“Хіба це людина?” – у Тернополі діти топили живих собак

Маленьке тільце, мокре і ледь живе, тряслося у моїх долонях. Маленькі діти стояли на березі озерця, обступивши маленьке собача, яке вмирало на їх очах, тремтіло і ледь чутно скавучало від болю, животик розпирало від води, якої стільки нахлебталося за своє коротеньке життя під час довгих тортур хлопчаків. Ті вже вкотре намагалися його втопити, закидаючи у воду, якнайдалі, закриваючи у пакет з камінням. Та добре, що той був дирявий – собача щоразу вилазило. Якась неймовірна сила життя жевріла в ньому і ніяк не хотіла відпускати. Поряд, такі ж мокрі і злякані, тряслися ще четверо його рідних братів, чи сестричок. Навколо озерця, в якому відбувалася ця катівня, бігало з п’ятнадцятеро дітей від маленького чотирьох-пяти років до старшого – мабуть класу шостого.

Нічого не говорили, бо ж ще поб`ють, тільки з болем дивилися і просили мовчки Господа, щоб ті, кого закидають виборсувалися, виживали, видряпувалися на берег, а тоді мовчки відносили їх у збудовану неподалік, з дощок та соломи, будку з надією, що таки врятують, хоч когось, хоч одненьке…

Дівчатка, бігаючи кругами, мов янголятка, притискали до себе тих, хто досягав берега і зігрівали своїми долоньками. Відносили у збудоване кубельце і з жахом чекали, коли знову прибіжать хлопчаки по свою жертву. А тих це розважало.

Гра…

Шоу…

Біля ставка йшла боротьба за життя. Жорстока і страшна. Посеред білого дня.

І катами та споглядачами були діти.

 

Той день почався сонячно і радісно, адже сьогодні день народження у найближчої для мене людини – моєї мами. І саме сьогодні ми усією сім`єю зібралися поїхати її привітати у місце, де минуло все моє дитинство, юність, де все для мене таке рідне і близьке до болю. Ось і село. Таке ж добре та привітне, такі ж, як і ми діти граються зараз на його вулицях, бігають, веселяться.

На обійсті, та у хаті все чисто, прибрано, знову обжито. Не так, як колись, адже моїх рідних бабусі і дідуся вже давно нема, але життя тут є, вирує… особливо коли приїжджають діти на канікули до бабусі. А вони граються, бігають – отже, життя йде вперед і це добре. Хороший час. Зібралися рідні, близькі. Як добре отак знову разом, з сестрами, у яких вже теж смі`ї та діти, однією родиною, сидіти і просто гомоніти. Може й ні про що але добре, бо разом. Та й дітям воля – їздять собі селом на велосипедах, катаються.

–          Мамо, мамо, – стривожений голос сина вирвав мене з цієї ідилії.

–          Що трапилося?

–   Мамо, там хлопці собачок топлять. Маленьких… – у очах сина стояли сльози, голос тремтів.

–          Як топлять? Маленьких? Ще сліпих?

Підбігла й дочка.

–   Та ні, мамо, вони вже бігають, випливають і виборсуються на берег, а ті знову їх закидають у воду. Вже разів з п’ять топили… – від жалю і безсилля діти вже не соромилися своїх сліз. А я… розгубилася на мить. Але не відреагувати на це не могла. Самій сльози виступили. Як же це? Щоб діти серед білого дня, отак просто, знущалися над маленькими тваринками, катували, мучили? Хто таке дозволив? Пояснити? А нема пояснень… Треба діяти.

–          Йдемо діти. – Промовила і попрямувала до хвіртки.

–          Ти куди? За стіл сідаємо. Вернись.

–          Я зараз…

До ставка йти було не далеко. Вийшовши на поляну, серед якої був ставок, побачила дітей, що бігали і метушилися.

– Швидше, швидше. Він знову запхав собачку в пакет і несе у воду! – Кричали, побачивши мене, малята.

Я пришвидшила ходу.

– А ви дорослих не кликали на допомогу? Хто тут ближче? Треба було розповісти! Допомогли б і припинили це. – намаючись знайти вирішення запитала я.

– Та бігали ми до сусіднього двору. А тьотя сказала, що у неї нема часу на таке…

«Нема часу?». Байдужість. Мабуть найстрашніша риса, бо через неї і дозволяються у світі усі безчинства. А якби дитя отак катували? Чи дівчину? Чи старенького? Байдужість… Не діти такі. Вони народжуються чисті і щирі, співчутливі й ранимі. Це дорослі їх вчать бути безжальними і байдужими. Жорстокими…

Біля ставка стояло дітей з п’ятнадцятеро. Хлопчина з чорним пакетом, років десяти, побачивши мене, зупинився і кинув пакет на землю. Дівчинка витягла звідти собача. Воно було мокре і ледь живе. Трусилося від холоду та болю. Животик роздутий від води. Я взяла його у руки…

–   Що ж ви робите, хлопці? Це ж жива тваринка! У вас, що серця нема? Нащо мучите їх?

