«Золота письменниця України» народилася у… «долині смерті». Леся Романчук – про чорно-білі пейзажі дитинства, салют у Києві і прозу творчості

Чорно-білі пейзажі Магадана чорними рядками закарбувалися в історії України. Сюди, під саме Полярне коло, наприкінці 1930-х років за вироком судових «трійок» совіти висилали українців. Щоби навіть духу українського в Україні не залишилося… І патріотів везли у невідомість, морозяний вітер висушував їм сльози та наповнював серця останніми стогонами вмираючих товаришів по нещастю.

Та що може бути більш трагічним, ніж коли тюрма батьків стає рідною колискою їхнім дітям?! Дітям, народженим вже у засланні. От і життя тернопільського медика та письменниці Лесі Романчук поєднало в собі дві протилежності – націоналістка, народжена далеко на околицях радянської імперії.

Інтелект за дротом

Зазвичай людям сняться море чи палаци, а пані Леся роками бачить засніжені сопки і кам’янисту землю Магаданського краю. Саме там, у горезвісній «долині маршалів», неподалік від урочища Бутугичаг (у перекладі з якутської – долина смерті) і зробила вона свої перші кроки, там і пройшли її перші роки життя. Мов чорно-біле фото, у пам’яті закарбувалася назавжди її нещасна батьківщина. «Каміння, каміння, і сопки, і гори, не тундра іще, та уже не тайга», – через 40 років напише поетеса про свій рідний край.

– Моя мама народилася в колисці УПА – на Волині, а батько був членом ОУН. Маму заарештували і засудили вже після війни, звинувативши в тому, що вчила дітей рідної української мови. Батько на той час уже відбував покарання – його  арештували ще у 1940-му. Тата зупинили дорогою до гімназії і в кошику з яблуками знайшли пістолет. Від розстрілу юнака врятував священик, який у церковній книзі змінив йому вік. І як неповнолітньому, батькові дали «лише» 10 років таборів і 5 – поселення, – пригадує письменниця.

Покарання Іван Романчук відбував у Дальлагу (дальній табір) разом із нащадком грузинських князів, письменником Чабуа Аміреджібі (майбутнім автором роману «Дата Туташхіа») й актором Георгієм Жженовим.

«Це була та сама військова Колима 1941-1942 рр., де заслання відбували кадрові військові, справжні патріоти. Тож коли після звільнення батько дивився фільми «Резидент» і «Екіпаж» за участі Жженова, він не зводив з нього очей і тільки повторював: «Ну Жора, молодець!»

«У нас говорили: тут клімат поганий, а товариство – чудове», – весело сміється Леся Іванівна. Справді, в одному бараку по сусідству жили представники інтелігенції з усього радянського Союзу – відомі вчені, поети, музиканти, та особливо в пошані були медики, бо саме вони не раз рятували життя своїм співкамерникам, а згодом на поселенні – вже їхнім дітям. Зрештою, навіть нашій героїні щасливо з’явитися на світ допоміг відомий московський лікар (на жаль, пам’ять не зберегла його прізвища).

Золото від ворогів народу

Молода сім’я жила на приїску (так називалися поселення поблизу копалень) ім. Будьонного у «Долині трьох маршалів» (Будьонного, Ворошилова і Тимошенка), де мили золото.

Частину терміну Іван Романчук відбував у таборі Бутугичаг, який розміщений поблизу рудників із видобутку золота, «хліба війни» – олова й урану, щоправда, збідненого. Для його збагачення побудували фабрику, потому уран у залізничних бочках відправляли на материк. Смертність на фабриці була колосальною, адже мішки з ураном політв’язні носили на спинах – про променеву хворобу ніхто й не знав, та й про ув’язнених ніхто не дбав. Проте бажаючих працювати не бракувало, бо муки голоду були сильнішими за страх смерті. Недарма у таборі часто повторювали вислів особистого ворога Наполеона, національного героя Німеччини Фердинанда фон Шилля: «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця».

«Але для мене Колима прекрасна: зимою землю засипав сніг у зріст людини, а літо було таким раптовим і буйним, що, як стверджував дехто з ув’язнених, коли лягти на землю, побачиш, як росте трава! А всі сопки вкривали квіти іван-чаю, восени – ягодами брусниці. І всі люди йшли їх збирати, а потім зберігали у таких собі природних холодильниках – викопаних у землі ямах, де панувала вічна мерзлота», – пригадує пані Леся.

Хата поїхала в ніч!

Утім, перші дитячі спогади сповнені жахом. «Мені запам’яталося: ніч, хата хитається, мама хапає мене на руки і кудись біжить, а щось дуже велике реве і тягне нашу хату від річки», – згадує призабуте співрозмовниця.

Коли дівчинка трохи подорослішала, вона розповіла мамі той спогад. Батьки були здивовані, адже доньці тоді ще не виповнилось і рочку. Сталося ось що. В умовах вічної мерзлоти викопати фундамент було неможливо, тож помешкання будували з так званого мохоплоту – в ящики насипали землю з камінням, встановлювали на помості із колод, а зверху оббивали їх дранкою. Відтак таку споруду можна було пересувати.

«Наш будинок стояв на березі річки Тенька, і коли почав танути сніг, із невеликого потічка вона перетворилася на бурхливу грізну річку, розлилася і підмила будинки на березі. Рятуючи житла, люди тракторами перетягували їх», – пояснила доньці мама.

А невдовзі родина перебралася у дерев’яний барак, і в дитячу пам’ять назавжди врізався довгий коридор із чисельними дверима кімнат. Згодом перебралися на копальню ім. Гастелло, а до школи дітей возили до копальні Матросова. 15 років потому, коли Романчуки вже повернулися в Україну, тут відбуватиме своє колимське заслання письменник Василь Стус і житиме в такому ж гуртожитку-бараку, як колись вони.

Отже, у бараку родині виділили 2 кімнати. «Спочатку були якісь сіни, де зберігалися дрова, а в землі була викопана яма для продуктів. Звідти заходили до кімнати, де стояла піч, яку доводилося постійно топити (якщо надворі – 40С, то в сінях -10 морозу), наступна – спальня. І хоч від пічки пашіло вогнем, під ранок на стіні виступала паморозь. Якщо дитина вночі розкривалася, до ранку могла крижинкою стати», – невесело посміхається пані Леся.

Лютий мороз убивав дорослих, що вже казати за малечу? Коли ж батьки зверталися до медиків, ті зневажливо кривили губи: «Своих бандеровских щенков лечите сами». На щастя, в кожному етапі обов’язково була людина з медичною освітою, яка лікувала і навіть часом оперувала!

Лисеня, книги і Робінзон Крузо

– Батьки за будь-яких обставин намагалися забезпечити мені щасливе дитинство. Тож, незважаючи на скруту, я мала велику ляльку з дурнуватим поглядом, яку не  любила, і руденьке лисенятко, – каже жінка.

Наступний яскравий спогад пані Лесі – батько читає «Кобзар» Шевченка. Невідомо, звідки у хаті взялася ця книга, адже в тюрмі через безкінечні обшуки щось зберегти, тим паче українською мовою, було неможливо. А от поселенцям уже дозволялося отримувати посилки «з великої землі».

– Я навчилася читати у 5 років, але це були книжки російською. У бібліотеці перечитала всі книги – починаючи від «Незнайки в Солнечном городе» Миколи Носова. А першою моєю книгою була «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Цей роман хтось залишив в інфекційному боксі, бо звідти забирати нічого не дозволялося, от я і читала.

Київ салютував у день народження

Лише у 1963 році родині дозволили повернутися в Україну. І от 28 липня, саме на день народження Лесі, їхній літак приземлився у Києві. Всю дорогу батьки розповідали 8-річній дівчинці про зелені сади, багато ягід, фруктів і гарних квітів. «Подивися, скільки всюди зелені!» – не міг натішитися батько. Але подолавши 10 тисяч кілометрів, здавалося, доньку вже ніщо не могло здивувати.

