Досвід не передається, — тернопільський письменник Василь Махно

Що ж об’єднує українців – звитяги чи травми? Яка історична пам’ять може нам допомогти віднайти бодай хистку основу, щоби дістатися до іншого –  такого бажаного європейського берега?

“Мости замість стін” – спільний проектУкраїнського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін.

В один із моїх приїздів до України я почув у дворі будинку, в якому сам колись виростав, розмову двох дітей. Це був другий рік війни.

Старша дівчинка запитала свою подружку:

«А ти знаєш, що ми – діти війни?»

«Ні», – відповіла молодша

«Я кажу, – авторитетно повторила старша, – ми – діти війни».

Досвід, як казав свого часу юґославський письменник Данило Кіш, не передається. Пожежу, що виникла на європейському континенті у 1990-ті роки, ціною неймовірних зусиль, вдалося пригасити, а розшарпана війною Юґославія, припинила своє існування. Пересадивши військових злочинців і вислухавши в Гаазькому суді обвинувачуваних і свідків, Захід, здається, перезав’язав балканський вузол. Пожежу вдалося погасити метафоричною саламандрою –дипломатією та бомбардуванням, однак перев’язаний вузол – все-одно залишається вузлом. Я не шукаю прямих паралелей поміж тим, що відбулося в Юґославії, і теперішньою війною в Україні, хоча бажання відновити нову імперію та утримати непокірних у випадку Сербії та Росії – подібні. Спочатку Майдан, далі підступне захоплення Криму Росією і бойові дії на Донеччині та Луганщині показали нам та світові, якими нетривкими можуть бути політичні угоди і яка тонка мембрана поміж миром і війною. Показали також, що уявні та реальні мости легко підриваються, а стіни в будинках від прицільного артилерійського вогню – руйнуються. Війна починає входити у свої права – стрілянина, бої та цивільне населення окупованої території стає заручником, тому що опинилися не тоді і не там. Починаються грабунки, ґвалтування, звідусіль на всіх чигає загибель. Війна, наче фраєр, хизується вседозволеністю і безкарністю.             Пророкування війни в Україні завжди здавалася пересадою – вдалося ж її уникнути у часи розпаду Союзу?

Пригадується вислів Юлії Крістевої, котра, звертаючись до країни свого походження Болгарії, а фактично – до усіх країн соціалістичного блоку, сказала, мовляв, ви потерпаєте від брехні, корупції та криміналу. Брехня, непомічання, промовчування породило бандитські 1990-ті, зрощення влади з криміналом і, як логічний фінал цієї швидкоплинної історії, – коронацію зека на престол, якого міцно тримала за одне місце білокамінна. Недаремно усі ДНРівські типажі у фільмі Сергія Лозниці «Донбас» нагадують бульдожі морди. Я не схильний ідеалізувати війну – під час  війни трапляється різне з обох боків, але ті, хто воює в ім’я правди, і ті, хто стоять під знаменами брехні, – таки суттєво відрізняються, як відрізняється захисник батьківщини від аґресора. У першого за спиною – тепло рідного дому та дзвінкі голоси дітей, а другий – дивиться на  все це скляним поглядом варвара.

У якісь хвилини свого життя починаєш згадувати мости, які коли-будь долав. Усі вони – реальні чи метафоричні – наповнені своїм змістом. Мешкаючи тепер у Нью-Йорку, острівному місті, в якому головні автомобільні артерії зв’язано мостами, а річки з протоками становлять природні перепони, – бачиш, що без цих металевих скоб між двома берегами життя б зупинилося. Ні, не так – мабуть, краще сказати уповільнилося б.  Це особливо відчутно, якщо трапляється на якомусь із них, автомобільний випадок, тоді артерія автомобільного руху звужується. Водії нервують. Зрештою, реальний міст, збудований навіть через малу річку в Україні чи Нікараґуа, допомагає людям, які живуть на різних берегах, дістатися протилежного, хоча може придатися й сякий-такий пором або човен. Ажурні поруччя деяких мостів, для прикладу, використовують закохані для клятьби у вічній любові. Символом такої наївної віри у вічне став паризький міст Понт дез Арт (Міст Мистецтв), який ледь не завалився від тягаря тисяч велосипедних колодок. На такі мости закоханих тепер можна натрапити у багатьох містах світу. Навіть у моєму рідному Тернополі металева огорожа над ставом обвішана сотнями колодок, якими попричавлювали собі серця місцеві Ромео і Джульєти.

В дитинстві я мешкав у Кривому Розі – промисловому місті з вежами копалень, топографією балок і оливковими посадками.  Приїхали ми з Галичини. Було непросто усвідомити інакшість пейзажу, мови, традицій. Ми вживалися у простір, у якому десь поруч були Донбас, Асканія-Нова, Скадовськ, так як для нас у Тернополі – Буковина, Карпати чи Польща. Нас дивувала руда річка Саксагань, вибухи в кар’єрах, затяжне постукування товарних вагонів, навантажених рудою, – наша інакшість наклалася на іншу інакшість. Потрібно було прокладати міст або кладку. А як?  Перше, що вимагав  криворізький двір, – розмовляти його мовою, тоді тебе приймали за свого, друге – і не менш важливе – пристойно грати у футбол. Звичайно, в дитинстві легше зійтися з ровесниками і перебрати від них встановлені правила. Тоді ти на мості разом з усіма. Тоді Кривий Ріг – твій, зрозумілий тобі та прийнятний.

Міст у Перемишлі на річці Сян, через який із Західної Галичини до Східної, точніше, до однієї з областей  радянської України, перевозили депортовані українські родини у 1945 році, мабуть, запам’ятався моєму батькові, якому було тоді п’ять років. Колись, звертаючись в одному із віршів до польського поета Богдана Задури, я пошкодував, що неможливо Бруклінським мостом дістатися з Америки до Європи. Для чого взагалі мости? Передусім – щоби подорожувати, знайомитися з новими людьми, ділитися з ними своїми історіями, бачити їхні землі й відчувати цю багатогранність і багатоликість життя. Ну, це в ідеалі.

У Єрусалимі перед Західною стіною, яку в нас називають Стіною плачу, зі щілин та тріщин у каменях пробиваються зеленуваті кущики, схожі на перуки. Майже кожен, хто приходить до тієї Стіни, намагається просунути у щілину щойно написану на коліні записку. Записок у щілинах – сила-силенна. Пишуть записки-прохання різними мовами й очікують, що Той, до Кого вони звернені, – неодмінно їх прочитає. Стіну зі зруйнованого Єрусалимського храму якось язик не повертається назвати просто стіною, бо для вірян це місце з можливістю донести свої бажання і прохання. Стіна, перед якою моляться, з якою розмовляють; стіна  – гігантське вухо, наче спеціально залишене історією для вислуховування немочей наших. У Берліні ж від стіни, що відділяла Східний Берлін від Західного і яка, по суті, розділяла світ, залишилося кілька секцій – мабуть, для туристів та історичної пам’яті.

Усе-таки дискусії, що ведуться в українському суспільстві, перенасичені гіркотою гібридної війни, бо лінія, прокреслена військовим, протистоянням, настільки глибока, що цей рубець і не знати коли зарубцюється. Взагалі, інспірований  процес розповзання України на окремі частини – захоплення частини Донбасу, угорські паспорти на Закарпатті, сепаратистські ідеї, що жевріють на Буковині, – виходять від північного сусіда, якому європейська Україна – більмо в оці. Найлегше тому імперіальному сусідові пішло на Донбасі. У першу чергу тому, що промисловий Донбас залишився совковим. Коли я переглядав той-таки фільм Лозниці «Донбас» у Kaufman Astoria Cinemas, не полишало відчуття, що урбаністичне тло, яке час до часу з’являється на екрані, аж надто вже мені знайоме: будинок культури, в якому святкують весілля, підвали, мимо яких бігають статисти для пропагандистських кадрів російського телебачення, силуети копалень. І коли в кінці у титрах прочитав, що кіно знімали в Кривому Розі, прояснилося, звідки ця пізнаваність. Шахтарські пейзажі подібні – чи на Донеччині, чи Криворіжжі, чи, навіть, у штаті Пенсильванія.

Безумовно, що європейська забудова галицьких містечок структурно інакша відносно міст степової України. Та хто ж сперечається, що в кожній країні є етнографічні регіональні особливості, діалекти, зрештою, живуть меншини. То що ж, на основі цього країна повинна розпастися на друзки? За логікою Кремля, такі ж процеси можна було б спробувати запустити у Швейцарії, Німеччині чи навіть Італії, країнах, які протягом тривалого часу шукали компроміси та моделі для об’єднання своєї інакшості, відточували загальнонаціональну мову, як-от Німеччина, чи домовлялися про рівноуживаність різних мов – як Швейцарія. Та й не зникли ті особливості – хіба Баварія, занурена у прикордоння Австрії, Чехії та Швейцарії, не обороняє своїх традицій стосовно, скажімо, землі Шлезвиґ-Гольштейн, що вперлася плечима у Північне та Балтійське моря?

Ви хочете однозначної відповіді? Її не буде і не може бути, бо ж знаєте, що досвід не передається – він здобувається і людиною, і країною.

То що об’єднує людей, які виростають в одній країні? Покоління об’єднує поколіннєвий сленґ; пісні, які вони слухають; поезія, яку читають; мода, якою захоплюються. Кожне покоління має свої уподобання і своїх кумирів. Але водночас є певні цінності, які приймають усі. Що може об’єднати країну, яка пережила і радість єднання на Майдані, і водночас травму Майдану, яка чи не щодень довідується про загибель одного-двох військових та одночасно подорожує Європою і Америкою, катається на лижах у Буковелі, фестивалить, сидить по кав’ярнях, або ж косить від війська, а хтось із тих, хто повертаються з війни, приходять, буває, на вечірки до друзів, для понту прихопивши пару гранат і підривають себе, травмуючи присутніх, або тихо спиваються?

Що ж об’єднує українців – звитяги чи травми? Яка історична пам’ять може нам допомогти віднайти бодай хистку основу – рятівну крижину, але краще пором, щоби дістатися до іншого –  такого бажаного і вимріяного європейського берега? На моє переконання – лише правдиве, без умлівань, бачення особливостей та унікальності нашої історії та культури та, мабуть, сама ідея України, яка, на щастя, не вмерла.

Джерело:Новое время