Бойовий шлях: Юрій Бойчук з Тернопільщини в  Українській Повстанській Армії. Частина перша

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області

Скільки століть, напруживши всі  свої зусилля, наш український народ бореться, щоб мати свою незалежну державу. Мільони і мільони жертв поклали свої голови наші предки в імя цієї мети. Але наш український народ має життєдайне джерело, яке постійно живить наші сили, щоб вистояти у важкій боротьбі за щастя України. І завжди  століттями гортується високий моральний дух борців за волю.  Що постійно єднає нас українців? Це історічна пісня-дума, це українське козацтво, яке не дало вимерти українському народові від ворогів що насувалися постійно століттями на Україну з усіх сторін, це УНР, що виступили проти більшовицької навали, це феномен світової історії — Українська Повстанська Армія. Збройні сили українського народу, які витримали фашиську окупацію, червоних партизан та потім воювали проти збройних сил НКДБ. Та комуністична пропоганда обливала брудом вояків повстанської армії,  їх судили, розстрілювали, робили злочинцями і зрадниками та вбивцями. У період незалежності нашої України, ми можемо дати обєктивну оцінку діяльності ОУН-УПА, зокрема на основі документів, які зберігаються в українських архівах, пролежавши десятки років під грифом “Цілком таємно”. Але це не брехливі донесення червоних партизан чи агентурних діячів НКВС чи НКДБ. Самі важливі документи — це архів національно-визвольного руху, який перехоплювали каральні загони НКВС. У всіх документах треба відкидати ідеологічне нашарування, загероїзованість і саме головне, це робити правильні висновки. Ось коло мене чотири дуже товсті папки архівно-кримінальної справи Бойчука Юрія Петровича, коменданта СБ ОУН Вишнівеччини, що зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області. Я постараюсь передати читачам короткий зміст матеріалів цієї справи з своїми висновками.

“ Я, Бойчук Юрій Петрович народився 21 грудня 1921 року у невеличкому селі Паньківці, що на Кременеччині. Мій батько, Петро Андрійович Бойчук, вже при совітах проживає в селі Якимівці Велико-Дедеркальського району. Ще за Польщі, коли мені було два з половиною років, мама залишила мого тата і забрала мене та мого старшого брата, виїхавши на чужу квартиру. Маму мою звали Єфросінія Іванівна. Літом 1924 року вона вийшла заміж вдруге за Нежинського Григорія Яковича. Вони тоді поселилися у селі Бережцях Кременецького району. Її другий чоловік і мій вітчим працював бугалтером і добре заробляв. Мій старший брат народився  14 вересня 1911 року і добре вчився. Він любив багато читати. У вітчима було багато українських книжок про історію України. Сам він колишній офіцер Армії УНР, був поранений і в 1921 році повернувся на Кременеччину. За царської влади закінчив Львівський університет. Він нам багато розказував за Україну і постійно казав, що всі українці повинні боротися, щоб мати свою державу. У селі Бережцях він тоді заснував “Просвіту”. У 1936 році мій вітчим поступив в ОУН, а мій старший брат у 1938 році. Я у 1928 році пішов у школу в перший клас в своєму селі. Провчившись чотири роки, я потім почав навчатися у Кременецькій гімназії. У 1933 році мій вітчим захворів і перестав працював. Мама не мала грошей, щоб платити за моє начання в Кременецькій гімназії і я покинув вчитися там. У вересні я приїхав у Вишнівець та почав навчатися у ремісничій школі на слюсара. Це було однорічне навчання. Я отримав документ про закінчення і поїхав назад в Кременець За цей рік я познайомився з багатьма хлопцями та дівчатами Вишнівеччини.