В аеропорту батькам довелося взяти таксі. І от коли авто виїхало на міст, перед Лесею відкрився величний краєвид – у сутінках в променях сонця сяяли куполи старовинних церков, по широкому Дніпру пливли білі пароплави, всюди височіли високі світлі будинки. І раптом почався салют, оскільки тієї неділі в країні відзначали день військово-морського флоту. «Я намагалася зрозуміти, що відбувається, і тихенько запитала тата: «Скажіть, а в Україні щонеділі так?» І мій геніальний батько посміхнувся і сказав унікальну фразу, яка змінила моє життя і досі тримає на вершині: «Ні, дитинко, це тому, що у тебе сьогодні день народження. Це тебе так зустрічає твоя рідна земля!» І маленька Леся в це повірила, а коли салют закінчився, про себе подумала: «Я дуже люблю тебе, моя рідна земле. І я дуже рада, що ти мене так зустрічаєш! І я буду такою, щоби ти тішилася мною, своєю дочкою». Отак одне татове слово може закласти дитині глибокі підвалини. Згодом перші враження від повернення в Україну Леся Романчук занотує у своєму романі «Софія».

Втеча у смерть

Після повернення із заслання родина оселилася в Тернополі. Батьки працювали, дочка-відмінниця клас за класом легко долала науку в школі №1 Тернополя (нині це гімназія ім. Івана Франка). І от вже вона у 10-му класі. Це був 1971 р., в країні помітно «підморожувало» – «відлига» закінчилась. Перед самим новим роком, 22 грудня 1971-го, Івана Романчука раптом викликали на допит у КДБ. Додому він повернувся змарнілим, почорнілим, а наступного дня у нього стався інфаркт і… Перед смертю він сказав дружині: «Я від них утік. Вони мене не посадять».

37 років потому пані Леся познайомилась у Будинку творчості письменників, що в Ірпені під Києвом, з племінницею великого Коцюбинського, Михайлиною, і в розмові згадала про ці слова батька. Пані Михайлина почала її розпитувати, а потім розповіла, що в ті дні на допит викликали її, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка. КДБ готувала черговий процес, і якби Іван Романчук не помер, його би знову запроторили до в’язниці.

Просто трохи статистики

Незважаючи ні на що, у 1979-му Леся Романчук з відзнакою закінчила Тернопільський медичний інститут. 15 років викладала у Кременецькому, а згодом у Чортківському медучилищах. З 1994 року працює на кафедрі акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету, кандидат медичних наук, доцент.

Вірші почала писати ще в студентстві, перша збірка побачила світ у 1995 році. Сьогодні вже видала 8 збірок лірики та понад 30 книг прози. У співавторстві видала 11 підручників із медицини. Літературні критики вважають її засновником в українській прозі романів-серіалів. Найбільш відомим став роман у 8 томах «Не залишай…», що вже тричі перевидавався загальним накладом понад 80 тисяч примірників та перекладено російською мовою. На запитання щодо прообразів авторка відповіла: «У моїй книзі автобіографічним є лише те, що стосується медицини, особисте життя героїні вигадане».

У 2010-му вийшов унікальний твір – художньо-документальний роман «Лицарі любові і надії», який критики назвали «Український «Архіпелаг ГУЛАГ». В основу твору покладено реальні події та долі людей. Зокрема, вражає своєю достовірністю опис Воркутинського та Кенгірського повстань. Роман присвячено пам’яті батька.

У 2015 році на ХХІІ-му Міжнародному форумі книговидавців Л. І. Романчук отримала нагороду «Золотий письменник України», оскільки загальний тираж її книг перевищив 100 тисяч. Разом із нею відзнаки був удостоєний Василь Шкляр.

Жанна Попович

Джерело: Тижневик “Номер один”