Що викликає рак і як не пропустити тривожні “дзвіночки”: інтерв’ю з лікарем із Тернополя Тарасом Глинчаком

Чи можна вилікувати рак, коли треба звертатися до лікаря, аби вчасно виявити проблему, чому виникає ця страшна хвороба і чи можна захиститися від онкології? Про це та інше ми розмовляли із онкоурологом Тернопільського обласного онкодиспансеру Тарасом Глинчаком.

“Рак був актуальний і до Чорнобильської катастрофи”

– Тарасе Івановичу, недавно американці зняли мінісеріал про трагедію в Чорнобилі. Другим планом там відтворена ще одна катастрофа – рак, який став наслідком надмірної радіації. Ви пригадуєте, якою була ситуація із онкологією до 26 квітня 1986 р., тобто до катастрофи?

У 1986-у році ми з дружиною якраз вступали в столичний університет. Вперше про трагедію в тому році почали говорити в травні під час державних урочистостей – травневих парадів. Тоді казали, що навіть з Києва незабаром будуть усіх виселяти. Однак справжні масштаби катастрофи в той час не відчувалися. Після 1986 року кожні нові негаразди зі здоров’ям почали списувати на радіацію. Заболить горло — радіація, народилася дитина з вадами — радіація. Але рак був актуальний і до Чорнобильської катастрофи. Хоча всі говорили тоді, особливо закордонні вчені, що Чорнобиль дасться взнаки на генетичному рівні через 10 років — коли вже почнуть народжувати ті діти, які були маленькими у зоні першого поширення радіації. Так, не треба вигадувати велосипеда, радіація призводить до генетичної мутації, яка й є причиною раку.

– Після “Чорнобиля” минуло вже не 10, а навіть 30 років. Чи підтвердилися передбачення вчених?

Я не слідкую за статистикою, однак і без цього видно, що ракові захворювання кількісно зросли. Поширенішою стала дитяча онкологія, а ще з’явилися патології, які раніше не траплялися — приміром, пухлини шийки матки у дівчат. Будь-яке радіоактивне опромінення, насамперед, гнітить імунітет. Якщо організм менш опірний, тоді рак найбільш ймовірний.

– Ви сказали, що раком люди хворіли і до Чорнобильської катастрофи. Що тоді його провокувало?

В Україні і без Чорнобиля було достатньо факторів, які спричиняють рак, який може “активізуватися” з будь-якої причини. Немає конкретного подразника онкологічних хвороб, уся справа в імунітеті.

– Це як закон Мерфі: якщо щось може піти не так, воно обов’язково піде не так.

Щось у цьому дусі.

Новий стрес, який спіткав Україну, – війна. Ви бачите на цьому тлі тенденції в онкології?

Зростання кількості онкохворих планомірне з року в рік. Планомірне – за рахунок кращої можливості тепер виявити цю хворобу. Раніше люди приходили в лікарню із очевидними пухлинами. Не потрібно було робити якесь особливе дослідження, аби переконатися, що людину поглинає ця хвороба. Зараз є всі умови, аби виявити навіть першу стадію раку. Наприклад, нещодавно зустрів пацієнта, який не планував обстежуватися на рак. Він прийшов просто показати лікарю горло, бо тривалий час кашляв. Ми запропонували йому зробити рентген легень, УЗД, після чого… виявили пухлину нирки на шість сантиметрів у діаметрі. Він навіть не відчував, що хворий. За старих часів він би доходився до того, коли би вже почав не просто кашляти, а худнути – як мінімум до третьої стадії.

“Люди у нас і далі думають, що їхнє здоров’я — це проблема держави,
системи охорони здоров’я, лікарів…”

– З вашого досвіду, чи хоч на дещицю змінився менталітет українців, чи стали вони ретельніше ставитися до свого здоров’я – частіше обстежуватися у лікарів?

У переважній більшості ні. Люди у нас і далі думають, що їхнє здоров’я — це проблема держави, системи охорони здоров’я, лікарів. Вони наче не відчувають, що здоров’я — це дуже дороге задоволення. Мабуть, таки спрацьовує і слов’янський менталітет: поки грім не вдарить, українець не перехреститься.

“Жінки повинні знайти свого гінеколога, так само, як перукаря, а мужчини, відповідно, свого уролога”

– Уявімо нашого читача. Він прочитав це інтерв’ю і таки занепокоївся про своє здоров’я. Має намір піти на обстеження. До кого йому йти насамперед? Який алгоритм перевірки на рак?

Для цього покликана система сімейних лікарів. Але міркуючи на цю тему, я шкодую за часами Радянського Союзу. Тоді у системі охорони здоров’я був дуже важливий “плюс”, який свого часу високо оцінювали і за кордоном: диспансеризація, тобто обов’язкові медичні огляди усіх — дітей у школі, працівників на заводах, людей у торгівлі тощо. Раз у рік обов’язково треба було зробити рентген, відвідати гінеколога, здати аналізи крові тощо.

Зараз є безліч недорогих тестів, які можуть визначити групу ризику тих, кому варто пройти додаткове обстеження. Жінки повинні знайти свого гінеколога, так само, як і свого перукаря, а мужчини, відповідно, свого уролога. Буде достатньо відвідати їх раз в рік: здати аналіз крові, сечі, зробити флюорографію, УЗД черевної порожнини і малого тазу – при тому, що людина почувається цілком здоровою.

Рак простати – на першому місці серед онкозахворювань у мужчин

– Як правильно визначити із такого різнобарв’я діагностичних центрів той, який покаже найкращі результати? 

Тільки емпіричним шляхом. У нас, в Тернопільському обласному онкодиспансері, дуже хороші УЗДисти, вони “заточені” на пошук ракових захворювань. Наші фахівці, як мінімум, можуть виключити рак або принаймні його виявлять на ранній стадії.