–          А нам дядько сказав.

–   Дядько? А дядько чому сам це не робить? Для чого вам дав? І ви погодилися? Йому ж боляче! Ви життя від нього відбираєте. У нього ж є серце. Це жива тваринка, хлопці! – гнів і жаль за собачками, а ще й за дітьми, які отак просто, бо дядько сказав, можуть катувати, може й насолоджуючись тою довгою смертю беззахисних тварин захлиснули мене.

–   Той дядько казав, що вони, як виростуть, то гусей красти будуть. – пролепетало збоку маля років п’яти з великими очима, повними жалю.

–          Та як же можна? Хлопці, не робіть так. Ви ж діти і вони діти своєї мами…

–          Он їх мама. – показало пальчиком дівчатко з чистими великими очима.

Біля ніг дітей крутилася собака. Дворняжка. Нікого не чіпала, адже це діти. А хіба ж можна дітей кусати? Собаки дітей не зачіпають… Собаки не зачіпають… Легенько покусувала і скавучала, коли йшло катування, але не боляче. Мабуть, думала, що граються… А зараз дивилася на мене такими очима, що здавалося там поміщається весь світ – такі бездонні і вдячні.

– І це ви на очах у матері її дітей топите? – у мені щось переверталося всередині.

Та як же це можна? Як дорослі можуть це допустити? Попросити дітей топити дітей??? Що ж виросте з них? І потім будуть нарікати, що діти, молодь у нас жорстока! Та це ми її виховуємо, прививаємо те, з чим вони потім виростають.

Я обережно і ніжно несла тільце собачати до сховку. Там лежало ще одне, яке чекало, мабуть, свого часу, коли знову будуть топити. Поряд мокрі, але міцніші й ще тримаючись на лапах, бігало ще троє. Діти, побачивши порятунок тваринок, бігли слідом, обступили. Таки ще живі та теплі у них сердечка. Лиш би такі вчинки не зачерствили, не загрубили їх.

Поклала на сіно.

–   Накрийте їх чимось. Є у вас якісь тряпки? Принесіть будь ласка. Їм же холодно. Незнаю, чи виживуть після всього, але зігріти їх треба, он як тремтять.

–   У нас нема. – похнюпилися.

«А вдома попросити боятимуться» – подумала я мовчки.

–   Гаразд. Я піду зараз знайду і дочка привезе вам. Найкриєте їх.

–   Добре. А ми охороняти будемо, щоб знову не топили. – визвалися допомагати діти.

–   А я собі одне додому заберу, нехай у мене живе… – весело промовила білокоса.

–   І я собі, отого чорненького, візьму – гарненький такий. – оченята горіли від щастя, а ручки притискали чорненьке мокре маля до грудей.

–   Добре, діти… – нарешті посвітліла я. – Чекайте. Ми зараз. Одежу стару принесемо – вкриєте їх.

Біля дороги побачили чоловіка, який щойно прийшов і стояв чомусь спиною до нас.

– Тьотю, це той дядько, який казав нам топити собачок. – підказали мені дітлахи тихенько.

Чоловік стояв непорушно. Оглянувся і побачивши, що ми дивимося в його сторону щось говоримо – почав іти від нас.

– Зачекайте – не я, а гнів зсередини мене проговорив до чоловіка.

Оглянувся.

– Для чого ви дали дітям таку страшну роботу? Це ж діти! – викрикнула я.

–   Та то собака. Хіба це людина? – підсміхнувся чоловік.

«І справді – Хіба ЦЕ людина?» – подумала я.

 

Двох собачок, які були вже ледь живі, таки втопили, чи самі вони померли від мук. Трьох тваринок діти розібрали по домівках.

День завершився вже не так радісно, як почався. Серед цієї краси та спокою, росте наше майбутнє і саме ми його плекаємо, закладаємо основи, принципи. І саме від нас залежить, чи байдужими, черствими, жорстокими вони виростуть, чи чуйними і співчутливими до чужого горя.

Ірина Мацко

-1 thoughts on ““Хіба це людина?” – у Тернополі діти топили живих собак

  • 12:18 | 1.09.2013 о 12:18
    Permalink

    статтю розписали,розмалювали красками як твір,а дії ДІЇ які прийняли….знайшли того ДИБІЛА-ДЯДЬКА,зателефонували в міліцію,визвали підрозділ по неповнолітнім,знайшли тих батьків ДАУНІВ!?!?!?!?!? ПИШЕТЕ ХЕРНЮ !!!

Коментарі вимкнені.