Тимофій Пастух: Ми пройшли Сибір, сестра була на каторзі, ми знаємо ціну життю
Батько Тараса Пастуха Тимофій щасливо живе зі своєю дружиною Іриною вже 37 років. Попри те, що чоловікові довелось пройти через Сибір, у свої 80 він виглядає бадьорим та підтягнутим. Жартує, що Сибір загартував його як в прямому, так і переносному значенні. Все своє життя пан Тимофій покладався тільки на власні сили, і цього навчив свого сина Тараса. Про нелегке життя сім’ї простих українців, про ті випробування, які випали на їхню долю ми говоримо в будинку родини Пастухів.
Цей дім ми починали будувати ще в 50-х роках минулого століття, починає пригадувати пан Тимофій. Після сибірського заслання нам не дозволяли оселитися в рідному Підволочиську. Радянська влада взагалі заставляла, щоб такі сім’ї репресованих, як ми, оселялися на Східній Україні. Але я хотів до Тернополя. Щось тягнуло мене сюди. Адже коли мою рідну сестру Наталку у 1945 році арештували, то її спочатку товкли в тюрмі Підволочиська, а потім перевезли до Тернополя. То були страшні 3 місяці для нашої сім’ї, поки йшло слідство. Ми не знали, ні що буде з сестрою, ні що буде з нами. Ми з мамою носили їй передачі, але зв’язку з нею не було. І тому певно та біда, все те моральне потрясіння, яке ми пережили, поки мордували Наталку, тягнули мене назад до Тернополя… То місто стало для мене дуже дорогим…
А за що арештували вашу сестру?
Вона допомагала бандерівцям формувати архів. Вона працювала машиністкою набору текстів на друкарській машинці. І що цікаво, вдень вона була на роботі, а вночі приходили бандерівці, приносили написані тексти і … її робочу машинку. Як вони її брали, ми досі не знаємо. Вона вночі все це друкувала, а вранці, коли знову приходила на роботу, то її машинка вже стояла на своєму місці. І от, коли КГБісти викрили архів бандерівців, то на паперах знайшли її відбитки пальців…
І за це її засудили?
Її засудили за політичною статтею 54.1.а «измєна родіни», називали «сообщницею» бандерівських націоналістів. Відбувала покарання в Воркуті. Мала на каторзі бути 15 років, але як помер Сталін, то почалися амністії і вона відбула тільки 12 років заслання. А нас, як її сім’ю і «соучасників», вивезли в Сибір – місто Осінники Кемеровської області. Як нині пам’ятаю, 17 жовтня 1947 року за нами прийшли. Батько був тільки після операції на шлунок, але вночі хату обступили і нам сказали збиратися. Хворого батька положили на одну фіру, мене з мамою – на другу і повезли спочатку до Чорткова, а вже звідти довгі 19 днів дороги. До речі, в Чортків приїжджали, як їх можна назвати, вербувальники, і забирали людей туди, де найбільше треба було робочої сили. Так багато наших хлопців та дівчат опинилися у Воркуті. Але ми не знали, ні куди везуть, ні на скільки. Дозволили взяти тільки теплий одяг та продукти. Кожен думав, що то на все життя. Багато так там і полишалося, а мені вдалося вернутися в Тернопіль, який я дуже люблю.
Дорога тяжка була?
Ви знаєте, ще тоді я відчув, як радянська влада ставиться до своїх громадян. Ми їхали туди в товарному вагоні, спали на 2-х поверхових нарах, а вже там побачили, що військовополонені німці поверталися назад в пасажирських вагонах. То скажіть, чому військові, які стріляли в людей, мали одні умови, а ми, які нікого не вбили і не вчинили жодного злочину, вважалися тою владою за худобу? Ті німці ще жартували, що нас везуть туди, де вони були. І дійсно потім ми жили в бараках, де ще грати на вікнах лишилися, обгороджено було колючим дротом, стояли вишки.
Вагон, в якому їхало десь коло 40 людей, навіть не мав, вибачте, туалету. Нам дозволяли оправлятися раз на 2 дні на якихось великих станціях в тупиках і тільки всім разом по команді. То старші люди сказали мені: Тимофію, ти малий, біжи попід вагонами, може знайдеш шмат якого заліза. І мені вдалося знайти якусь металеву палицю і нею старші дядьки пробили підлогу у вагоні коло дверей. І так ми мали свій туалет – один одного заступали, а потім закривали якоюсь шматкою ту діру, щоб не було дуже холодно. В вагоні була «буржуйка», але вона більше давала диму, чим тепла, а після Уралу почалися сніги…
А їли що в дорозі?
Нам давали трохи хліба та консерви. Все було пораховано. Гарячого взагалі нічого не було. Я пригадую, що батько дуже просив тепленького поїсти, бо був після операції. То я на станції добув води і на тій буржуйці грів її, щоб дати татові хоча би води. А потім поїзд рушив, вагон хитнувся і вся вода вилилася. Ото так ми «наїлися» ріденького…
Привезли нас на місце якраз на «октябрьські празніки», то ще добу тримали в вагонах, бо їм певно встидно було нас вигружати. Ми тільки чули, що собаки гавкають і батько каже: тут таки люди живуть, раз є собаки. І на другий день, якраз на Дмитра, відкрили вагони і скомандували: «Вигружайся!». На дворі сніг, а йти нема куди… Тих, хто мав малих дітей і одиноких немічних, то їх заселили в невеличкий барак. Нас так само туди відправили, бо тато хворий, мама і я малий. Там попри стіну були 2-х поверхові нари, і в таких умовах ми жили ще тиждень. Якраз тоді я і захворів. Були проблеми з легенями, я задихався, воно дало ускладнення, з’явилася алергія, яку маю до нині…
Спочатку нас розселили по школах. Дітей відправили на канікули, а в класах понаробляли нарів і так ми жили. А потім сказали йти жити по бараках. То такі довгі приміщення, які будувалися полоненими «власівської» армії. Між двома дошками засипали тирсу і з таких «стін» ті бараки і були зроблені. Тяжко було… Але тоді нам влада казала: а ви що сюди мед приїхали лизати? Вам тут подихати!
Там працювали?
Всіх, хто був здоровим, то брали працювати на шахті. А хто був хворим, то той мав роботу на поверхні. Ми не працювали спочатку, бо я ще був малим, батько після операції, а мама мала хворе серце. То нам видавали карточки, щоб ми мали що їсти. Трохи хліба, трохи круп якихось давали. А потім маму таки взяли на роботу – відділяти камінь від вугілля. Їй дали валянки, штани, куфайку. Але за якийсь час її звільнили, бо на морозі з хворим серцем не могла працювати. Валянки ми вирішили продати. Я зробив з дощинок санки і повіз десь за 5 кілометрів на базар продавати мамині валянки. Виміняв їх на 2 відра бараболі. А мороз був такий, що по дорозі назад, вся та бараболя перемерзла, але їсти не було що, то ми таку перемерзлу і їли. А потім вже мене взяли на роботу. Спочатку учнем токаря, але я за 2 місяці навчився добре робити і сам став токарем. Тоді заробляли 100 рублів, а я був неповнолітнім і не виробляв тої норми, що треба, то мені платили половину. А учнем то взагалі заробляв тільки 25 рублів. Але то все одно були для нас гроші. Тоді якраз відмінили карткову систему і була вільна торгівля. Вже можна було купити якоїсь їжі. Ще пізніше почав підробляти. Посуду тоді не було, то я з використаних консервних банок робив горнятка – одну брав за основу, а з другої вирізав і приклепував вушко. То ті, хто з нами жили в бараці, платили за горнятко рубля. Ще пізніше навчився пришивати шахтарям халяви до чунів. За то платили 25 рублів. Ми вже могли собі купити трохи масла. Ще за якийсь час нам дозволили обробляти землю… Дехто брав ділянки і починав будуватися, бо думали, що вже все життя тут проживуть… І так починали обживатися… Я, між іншим, там навіть школу закінчив. Тут до виселення закінчив 3-и класи і мене перевели одразу до 5-го. А там пішов в 6-й клас вечірньої школи. Навчання було російською мовою, мені булло тяжко, але все собі думав: як буду вченим, як буду мати освіту, то завжди людям зможу помогти. А як сам собі ради не даси, то чим ти іншим поможеш? Так і Тараса навчив. Він так само сам вчився в інститутах. Ми не мали йому як помогти, бо і не знали нікого, і грошей не мали. Але я йому казав: сину, вчися і працюй так, щоб люди мали з тебе користь і ти міг помогти тому, хто того потребує.
Жили дружно на засланні?
Ми мусіли жити дружно. Чужина, далеко від дому, але все помагали один одному. Там багато нас було, бо частину вивезли ще під час голодомору 32-33 років, а потім члени їх сімей самі туди приїхали. Про нас місцеві казали: дивіться, як ті бандерівці дружно живуть. Ми навіть там до церкви ходили. Була одна маленька і в ній правили отці, які перейшли до російської православної церкви. Чути по вимові було, що ніби з Волині. Греко-католицьких священиків не було, бо вони не піддалися і не переходили до російської церкви, то їх тримали в тюрмах в дуже важких умовах. Але ми шукали Бога і не ділили церков чи конфесій. Проте, навіть за тими отцями, що перейшли, то був контроль. Було так, що якщо на проповіді отець сказав якісь слова, що не сподобалися, то на другу неділю ми його вже не бачили… А одного отця з Білорусі, то зарізали прямо на вулиці – його тіло знайшли в снігу. Там за те, що ти проявляв свою національність жорстоко карали. Одну жінку-українку то замордували в шахті, кинули в вагонетку і присипали вугіллям. То її тіло виявили аж на поверхні.
А як відзначали національні свята, чи варили кутю, чи пекли паски?
Ми старалися не забувати традицій і зберегти свою культуру. В бараці тихенько і колядували, і співали патріотичних пісень. Інколи вдягали вишиті сорочки. В місцевих купляли зерно, то кутю мали з чого варити. Але то була свята вечеря постійно зі сльозами. Ото як сестру посадили, то ми не мали ні одного свята, щоб не плакати. Все думали, чи жива вона… Вже потім дізналися, що вона працювала в шахті, але потім вивели на поверхню, бо їй лебідкою відірвало палець. І вона працювала на цегельному заводі, робила цеглу, з якої будували Воркуту.
А в Україні як склалося ваше життя?
Після повернення з заслання пішов працювати на електро-армартурний завод, який потім назвали «Ватра», паралельно вступив до електромеханічного технікуму у Львові на механічний факультет на спеціальність холодної металообробки. До політехнічного інституту не пустили. Перевірили мої документи, побачили, де я закінчив школу, де видана трудова, то на останньому екзамені з математики мене «зрізали», хоча я математику добре знав. Вчителька-українка на засланні приділяла мені багато уваги і я математику вивчив. Потім коли завод почав виробляти продукцію для потреб армії, то треба було мати спеціальний допуск. Його мені так само не дали, бо я відмовився бути «сексотом». За це спецвідділ не дозволив керівництву заводу призначити мене начальником цеху. Хоча і мій досвід токаря, і освіта, і знання дозволяли цю посаду зайняти. Тим більше, що коли начальник цеху йшов у відпустку, то я виконував його обов’язки. А я так і залишився майстром зміни і 38 років пропрацював на «Ватрі».
То ви постраждали через політику, а тут син вирішив своє життя пов’язати з політикою?
Ще коли Тарасу було десь так як мені, коли нас вивозили, 13-14 років, то він почав прислуговувати в церкві. Почав то робити в Підволочиську а потім прислуговував нині покійному світлої пам’яті владиці Михаїлу Сабризі. Ми як однієї неділі з церкви вийшли, то Тараса не було з нами. Трохи переполошилися: де ж дитина ділася. За якийсь час він виходить з захристія. Каже, що його священик покликав. Потім отець цікавився нашою сім’єю – що ми за люди, яке виховання даємо Тарасу, тоді він і сказав, щоб бачить в Тарасу покликання для служіння. В старших класах ми навіть думали, що він присвятить своє життя Богові, але не склалося, бо були проблеми з горлом, а отець має велике голосове навантаження. То зараз бачимо, що Тарас присвятив себе людям…
Чому вас навчило життя і яку життєву мудрість передаєте сину?
Знаєте, наша сім’я жила в умовах, коли не тільки треба було самим давати собі раду, але і іншим помагати. Ми як приїздили до Підволочиська до батьків, то завжди віталися з людьми і вони з нами. То Тарас, як був малим, дивувався, казав: тату, а чого вас так багато людей знає. І ще тоді я відповів: живи так, щоб ти, як оглянешся назад, то люди не дивилися на тебе як на звіра! І все я йому розказував на конкретних життєвих прикладах. Ми пройшли Сибір, сестра була на каторзі, ми знаємо ціну життю.
Коментарі вимкнені.