Україна в мені, – один день з життя волонтерки Лілії Мусіхіної


Я ніби на війні, але маю можливість бути вдома ввечері і вранці – каже Лліля Мусіхіна. Це жінка, мама, письменниця, волонтер та активістка тернопільської «Самооборони».
«День починається як в мами. Мені треба підняти дитину, «розштовхати» її, вивести на двір собаку, приготувати все». Після цього Лілія їде, в штаб Самооборони Майдану Тернопільщини і, зазвичай , близько 8 години ранку вона вже там. Для того, щоб розрухатись і зекономити трохи грошей, до штабу Лілія їде велосипедом, адже живе недалеко – на набережній. Переважно робота накопичується ще звечора, але буває таке, що вже зранку починається «дурдом». Робота полягає в тому, щоб придумувати ідеї з приводу заробітку грошей, пакування аптечок, рукоділля. Загалом, до неї звертаються близько 30-40 солдат на день, а часто і більше. Проте, найважчим Лілія вважає відповідати на телефонні дзвінки, адже в середньому їх є близько 100 за один день. Психологічно це дуже важко, тому всі, хто розуміють ситуацію, намагаються зайвий раз не телефонувати, – каже Лілія.
«Просто потріщати по телефону – задоволення, скажем так, цивільних жінок, на мене воно не поширюється», – зазначає жінка.
Працює Лілія 7 днів на тиждень, без вихідних. З 8 ранку, до 8-9 вечора, адже насправді є дуже мало людей, які можуть взяти на себе таку відповідальність за якісь дії чи рішення.

«Працівників у нас нема, а постійно працюємо ми Романом та приєдналась Наталя. І ми дуже цінуємо допомогу, адже дуже складно, як психологічно, так і фізично».
Зазвичай, складний день – понеділок. В понеділок приходять посилки з-за кордону і в четвер, як правило в той день передають за кордон на реалізацію вироби, які активісти робили потягом тижня. Це випікання пряників, вишивка, виготовлення віночків тощо. Цим Самооборона займається безперервно та безоплатно.
Часто буває, що хлопці отримують повістку і приходять в дуже стривоженому стані. Але найстрашніше, коли приходять матері. Ліля каже, що для неї, особисто, це навіть важче, ніж коли приходять сім’ї загиблих. Буває, важко знайти якісь слова. Часто ці сім’ї єднаються з ними, допомагають.
«День насправді божевільний, і я навіть не знаю, чи можна говорити про мій день. Бувають дні, що я приходжу додому 10-11 вечора. Бувають дні, коли я вже вдома просто починаю плакати з пів години, тоді заспокоююсь і можу щось робити. Іноді засинаю просто на дивані, а тоді вранці прокидаюся і біжу далі».
Лілія каже, що за цей рік посивіла, а про такі речі, як зовнішній вигляд, взагалі забула. Зараз треба максимально «зібрати» себе в кулак і робити роботу.
«Україна в мені. Якщо мені, моєму брату чи комусь іншому десь погано і це мій кревний, якщо це українець або він ходить по тій самій землі і дихає тим самим повітрям – як може бути добре мені? Я не уявляю в якому б іншому місці я б могла зараз бути».

Марта Журавель

 

Коментарі вимкнені.