У вересні 1939 року Польщі не стало. Прийшли радянські комуністи і відразу розпочалися арешти патріотично настроєних українців. Хтось доніс у жовтні на мого брата. Його заарештували пізно вечером 24 жовтня  і відправили в Кременецьку тюрму. Його там тримали дві неділі і мамі не дозволяли з ним зустрітися, тільки раз дозволили передати йому харчі. Потім його відправили у Дубинську тюрму. На початку січня 1940 року нам прийшло повідомлення про те що його вбили в тюрмі енкаведисти на допитах. У мене ще був брат від другого браку мами. Народився він у 1926 році  18 травня. Звали мого брата Олександр. Батько виховував його як націоналіста. Він завжди ще малим ходив у вишиванці і знав багато віршів Тараса Шевченка. Коли мій вітчим захворів, то ми переїхали жити у Кременець. У мого вітчима була своя хата у Кременці, в якій жили його батьки, але вони вже повмирали ще в 1937 році. Моя мама дуже захворіла, коли отримала вістку про загибель свого старшого сина. Вона так переживала і постійно плакала. Мій вітчим її заспокоюва. Він також переживав але не подавав виду. Вона так його смерть сприйняла що і через рік пішла за ним на той світ. А вітчим помер у березні 1941 року. Він вже три місяці не ходив і ми доглядали його. Так я залишився з своїм молодшим братом.  Мій рідний батько на той час був одружений і мав свою нову сімю. Я його рідко бачив. Коли на наші землі прийшли німці, мій недалекий сусід Малищик проживав у Вишнівці і сказав що зможе мені допомогти роботою. Тоді я з молодшим братом закрили свою хату і переїхали жити у Вишнівець. Там я почав знімати квартиру. Чому я приїхав у Вишнівець?. Адже тут я вчився ще у 1938-1939 роках і познайомився з дівченою яка проживала на Мухавці. Звали її Оля. Я ще раніше часто до неї приїздив. А тепер вирішив поєднати життя. Ми любили одне одного. На роботу у Вишнівці я пішов в ремісниче училище слюсарем де і працював Малищик Борис. З Ольгою Забрамною я одружився у вересні 1942 року. Її батьки зробили вечоринку. Ми у Мухавецькій Троїцькій церкві брали шлюб. А вінчав нас Кукурік. Я добре знав його сина Олександра, бо він коли навчався у Кременці, дружив з моїм старшим братом і часто приходив до нас додому. Вони вже тоді за Польщі були в ОУН. Під час німецької окупації я у Вишнівці часто зустрічався з своїми друзями. А коли одружився, то Оля почала жити у мене на квартирі. Ми жили троє, я, Оля і мій молодший брат. Вже у 1942 році я часто ходив на Старий Вишнівець до Кукуріка в школу бо він там працював вчителем. Він вже тоді проводив велику пропогандиську роботу про ОУН. Я добре памятаю як у Вишнівці в червня 1942 року відкривали памятнк загиблим героям ОУН, які були закатовані енкаведистами у Вишнівецькій катівні в червні 1941 року. Коло памятника зібралося дуже багато людей. Священики зробили відправу і оунівці провели виступи. Я слухав як виступав Олександр. Він тоді розказав про страшні злочини енкаведистів. Мій брат  стояв і плакав. А коли прийшов до дому то сказав мені що пощади вбивцям його старшого брата не буде і він своє життя присвятить боротьбі за незалежну Україну. Він також після тих подій почав ходити до Кукуріка і той давав йому багато читати націоналістичної літератури. А я в цей час почав зустрічатися з Маліголовкою Федором, Коли я навчався за Польщі у Вишнівці, то Маліголовка був студентом сільськогосподарського училища. В ОУН він поступив весною 1939 року. Я тоді ще ходив до Богуславського Володимира. Адже він служив з моїм відчимом в армії УНР і потім разом поверталися з під Київа додому. Я  познайомив з своїм братом його сина Ігора. Вони були однолітки і подружилися. Ще весною 1943 року Богуславський Володимир першим мені сказав про створення на Вишнівеччині УПА і що діє районний провід. Але хто ним тоді керував я не знав. Я також почав зустрічатися з Загребельним Павлом. Він сам з села Колодно, пройшов німецький концтабір, член ОУН, Саме йому районний провід ОУН доручив   організувати першу сотню УПА на Вишнівеччині. Велику участь в цьому прийняли оунівці з Колодна, Болязуб, Решнівки, Шимковець, Гнидави, Вишнівця, Раківця. Базувалася сотня у Раковецьких лісах. Це була діюча група вояків кількістю 120-140 повстанців. Вони тоді воювали з німцями. З Вишнівецьких вояків був створений рій чисельність якого становила коло двадцяти бійців і керував роїм Володимирський Фатім, псевдо “Муха”. Цей рій був сформований в кінці березня 1943 року. А в сотню “Чіпа” я попав у серпні 1943 року. В цей місяц ця сотня зайшла пізно в ночі у Вишнівець Керував операцією Загребельний  кличка “Чіп”. Напали на Вишнівець з двох сторін, одні з села Лози а друга група через Старий Вишнівець по греблі ріки Горинь. Цю групу вів “Орлик” де було коло сорока повстанців. Всі вояки темної ночі увійшли у Вишнівець. А німці поховалися у замку, а поліція по своїх хатах. Ніхто і носа не висунув. Здавалося що все вимерло, тільки голосно гавкали собаки. Тоді це була мирна акція. Сотня мала продемонструвати свою силу та кількість. Група пропогандистів УПА з сотні порозвішували плакати і листівки та знищили гітлерівську символіку у містечку. В цю ніч сотня “Чіпа” поповнилась новими бійцями. Став повстанцем і я. Ще у травні я своїй дружині говорив, що мені треба вибирати, чи мені з німцями бути, чи примикати до партизан, чи боротися за Україну. Ми разом вибрали шлях боротьби за незалежність своєї Батьківщини, щоб наші діти не були рабами. Тоді у ночі до нашої квартири прийшли повстанці і сказали збиратися. Прийшов Загребельний, бо він знав де я живу. “Чіп” раніше у мене був, часом переночовував, бо зимою працював місяць у Вишнівці. Разом з ним прийшов і Маліголовка Федір, Батушняк Марко з Шимковець кличка “Сокира”,  Гакало Павло з Решнівки, Розвадовський Сава з Шимковець.  Я швидко зібрався, попрощався з дружиною і пішов з ними. Вона на цей час була вже вагітна. На другий день вона вже перейшла жити до свої батьків а мій брат пока лишився сам на квартирі. Моя дружина сказала всім знайомим, що до мене в ночі прийшли і забрали невідомі чужі люди. А тесть і теща знали всю правду. Через два дні до моєї дружини приходили з німецької поліції і питалися де я пропав. Адже в цей час на Вишнівеччині вже блукали ковпаківці  які грабували людей і часто на Мухавець прибували великими групами, забирали продукти і одежу. Моя дружина відповіла поліцаям що не знає чи то копаківці чи то вояки УПА. Чи може польські бандити. Так розпочався мій бойовий шлях в  Українській Повстанській Армії.

(Продовження буде)

 МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