допит. Я розказав йому свою біографію і він не ставив мені жодних запитань, тільки це все записав собі. Свої зізнання я підписав і він запитав мене, чи піду до ЧА. Я відповів, що так і він наказав бійцям відвести мене знова до камери. В цій камері сидів ще одну добу і мене враз з трьома незнаними мені мужчинами, бійці запровадили до райвоєнкомату. Там було вже більше людей і всіх нас вечером міліціонери відпровадили на збірний мобілізаційний пункт в с. Стриївка, Збаразького рну. В Стриївці всі ми зареєструвалися і перебували около трьох тижнів. Вміжчасі до мене приходила кілька разів мати та приносила харчі. По трьох тижнях нас около 1500 осіб відвели на станцію Максимівка того ж району й поїздом завезли до м. Київ. В Києві ми були у військових кошарах і кожного дня ходили на військовий вишкіл. Ми ще не були приділені до жодної військової частини й тому мене призначили командиром чоти. Завданням моїм було кожного дня виводити чоту на подвір’я на вишкіл, додержувати порядку в кошарах і вибирати харчі для бійців. Командирами других чот та роїв були такі ж самі новозмобілізовані, як і я. Вишколом керував якийсь лейтенант з ЧА. Одного разу якийсь капітан НКГБ (прізвища не знаю; середнього росту, грубий, ноги вигнені назовні, бльондин, зачіска догори, високе чоло, обличчя червоне – округле, літ около 35) наказав лейтенантові, що нас вишколював, вивести всі чоти на цвинтар за місто, де часто ми ходили на заняття. На цвинтарі всі розділились по чотам і сиділи на траві. Якісь червоноармійці привезли фірою папіроси і цукерки та це все роздавали бійцям. Після того цей капітан НКГБ пішов до каплиці, що була там, і викликав до себе кожного командира чоти. Третього з черги покликав мене. Питав про мою біографію, хто з мойого села є в цій частині, чи нема в моїй чоті бувших німецьких поліцистів або працівників німецької адміністрації. Я відповів йому, що з мойого села в цій частині я тільки сам, а тому, що всі чужі, про нікого нічого не знаю. Тоді він дав мені завдання, щоб провірити всіх людей в моїй чоті, і, якщо були б такі, про яких він питав, повідомити його, як він прийде до нашої частини. Я запевнив його, що розвідаю про те, і він відпустив мене. Цього капітана я більше не бачив і він ніколи до нашої частини не приходив.  При кінці місяця червня 1944 р. всіх нас перекинули до м. Бердичів. Там приділили до якоїсь військової частини й дальше вишколювали. Я вже не був чотовим, а бійцем, бо командирами чот та роїв були військові – старшини та підстаршини ЧА. По трьохтижневому вишколі всіх нас запровадили на станцію і ми заладувались до поїзду. Ніхто з нас тоді не мав зброї. Нас хотіли, мабуть, вивезти кудись в глиб Росії на роботу. Я і мій товариш Оксюта Зеновій (з с. Глибочок Великий, того ж рну, Тернопільської области) вирішили втікати, бо не хотіли голодувати в Росії. Оба ми забрали їдунки й пішли за станцію ніби по воду, а звідтам в поля. Нас догнав ще один хлопець – Вовк Іван (походив з Великоглибочоцького рну) і всі три ми пішли в південно східньому напрямі. По чотирьох кілометрах дороги ми стрінули ще двох втікачів з нашого поїзду (хто вони, не знаю) й разом пішли дальше. Дальше вдорозі стрінули ми ще одного втікача з нашої частини (прізвища не знаю, походив з Станиславівської обл.) і він долучив до нашої групи. Тоді був день, але втікати було легко, тому що було багато людей і нас не сторожили. Дальше йшли ми вже ночами, а днями квартирували десь на полях чи в якомусь ліску. За харчами вступали все вечерами до сіл, на початку маршу. Сіл та місцевостей, через які ми переходили, ніхто з нас не знав і тому йти було дуже важко, бо майже кожної ночі ми блудили. Назв тих сіл не знаю, бо дотепер забув. Четвертого дня ми заквартирували на полі в житі під селом. Перед полуднем, як дуже припекло сонце, ми хотіли пити води і двох товаришів (Зенко і той з Станиславівщини) ішли до села по воду. З села принесли вони води та хліба і говорили, що в цьому та сусідніх селах нема станиць істрибків ані жодних військових частин. З тої причини ми вирішили дальше йти днем, а ночами відпочивати. Заразтаки пішли ми дальше в західному напрямі й вечером зайшли до якогось села на вечерю. В селі з’їли трохи хліба, напилися молока й пішли дальше через село. В селі на дорозі стрінули якогось істрибка з крісом. Я підійшов до нього, зловив за кріс і забрав його (істрибок напевно думав, що ми якісь червоноармійці й тому не ставив нам жодного опору). Кріс цей я дав товаришеві з Станиславівщини, бо він дуже любив зброю і просив у мене його.»

Продовження буде. 

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТОВИВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *