“Якби не Голодомор 33-го і Велика Вітчизняна війна, українців було б понад 80 мільйонів” – дослідник

47-річний Василь Пахаренко вперше в Україні у 1987 році опублікував у місцевій газеті “Молодь Черкащини”статтю на тему Голодомору.

― Тоді їй змінили назву із моєї  “Геноцид” на “Голодний 33-й”, ― згадує Василь Іванович, письменник, дослідник Голодомору. ― У 2005 році видав книжку “Віті єдиного дерева: Україна Східна і Західна в апокаліпсисі XX століття” і поставив крапку — більше до цієї теми не повертався. Голодомор — це настільки болюча, жахлива й моторошна тема, що коли нею постійно займатися, то можна збожеволіти або стати великим песимістом. У книзі на обкладинках навмисно поставив наші автентичні ікони, щоб святістю і любов’ю Божою трохи просвітлити цей жах.

Я постійно спостерігаю за реакцією суспільства на цю тему. Коли почав збирати матеріали, люди боялися говорити, особливо в чужих селах, де мене не  знали. Бо пережили страхітливі роки,  пам’ятали, що за якихось 3-4 фрази можуть посадити. Якби я це робив у 1982 — 1983, то мене б сприйняли як провокатора. Найчастіше люди просили, щоб не називав прізвищ, імен. Або просто відмовлялися й казали: “я все забув, не чув, не знаю”. Говорили лише сміливці або старі бабусі чи дідусі, які  вже були  на  Божій  дорозі , тому не  боялися жодну владу земну. Але потроху суспільство приходило до усвідомлення. Спочатку Голодомор сприймали через офіційну позицію держави: ну неврожай, ну окремі перегини. Українська влада тоді остерігалася сказати правду, бо, мабуть, сама відчувала генетичний зв’язок із тим режимом, який  був винуватцем геноциду.

Як оцінюєте політику Ющенка в цьому аспекті?

– Лише при Ющенку влада усвідомила, що це був акт геноциду. Тодішній президент зробив величезну справу, коли на міжнародному рівні підняв цю проблему і цілеспрямовано опікувався нею. Багато країн таки визнали Голодомор актом геноциду. Це заслуга тодішньої влади, але для мене було повним шоком, образливо, боляче, просто нестерпно дивитися, коли новий президент, перше, що зробив — це заперечив факт геноциду. Сам! Коли вже Європарламент готовий був  ухвалити це рішення. Уявіть собі враження європейської спільноти, коли президент цієї, постраждалої країни сам відмовляється від рішення. Це тяжкий  гріх перед  нашою історією, перед “живими,  мертвими й ненарожденними” українцями.

Чому Янукович так зробив?

– Тому що у нього менталітет інший. В гуманітарному плані він працює як представник російської політичної еліти. Це людина проросійська на 100 %.  А Росія, навіть нинішня, так би мовити постсовєтська, не визнала факту Голодомору як такого. Злякалася, тому що Україна може виставити претензії, так як виставили Німеччині щодо виплат, щодо покаяння перед українським народом, а Росія не звикла такі речі робити. Нинішня російська влада все одно залишається імперською, як і царська, і комуністична. Тут іде цілком очевидна послідовна тяглість, тому вони намагаються вибілити своїх попередників — і царських, і совєтських. Нинішня  кремлівська влада робить все, щоб Голодомор забули, а краще – щоб навіть згадувати  про  нього було  заборонено взагалі. Це свідчить про те, що Росія не очистилася від тоталітарної  скверни, у російському суспільстві немає покаяння, а це значить, що воно в будь-який момент може повернутися до того стану, який був у 1930-х. За німецький народ я впевнений ― там фашизму ніколи не буде. В Росії сталінізм може повернутися в будь-якій формі.

Як оцінюєте політику сучасної влади в культурному аспекті?

– Нещодавно відзначали ювілей Перемоги  над  фашизмом. Мені було прикро, коли влада явно намагалася протиставити 33-му 45-й рік. Показати, що події Голодомору не дуже важливі, от 45-й рік – це  пам’ять,  слава,  тріумф! Тим паче тут же ми з Росією спільно боролися! Наче не було інших республік і народів, які  так  само величезні жертви пережили під час тої війни  і зробили   достойний  внесок  у  Перемогу. А найголовніше –  Голодомор і 45-й рік не можна протиставляти. Це ланки одного ланцюга. Усе це – наша   історія. Нині це цілеспрямована, продумана державна політика української  влади  – замовчувати ті події і постаті, які дратують Росію. Сучасна політична верхівка у  Києві  діє в культурному, ідеологічному,  духовному плані як представники російської держави в  Україні. Намісники чи що.

Недавно Табачник знову  нагадав  давню демагогію,  що голод у 33-му був і на Поволжі,  і в Казахстані. Мовляв, тому тут не треба шукати якийсь особливий національний український підтекст, причини  трагедії суто  класові. Але це не так. Трагізм українського Голодомору у тому, що наклалися два чинники: національний і політичний. Це була війна проти селянства і разом з тим війна проти всього українського народу.  Скажімо, у ті роки загинуло близько 500 письменників. Це класовий підхід? Ні, національний. Якщо людина говорила українською мовою  або ходила у вишитій сорочці — цього вже вистачало для того, щоб її знищити.

Чому суспільство з часом по-різному сприймає  факт Голодомору?

– Чи то питання рідної мови, чи ставлення до Хмельницького, Мазепи, Бандери, того ж Голодомору — всі вони пов’язані із нинішньої політичною ситуацією. Це свідчить про те, що люди часто дуже меркантильно дивляться на історію. Тобто мені виплачують зарплату, пенсію, краще стало жити, значить буду шанувати ті ідеали, які пропонує цей президент. За часів Ющенка теж багато було економічних проблем, а найголовніше – безглузда, самовбивча боротьба   президента  і  прем’єрки,  міжусобиця, яка діставала й дратувала людей. Тому і всі кроки,  що їх робив Ющенко часто викликали неприйняття. Правильно було б оцінювати Голодомор за самою подією, а не за тим, хто про цю подію говорить. Подіяло й  те, що Ющенко зосередив увагу на побудові пам’ятників, покладанні квітів, тобто на якихось помпезних, часом суто офіціозних  заходах, а не на політичних  і  правових кроках. В людей це викликало якщо не роздратування, то байдужість. Хоча насправді справа робилася свята, але не зовсім з того  краю, що  треба,  й  нерідко отруювалася  традиційною  чиновницькою  компанійщиною, особливо на місцях.  Переважно люди, напевно, залишилися при   давніших поглядах — знають, що був факт Голодомору, але  не   мають глибокого інтимного сприймання тієї  трагедії. Хоча в Україні практично немає такої людини, родич би якої не загинув у 33-му році. Може,  не так  болить, бо це вже не батько, не мати, навіть не дідусь і не бабуся, а  прадід,  прабаба. Але ж  це їхня  кров  тече  у наших  жилах,  вони дали  життя  нашим  батькам і  щиро  любили нас,  майбутніх  свої  нащадків.

Чи слід розрізняти поняття “Великий голод” і “Голодомор 33-го”?

– Це трохи різні речі. Голод – це природня проблема, коли неврожай, посуха чи паводок, війна, тобто є об’єктивні причини. Це і є голод чи голодівка. Але невипадково з’явився оцей термін Голодомор, у своїй книзі іменую його з великої літери –  як окрему  ваговиту історичну подію. Голодомор – це убивство голодом, що означає геноцид. Згадаймо, що в Україні Голодомор був мінімум тричі: це 1920 – 1921, 1932 – 1933 і 1947 рік. Усі три вони штучні, себто викликані  політикою  тодішньої окупаційної комуністичної російської  влади.

Що ще не сказано про Голодомор в Україні?

– Я і досі чекаю такого глибокого художнього осмислення цієї трагедії. Це повинен бути, не тільки  вірш  чи поема, а насамперед  роман. Тобто аналітичний твір художньо виважений, який зможе осягнути й показати зримо огром, апокаліптичний жах цієї трагедії. Планетарну, вселенську катастрофу. Це має бути твір, в якому художність, образність, естетика й аналітика переплетені між собою. Щоб цьому творові повірили,  як історичному документу. Отакого глибокого осягнення я ще не бачив, попри  цілу  низку відомих   достойних творів на цю  тему. Щось подібне зробив Лев Толстой про війну 1812 року. Але для цього треба було кілька десятиліть, щоб осягнути ту трагедію і славу. В Україні вже теж минуло чимало десятиліть…  Можливо цього немає, тому що матеріал настільки енергетичний і болісний, що дослідники й  митці  зупиняються на його  порозі. Треба мати величезну духовну силу, щоб заглибитися в цей світ і вийти з нього живим, написавши  таку книгу.

Скільки людей загинуло в роки Голодомору?

– Від 7 до 10 мільйонів. Залежно від того, коли рахувати. Знищення українського селянства почалося ще з 1929 року. Тоді близько 3 млн. селян було вивезено в Сибір, де  половина з них за  рік-два  загинула. Якби не  такі страхітливі демографічні  ями, як Голодомор 33-го та Велика вітчизняна війна, українців зараз було б понад 80 мільйонів.

Чому тоді знищували церкви?

– Комуністична окупаційна влада діяла системно. Перший удар, який вона завдала – це була церква, насамперед українська автокефальна, тобто наша національна. Закатували,  розстріляли сотні священників,  тисячі прихожан, зруйновано безліч  храмів. Це зробили, щоб притлумити дух людей, совість, віру, посіяти страх. Український народ завжди був глибоко релігійний. І це величезний удар, коли було показано, що ми (совєтська влада) вішаємо священиків, руйнуємо церкви, а нам нічого, ми можемо все. Треба було деморалізувати людей і зламати дух.  І ось 33-го люди вмирали, і який там  похоронний  обряд, хто їх  відспівував! Їздовому в колгоспі давали  пайок за те, щоб він звозив трупів. Приїжджав  на  куток,  забирав мертвих  чи  й напівживих. Йому  хрипіли  ще  живі  кістяки: “Куди ж ти мене везеш, я  ще  ж  дихаю!?”, а він відповідав: “А що ж мені завтра ще по тебе їхать?” І це ж були односельці, можливо родичі! Так  витравлювали  у  душах  усе  людське.

Які наслідки тодішнього духовного знищення для сучасного покоління?

– Тодішню людину поставили в такі умови, що вона повинна була одне думати, друге говорити, а третє відчувати. Це залишилося чорним досвідом у  свідомостях багатьох людей.  Дає  про  себе  знати  й суто генетичний рівень. Навіть такий факт, що серед українців багато гладких людей. Це не випадково. Десь там у  глибині  психіки сидить інстинкт, що треба наїстися якомога більше, бо завтра вже,  може, не буде чого. Ті, хто пережили голод, зізнавалися, що й досі не можуть наїстися, бо пам’ятають, що в дитинстві постійно був стан голоду. Моя мама (1935-го року народження) розказує, що їхні дитячі ласощі – козельці (рослина, в якої солодкуватий корінь), паслін, пиріжки із буряком чи калиною.

У людині систематично вбивали українця протягом усього 20-го століття та  й  у  попередні  віки неволі, щоб перетворити на слухняну тупу примітивну масу, яка піде туди, куди поженуть. Через те і маємо сьогодні  значні відмінності між Україною Східною і Західною.  Я західнякам кажу: “Не забувайте –  ви були під  Москвою 50 років, а ми – 350”.  малоросійськість, хохляцькість поширювалася територіально: від кордону Росії і до Дніпра. Далі посунулася теж, але менше. Відповідно гляньте  хто як  голосував на виборах,  і побачите, який регіон постраждав найбільше  в духовному плані.
Інна ІЩУК, Gazeta.ua