Про страшну Кременецьку катівню, розповіла зв’язкова УПА Євдокія Буднік

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Ось і страшна Кременецька катівня. І там дуже сумно зустрічатися з дівчатами підпілля в тюремних камерах. Не можна було признатися до знайомих і поговорити, бо ж наглядач весь час заглядав у віконечко на дверях, та і продажні сексоти в камері доносили кожного дня, а їх було в кожній камері і не один чи одна. А як викликають, то слідчий відразу запитує. а звідки ти знаєш її, про що говорили? Тоді добра не чекай – б’ють, знущаються. Я попала в одинадцяту камеру кременецької тюрми і коли переступила поріг, як побачила свою знайому. То була НАДЯ ЖИГАЙЛО з Шумщини, а саме з села Мізюринці. «О. то ти вже тут?» – подумала. відразу спало на думку, де я перший раз її бачила, а перед жнивами 1944 року, коли йшла на зв’язок в Шумщину із Вишнівецького району. Поміж житами в’юнилася стежка, від вітру жито хвилювалося, вирувало, і коли воно вклонялося до землі на мить показалася тоді мені дівоча голівка. Я подумала що це перед мною появилася польова русалка… однак, як вітер віяв сильно, то вона зникала в житі. Я наближалася до неї широкою межею і раптом побачила, що на межі сидить жива дівчина. Вона брала з фартуха зелений горох і їла. НІНА ЖИГАЙЛО, яка вона була вродлива – біле личко і жовта заплетена коса. Вона на мене чекала і повела туди, де я мала зустріч з надрайоновим провідником «ПАЛІЄМ». Багато що змінилося в нашому житті через рік. Більшість із нас потрапили в ці страшні тюрми, де катують, де страшно б’ють і морять голодом, хоч я впізнала її, але вона вже була не та, сильно поблідніло її личко, згаслі очі. В тій же камері я побачила НАТАЛЮ ЯРМОЛЮК  з села Грибова Лановецького району. З нею ми у минулому році познайомилися на зв’язку, а вона вже також у тюрмі. Ще багато інших дівчат, знайомих мені з волі зустріла в камері. всі вони були під слідством, побиті, скатовані, немічні, безсилі і дуже сумні. Втішало тільки одне, трималися і не здавали свої. хоч терпіли страшні муки в цій катівні, але нікого не видавали, а це було велике досягнення.

В одинадцятій камері була дівчина дитина. КУЧЕРНЮК ВАЛЯ з Шумщини, а саме з села Ходаки. Важко було дивитися на той зів’ялий цвіт, який топтав енкаведиський кирзовий чобіт. З цією дівчиною ми разом були у вагоні, коли нас етапом везли до Воркути на каторжні роботи. Вона як мала дитина плакала і ледве чутно вимовляла «Їсти». Я часом відривала якусь дрібничку від свого пайка і давала їй.

Згадую БЕРЕЗІЙ ГАННУ з Почаєва. Мучениця, що з нею робили кати! З допитів її приносили, кидали на землю, а на  ній не було ні одного живого місця. Все це бачити було так тяжко, навіть чужий біль був як власний. Так було в кожній тюрмі, а цих тюрм було дуже багато, В кожному районі була своя катівня, де окупанти знущалися над молодими дівчатами та хлопцями. Як тяжко чути страшні крики майже підлітків під час страшних тортур. Коли я опинилася у Кременецькій тюрмі, то відчула невимовну тугу за рідними. Більше їх не побачу. А як тужила за своїми товаришами, що залишились на волі. Я так хотіла поділитися з ними про свої душевні і фізичні муки. Хотілося застерегти їх перед тією страшною небезпекою, щоб якось вберегтися від неї, але це було не можливо. Ні сказати, ні листа написати, ні повідомити не можливо було.

Тоді, перебуваючи у Кременецькій катівні, я думала що всі , хто нас катує у таких дикий і страшний спосіб виявляють свій більшовицький, окупаційний патріотизм.  Але потім я побачила, що ні. Це страшні потвори, варвари, нелюди.

В 1945 році нас везли етапом через Велику Україну. ми заглядали  щілини товарного вагона і через грати  невеличкого віконечка. Бачили безліч високих козацьких могил. А де вони тепер? знищила окупаційна влада, розрівняли з землею так, щоб сліду не залишилося. Все те, що нагадує наше національне минуле, совіти нищили безбожно. У нас на західній Україні винищили всі Хрести та стрілецькі повстанські могили. Чорна московська рука змітала все святе з української землі. Вона і тепер намагається мести на наших землях.

1946 рік. Табірна зона в яку я потрапила з пересилки. Як важко звикнути до чужого краю, а ще важче до непосильної роботи. Так що через рік я стала інвалідом.  Минув рік мого ув’язнення, а у 1950 році я знову приступила до посиленої роботи. Працювала на розвантаженні технічного оснащення в нічну зміну. Присядеш в куточку, заховаєшся від вітру – очі самі злипаються, а мороз проймає наскрізь. не витримаю довго, бо це неможливо. І так защемить біля серця, що аж гірко заплачу. Цілих два роки так плакала день в день. А на третій рік почала миритися з недолею, вже не плакала, але і не сміялася. У мене було в таборі багато друзів: Маруся Бузняк, Віра Миколюк, Ірина Хильчук, Юля і Наталя Гиль, Ірина Паливода, Валя Коломієць, Марійка Октович, Ольга Кіт, Броня Стельмах, Ліда Дмитрів, Стефа Зюник, Параня Заліщук, Галя Криманська, Марійка Марків, Марійка Михайлевич,

Кінець 1954 року. Під московською вартою, за колючим дротом довелося провести всю молодість. Протягом усього часу без конвою не зробиш жодного кроку, навіть до туалету без дозволу і супроводу не можна туди піти. А тепер про це подумати страшно, а як це було насправді. Мороз з вітром понад 50 градусів, «актірований» день. Ніхто з бараку не виходить Тільки наша бригада аварійників мусить йти, куди поведуть. Що тільки мали на себе одягали, на голову намотували лахи, але все було настільки дране, що не давало зовсім ніякого тепла і не захищало від вітру. На такий великий простір тундри було дуже холодно, наче голками кололо і пекло в голову. Через засмічений простір пролягала залізниця і на якісь відділі у видолинку треба було ставити щити паралельно колії, бо у цьому місці заносило снігом і зупинялися вантажні поїзди.  Щити лежали купами по тундрі і ми їх тягали до тих місць де мали ставити і прикидали снігом з обох сторін щоб не впало. Щити в заметіль затримували замети, простою поїздів не було. А про нас ніхто не думав, як нам думати, де подітися, якщо комусь треба у туалет. неподалік були конвоїри і ще від них треба було затулятися. А що їм у теплих сибірських кожухах, у рукавицях та у чоботах –унтах. Кінець січня 1955 року. Прийшов мій день звільнення, але без права виїзду. Так закінчилася моя страшна каторга.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Comments are closed.