П’ятдесят років єврейська дівчинка жила на Тернопільщині під українським прізвищем

Понад п’ятдесят років жителі села Горошової, Борщівського району не підозрювали, що Марія Василівна Левчук-Петращук  єврейка і її справжнє ім’я та прізвище – Клара Шаївна Розенблат. Після розстрілу батьків і сестри в 1942 році, восьмирічну дівчинку Клару прихистила в себе сільська родина Ктиторів. Пані Клара-Марія жила в цій родині аж до свого заміжжя і завжди наголошувала, що до неї ставились як до рідної. Цю історію, сповнену смутку і болю,я почула від Клари Шаївни ще у 2008 році, коли побувала у неї вдома в Горошовій. Зустріч відбулася за спиряння її названого брата – Святослава Ктитора. На жаль, уже відійшла у засвіти пані Марія-Клара. Але пам’ять залишилась. І нехай ця розповідь шестирічної давності, яка може слугувати яскравим сюжетом для фільму, послужить знаком доброго спомину про тих людей, які врятували життя єврейській дівчинці.

На той час, коли ми зустрілися з цією жінкою, їй було 74 роки, однак жахіття тих днів вона пам’ятала до найменших дрібниць.

Рід Розенблатів походить з містечка Товстого Заліщицького району. Клара Шаївна згадувала ще свого діда і місцерозташування його хати, пригадувала розлогу грушку, яка росла перед самим будинком, і неповторний смак її плодів. Батько Шаїн народився і виріс у Товстому( на той час- Тлустому), а потім одружився з єврейською дівчиною Мінею із села Городок цього ж району і залишився жити тут. Згодом у подружжя народилося дві дочки – Реґіна та Клара.

У Городку Шаїн Розенблат утримував крамницю і шинок, мав будинок з величезним підвалом, до якого можна було заїхати кіньми, та декілька моргів землі.

Люди в селі ставились до них дуже добре, Клара і її сестра мали багато друзів серед місцевих дітлахів. У будинку шинкаря квартирувала вчителька, яка й навчила малу Клару читати і писати. Ото й була уся її наука, адже через рік почалась війна, що круто змінила долі мільйонів таких, як і вони.

У 1942 році в Борщові окупаційною німецькою владою було створено гетто, куди зганяли євреїв зі всієї округи. Потрапили туди і Розенблати. Умови утримання були жахливими: люди вмирали від хвороб і голоду, деякі намагалися утікати, переховувалися у закинутих будинках та підвалах. Таких відловлювали і розстрілювали на місці або групами на місцевому кладовищі. Але були й інші випадки, коли місцеві жителі рятували від смерті дітей, жінок, а то й цілі сім’ї, наражаючи себе на смерть.

– Ви пам’ятаєте, як знищили вашу родину?- запитую у Клари Шаївни.

– Так. То був десь кінець серпня. Нас, приблизно чоловік двадцять, із гетто повели в напрямку села Вовківці, – розповідає жінка. – Усі йшли мовчки, ніякої паніки не було, адже розуміли – смерті не уникнути нікому. Кожен з нас мав на шиї вузлики з коштовностями. Конвоїри наказали їх викинути, а потім самі ж їх і підібрали. Нас завели углиб лісу до викопаної ями, в якій вже були мертві тіла, присипані землею. Від спеки трупи почало ’’розносити’’, стояв страшенний сморід. Всім наказали роздягнутися до нижньої білизни і вишикуватися. Батько взяв мене за руку і міцно притулив до себе, гладив по голові, заспокоював, сказав:’’Потерпи, скоро все закінчиться’’. Коли конвоїри націлили зброю на початок шеренги, батько, зловивши момент їхньої неуваги, однією рукою скинув мене до ями. Я була мала, тому, можливо, ніхто й не помітив моєї відсутності. Відчувала біль, коли на мене падали важкі мертві тіла дорослих. Але вже тоді зрозуміла: мушу жити, раз мене минула ворожа куля. Вояки, зробивши свою чорну справу, швидко пішли з місця злочину, тож лежати мені в ямі не довелось довго. Я ще досі дивуюся мужньому вчинкові батька: прощаючись із своїм життям, він врятував моє.

Подальша доля єврейської дівчинки складалась безрадісно: вона ходила з однієї хати в іншу і випрошувала харчі. Усі знали, що вона єврейка, її навіть ласкаво називали ’’жидівочка’’, проте ніхто з місцевого населення не видав дитину тодішній владі. Цей урок людяності Клара Розенблат запам’ятала на усе життя. Тож коли до її хати приходили голодні прохачі, вона просила дочку їх нагодувати, та дати трохи грошей на дорогу.

З настанням холодів Клара почала шукати місце для нічлігу і якось натрапила в лісі у Вовківцях на хату лісника. Увечері вона підкралася до вікна і побачила, як родина збирається за столом до вечері. Зайти не наважилася, а подалася в стайню. Там прожила весь грудень. І досі сама собі дивується: як їй вдавалося залишатися непоміченою стільки часу?

Одного разу лісник Василь запримітив сліди на снігу. Подумав, що до їхнього обійстя приблудив якийсь звір. Обійшов своє господарство, та не знайшов нічого. А через деякий час сніг зійшов і лісник вирішив вивести ’’звіра’’на чисту воду іншим шляхом: засипав ганок і подвір’я попелом. Вранці знову були свіжі сліди.

Наступного дня до лісника заїхав родич з Горошової Василь Ктитор, якому і розказав про свою проблему. Яким же було здивування чоловіків, коли в кутку стайні вони знайшли мале замурзане дівча. Дівчинка розповіла усе про себе, і перед дорослими людьми постало складне запитання: що з нею робити далі? Залишити дитину напризволяще серед зими, означало приректи її на смерть, але й свідоме переховування єврейської дитини у своєму домі могло обернутися смертю для всієї родини. Годі й казати, як важко у ті часи було знайти розумне рішення. Василь Ктитор вирішив забрати дівчинку до себе. Так і сказав ліснику:’’Є в мене п’ятеро дітей, то шоста на заваді не стане.’’

Василь Петрович Ктитор був добрим господарем у Горошовій. Ще з декількома односельцями він створив кооператив із заготівлі лісоматеріалів. Вони часто їздили на Івано-Франківщину у село Кути, там заготовляли ліс і по Черемошу, а потім по Дністру сплавляли його до села. Ото й вигадав він легенду про гуцулку-сироту з Кутів, яку взяв до себе із жалю. Прізвище та ім’я придумав чисто українське – Левчук Марія, а батьківство дав своє – Василівна.

У селі дівчинку так і називали – гуцулочка.

– Я була щаслива, що нарешті живу в нормальних умовах, – розповідає Клара Шаївна. – Мати навчила мене молитися, ми щонеділі ходили до церкви. Їсти сідали всі гуртом, діти мене не ображали. Мені в цій родині було добре. Всі працювали, і я від роботи не відмовлялася: пасла худобу, обробляла городи, доглядала за меншими дітьми.

У 1951 році родину Ктиторів розкуркулили і відправили до Сибіру. А оскільки в них була прийомна дочка, то її залишили в селі. На той час Марії-Кларі вже було 17 років і вона залишилась жити у батьківській хаті. Будинки так званих куркулів совєти віддавали під сільради і клуби, а то й просто нищили. А Клара зберегла будинок своїх названих батьків, і коли ті в 60-му повернулися в село, не знали, як їй віддячити.

За той час, поки родини не було вдома, дівчина вийшла заміж за місцевого хлопця, взяла його прізвище Петращук, і коли вже батьки з дітьми оселилися в своїй домівці, пішла жити до чоловіка, де мешкала до своєї смерті. З усіма своїми названими братами і сестрами Клара Розенблат жила в мирі та злагоді, а коли більшість з них померли, найчастіше до неї навідувався наймолодший Святослав Ктитор. Виростила дві дочки, має семеро онуків і четверо правнуків.

Важке дитинство, нелегка праця в колгоспі рано зробили з цієї жінки інваліда: ліва рука паралізована, дошкуляли інші болячки. Однак у неї була досить весела вдача: весь час, поки ми розмовляли, вона жартувала, посміхалася. Просила  Святослава Васильовича, щоб відвіз її в Городок, бо дуже кортіло зустрітися із сусідами та подругами дитинства. Брат давав обіцянку: тільки-но потепліє- відвезе її туди.

У 1999 році в Борщові відбувся суд, який на основі свідчень жителів Городка, витягу із сільської ради підтвердив, що насправді Петращук Марія Василівна є Кларою Шаївною Розенблат, яка народилася 5 січня 1934 року в згаданому селі.

Рятівнику єврейської дівчинки Василеві Петровичу Ктитору за благородний і гуманний вчинок присвоїли звання «Праведника народів світу», щоправда, посмертно.

До речі, таке ж звання присвоєно багатьом іншим мешканцям Борщівського району. А за даними комісії з увіковічення заслуг у спасінні євреїв Україна посідає четверте місце у світі за кількістю праведників народів світу після Польщі Нідерландів і Франції. На сьогодні це звання отримали 2194 громадяни України, всього ж у світі є 22 тисячі осіб, які ставили свої долі на терези життя і смерті, рятуючи невинних жертв Голокосту.

Також не забуваймо, що для історії навіки втрачено імена тих, хто постраждав за переховування єврейського населення, а дехто свідомо приховував це і до наших днів, забравши із собою правду до могили.

                                                                                                                                               Ірина Мадзій.

Фото авторки.

На фото: Марія Левчук-Петращук, вона ж – Клара Шаївна Розенблат у 2008 році, під час нашої зустрічі у Горошовій.

Золота Пектораль