Слід пам’ятати, що рак простати у світі зараз на першому місці серед онкологічних захворювань у мужчин.

– Мені здається, що жінки частіше відвідують гінеколога, ніж чоловіки уролога…

 Жінка і чоловік в однаковій стресовій ситуації поводяться по-різному. Чоловіки фізично сильніші, але жінки витриваліші. Жінка набагато швидше може одужати від тієї ж хвороби. Це може бути пов’язано навіть із природою. Жінка значно витриваліша, бо “запрограмована”, аби виносити дитину. Навіть в стресових ситуаціях жінки стійкіші.

У принципі, чоловіки дійсно не прискіпливі до свого здоров’я. Для них видаватися слабким, шукати недоліки у своєму здоров’ї, наче не личить. Вони можуть не боятися умовної зустрічі з левом, натомість бояться невеличкого уколу. За моїми спостереженнями, майже усі чоловіки бояться ін’єкцій. Я навіть сам боюсь їх (усміхається – ред.). Ми звикли поводитись як страуси: якщо я не знаю, то проблеми не існує. Якщо треба здати якісь аналізи, то “пізніше обов’язково”. Так само, як зі схудненням: “після свят”, “з понеділка”.

Знаю багато випадків, коли саме жінки приводять у лікарню своїх чоловіків. Інколи дивишся: кремезний чоловік, але його сюди мало не за руку привела тендітна дружина. Вона ж за нього і відповідає, що болить, що турбує.

Тому так, чоловіки у плані свого здоров’я набагато легковажніші.

– Ще одна менталітетна особливість, яку можна спостерігати, дивлячись на оголошення в соціальних мережах: збір грошей для хворих, які збираються лікуватися закордоном. Чи це справді потрібно, невже для онко-операцій в Україні недостатньо фахівців?

В Україні немає повного спектру послуг. Наприклад, у багатьох країнах, народжуючись та досягаючи повноліття, людина вже стає потенційним донором (у країнах, де діє презумпція згоди – ред.), в Україні ж діє презумпція незгоди на донорство.

– А що зараз є в українській медицині у вашій сфері, чим би могли конкурувати, або бути на рівні із закордонними фахівцями?

Знання і вміння — це технічні, набуті речі. Якщо лікар мотивований, не ставиться до своєї професії, як до бізнесу, він знайде можливості вдосконалюватися. Тобто все в нас, в Україні, може бути, як за кордоном. Ми нічим не відрізняємося від них. Але там є умови, зрозумілі для всіх. Людина платить страховку, все життя сплачує гроші, відтак може розраховувати на те, що коли захворіє, зможе отримати кваліфіковану допомогу. Усе починається на законодавчому рівні, створених державою умовах, де для всіх працюють однакові правила.

Важлива новинка, яка порівняно недавно впроваджена у нас – це органозберігаючі операції. Тобто видалення органу, де є пухлина, не повністю, а частково. Колись навіть через маленьку пухлину в нирці цей орган видаляли повністю. Тепер після операції нирка продовжує працювати.

– ЗМІ часто пишуть про лікарів, які роблять дива, маючи дуже обмежений ресурс з обладнання та ліків. Але разом із тим показують, які жахливі наші лікарні – обдерті, прогнилі, брудні. На фотографіях і відео, де лікувальні заклади оглядають представники влади, все начебто ідеально, натомість пацієнти показують іншу картинку, значно сумнішу. Як ви вважаєте, чи потрібна українській медицині декомунізація?

Починати треба із престижу лікарської професії. Треба прискіпливіше ставитися до набору студентів у медичні заклади освіти. Туди мають іти лише найкращі, мотивовані, здібні, нехай навіть із наміром багато заробляти. За кордоном лікар після університету проходить таку ж практику, як і в нас, він днює і ночує у лікарні, причому має доступ до найсучасніших методів лікування. Там немає нездорової конкуренції на кшталт “я тобі нічого не покажу, бо ти завтра будеш кращим за мене”. У нас же якраз така ситуація.

Часто можна бачити картину, коли дуже здібні студенти закінчують університет і приходять у лікарню працювати. Без стажу отримують копійки, відтак покидають справу. У кращому випадку вони виїжджають за кордон, де стають хорошими спеціалістами, їх там цінують, створюють їм відповідні умови.

Головний ворог раку — це самодисципліна

– Можете пригадати випадок, коли у вашого пацієнта запустився зворотній процес і рак відступив?

Якщо рак діагностований на ранній стадії, його можна вилікувати повністю. Це дуже часті випадки. Люди після першої чи другої стадії одужують і нічим не відрізняються від повністю здорових людей. Якщо бути дисциплінованим і вчасно проходити огляди у лікаря, навіть невеличкий рецидив можна вилікувати у лабораторних умовах — не потрібно операцій. Головний ворог раку — це самодисципліна. У моїй практиці є випадки, коли молоді хлопці, які пройшли 3 або й 4 курси хіміотерапії, зараз повністю здорові.

“Люди вчаться лікувати хвороби, а хвороби вчаться ховатися від людей”

– Якщо людина з якихось причин не обстежується періодично. Що її повинно збентежити щодо симптомів раку?

Передусім немотивоване погіршення загального самопочуття. Людина відчуває, що щось не так, наприклад, раптово худне, змінився колір шкіри. Бодай раз з’явилася кров у сечі. Можливо, це й не рак — важливо вчасно з’ясувати, що це. Зараз не існує класичних картин хвороб. За однаковими симптомами можуть бути різні захворювання. Люди вчаться лікувати хвороби, а хвороби вчаться ховатися від людей.

Дякую за розмову, Тарасе Івановичу! Будьте здорові!

Спілкувалася Ірина Юрко. 

Фото автора.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *