«Думала, це найгірше Різдво у моєму житті, а тепер зі сміхом розповідаю друзям», – Зоя Кіцак, поетеса

Найцікавішим святкуванням  Різдва у моєму житті були події 6 січня 1997 року. Мені було 16. Я поспішала з Кременця, де навчалася у педколеджі, додому, у рідне село Загайці, що на Шумщині. Старенький автобус, окрім мене – водій та ще якийсь дядько. У транспорті холодно і темно, а десь там, вдома, в напаленій хаті, мама з бабусею накривали стіл до Святої Вечері… Раптом автобус чмихнув – і зупинився. Посеред поля за Катеринівкою. Спочатку водій довго намагався його завести, згадуючи зовсім не молитовні словечка, потім пішов на шлях, в надії покликати когось на допомогу (мобільних же не було). Повернувся через півгодини, сердитий і змерзлий, зате з благою звісткою: щойно переказав попутним водієм у Кременецьке ДЕПО, що у нього поломка, так що десь за годинки дві-три, якщо все буде добре, по нас приїдуть. Отоді дядько-пасажир витяг із сумки горілку і  шинку… Додому я потрапила близько 10 вечора. На мамі немає лиця, до святкового столу ніхто не доторкнувся… А  я – дуже весела… Протягом усіх свят я тоді виводила маму із шоку. Думала, це найгірше Різдво у моєму житті, а тепер зі сміхом розповідаю  друзям.

Слова «найдушевніше Різдво» чомусь відносять спогадами у дитинство. Дідусь приносить до хати «дідуха», я прикрашаю його стрічками, цукерками, «золотими» горішками… Вишитим обрусом застелено стіл. На кутиках – часник і гроші, посередині – 11 страв. Бабуся несе у макітрі дванадцяту, головну – кутю, поважно примовляючи: «Несу кутю на покутю! Кво-кво-кво!» А я, маленька, лізу під стіл і «цяпаю», немов курчатко, щоб квочка добре сиділа і курчаток багато було.

Зараз я живу далеко від рідного села. Я сама господиня і кожного Різдва «несу кутю на покутю», а мої дітки «цяпають» під столом. І зовсім не важливо, що у нас немає ні квочки, ні курчат…Можливо, й вони колись будуть згадувати це, як найчарівнішу казку їх дитинства.

Торік у часі Різдвяних свят, після самого Водохреща, пішов з життя мій дідусь – людина, яка була для мене і татом, і братом, і вчителем, яка віддала мені все своє тепло. Вірю, що він святкуватиме це Різдво у Царстві Божому, бо він був дуже хорошою людиною і шляхетним чоловіком. Але тут, на землі, не можу не сумувати. Не можу прийняти і усвідомити, що його вже немає. Досі…

Мудрі люди кажуть, що для жінки не так цікаві любощі, як прелюдія.  Отак і для мене найбільш хвилюючим у святі є його очікування. Піднесений настрій панує вже відтоді, як починаю обирати подарунки найдорожчим від Святого Миколая. Потім разом із синочками ( їм 4 та 2 рочки) прикрашаємо ялинку, з донечками (вони вже майже дорослі – 14 та 12 років) – складаємо меню для святкового столу і розподіляємо обов’язки, пов’язані з Різдвяними обрядами. Що ближче до свята, то голосніше грає урочиста музика десь біля діафрагми.

У моїй сім’ї злилося дві українські гілки з дуже різними традиціями: я з Шумщини – тернопільської волині, а чоловік – з родини закерзонців, лемків. Ми намагаємося поєднати звичаї наших родин, дотриматися усього, чого нас учили прабабусі, прищепити це все діткам. Повірте, це не лише дуже важливо, а й неймовірно цікаво!

«Небо і земля нині торжествують». Саме ця колядка нагадує мені про дитинство. Саме її першою вивчили мої діти. Моє дівоче прізвище – Соловей, я з дуже співучої родини, ми знаємо стільки колядок, що можемо співати, не повторюючись, увесь вечір. Але «Небо і земля» завжди звучала по-особливому. Ми виконували її у чотириголоссі – дідусь мав оксамитовий бас, дядько, брат мами, – тенор, у моєї мами – розкішний альт, ну а в мене – ліричне сопрано. А тепер вже й мої діти колядують разом з нами.

Свят забагато не буває.  Мене дуже втомлює повсякденність, тому часто, навіть в будні, намагаюся зробити вдома святковий настрій: спекти без приводу смачного тортика, піти непланово в театр, запросити друзів своїх дітей і влаштувати їм розваги. А вже коли великий празник Різдва Христового – то й поготів! Мене не втомлює ні вічне стояння за кухонною плитою, ні гамір гостей. Я обожнюю свята! Я вже 4 роки у відпустці по догляду за дітьми. Вже й забула, як то воно – йти після свят на роботу, бо моя праця однакова і в свято, і в будень.

Різдво для мене – свято очищення. Обов’язково намагаюся у часі посту піти до сповіді, гарно прибрати оселю. Тішуся, коли землю припорошує сніжком – хочеться народження маленького Сина Божого зустріти найкращою і заслужено прийняти цю благодать.

Традиційно, окрім чогось новенького, готую на Різдво печену качку з яблуками та чорносливом, тушену капусту з реберцями і шоколадний торт-морозиво. Всі мої друзі йдуть до мене ласувати саме цими стравами. Ще й нагадують перед святом, щоб я, часом, не забула цього приготувати.  Ну і, звісно ж, традиційно на столі є кутя, узвар та струдель з маком.