Хто регулюватиме Інтернет в Україні?

Значення Інтернету в суспільних відносинах як майданчика для комунікації постійно зростає. Це загальносвітовий процес. Після WikiLeaks та подій в Африці й Азії, цілком зрозуміло, що Інет – це не просто засіб інформації та комунікації, він здатен стати суб’єктом глобальних політичних процесів. Звідси – посилена увага до мережі з боку політиків.

За дослідженнями компанії InMind, від осені минулого року кількість вітчизняних користувачів мережі майже дотягувала до 13 мільйонів. Це також достатньо серйозна цифра як для України.

І якщо йдеться про важливу сферу суспільного життя, то очевидно, що переміщення врегульованих правом суспільних відносин у мережу спричинятиме поширення законодавчого регулювання і на Інтернет.

Наразі кількість правових норм стосовно регулювання власне мережі Інтернет є малою. Дається взнаки глобальний характер мережі та нематеріальний характер потенційного предмета правового регулювання – інформації, яка в мережі може бути змінена, переміщена, поширена або знищена за кілька миттєвостей.

Але поки суспільство в країнах Заходу не бачить чи то необхідності, чи то практичної можливості регулювати Інтернет, держава, а фактично чиновницький апарат з правлячою елітою на Сході робить спроби потроху запровадити таке регулювання. Серйозний крок у цьому напрямку зробила Росія.

14 червня цього року президент РФ Дмитро Медведєв підписав федеральний закон “Про внесення змін в окремі законодавчі акти РФ у зв’язку з удосконаленням правового регулювання в сфері ЗМІ”, який доповнює закон РФ “Про ЗМІ” 1991 року поняттям мережевого видання.

Таким чином запроваджується можливість зареєструвати Інтернет-видання в якості засобу масової інформації. Така реєстрація не є обов’язковою, але внаслідок реєстрації Інтернет-видання набуває прав і обов’язків ЗМІ.

Питання – наскільки такий статус буде потрібен російським мережевим журналістам? Чи означає це, що державні органи відтепер надаватимуть акредитацію журналістами лише з зареєстрованих Інтернет-видань?

Цікаво, що навесні уряд РФ оголосив тендер на державний грант щодо вивчення досвіду регулювання Інтернету в інших країнах. Перелік країн дуже цікавий – США, Британія, Франція, Китай, Канада, Білорусь та Казахстан.

Російський уряд готовий заплатити майже один мільйон рублів за дослідження, яке, відповідно до технічного завдання, має дати відповіді щодо кола інформації, за розміщення якої настає юридична відповідальність, з’ясувати, які дії в Інеті є правопорушенням, чи встановлено право блокування сайтів чи припинення доступу до них, чи закриваються в національному сегменті сайти, інформація на яких шкодить національним інтересам.

Фактично, таке дослідження може стати початковим етапом більш радикального регулювання в цій країні.

Іще один цікавий приклад: 16 травня цього року на тридцять шостому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї країн-учасниць СНД було прийнято модельний закон “Про засади регулювання Інтернету”.

Він не має обов’язкової сили, але призначений стати прикладом регулювання суспільних відносин щодо Інтернету в країнах СНД. Модельний закон можна було б визнати прогресивним (наприклад, він передбачає участь саморегулівних організацій користувачів й операторів послуг мережі в розробці нормативно-правових актів, громадський контроль з їх боку за діяльністю держорганів), якби не кілька “але”.

По-перше, в частині 2 статті 9 модельного закону передбачено уповноважений орган держави, що “представляє та захищає її інтереси у сфері Інтернету”. Можна було б зрозуміти, якби тут ішлося про інтереси суспільства, а так виходить, що держава, як надбудова над суспільством, покликана його обслуговувати, має якісь свої відмінні інтереси?

Мабуть ці “інтереси держави” дивним чином співпадуть з інтересами правлячої політичної сили.

По-друге, ставиться під питання захист приватності користувачів мережі. В останній, 13-тій, його статті сказано, що держава встановлює обов’язок операторів послуг Інтернету зберігати інформацію про користувачів та надані їм послуги не менше року та надавати ці дані на запит судових, правоохоронних органів.

Зважаючи на низький рівень правової культури в пострадянських країнах, справедливо буде припустити, що в разі зберігання такого роду інформації про особу, за певну плату неофіційно до неї можна буде отримати доступ і іншим суб’єктам, окрім судових і правоохоронних органів.

Треба визнати, що в мережі існують очевидні проблеми, пов’язані з відсутністю системного й всеохопного регулювання та єдиних підходів на міжнародному рівні: починаючи від розсилання спаму й закінчуючи новітніми видами шахрайств та поширенням дитячої порнографії.

Як це регулювати без шкоди для права на інформацію, свободи слова, міжнародна спільнота єдиної відповіді ще не має.

Окремі не зовсім демократичні держави пропонують достатньо радикальні підходи щодо обмеження Інтернету.

Досягти ефективного “фільтрування” контенту мережі важко без досягнення лояльності ключових надавачів доступу в мережу – операторів, які надають доступ дрібнішим операторам, а ті вже надають доступ безпосередньо кінцевим споживачам.

Це є “вузьким місцем”, на якому держорганам технічно можна було б поставити фільтри для блокування доступу до певного контенту в мережі. Важливою тут є кількість цих самих ключових операторів мережі.

Як можемо бачити на прикладі електронних ЗМІ, українській владі вдалося досягти такої лояльності від більшості загальнонаціональних телеканалів, внаслідок чого спостерігаємо замовчування інформації з низки суспільно важливих тем при формальній відсутності державного органу з цензури та явних ознак системної координації інформаційної політики телеканалів ззовні чи поміж ними.

В радянській правовій науці правові норми однозначно трактувалися як продукт держави, тому прихильники державного регулювання Інтернету позиціонуватимуть державу як єдиного суб’єкта, спроможного навести лад у цій сфері.

Проте в Європі правові норми не розглядаються як продукт виключно держави, історичним прикладом цього є правовий звичай, як усталене правило поведінки в певній сфері, яке склалося без участі держави внаслідок багаторазового застосування.

На сучасному етапі створення певних норм для регулювання окремого виду суспільних відносин відбувається більш централізовано. Суб’єкти правовідносин у певній сфері об’єднуються, часто під загрозою запровадження несприятливого для них державного регулювання, в саморегулівні організації для вироблення власних правил поведінки у своїй сфері відносин та нагляду за їх дотриманням.

Імовірно це єдиний спосіб реагування українських Інтернет-видань, який дасть можливість вибити козирі з рук прихильників державного регулювання українського сегменту мережі.

Необхідно створити саморегулюючу організацію вітчизняних Інтернет-видань, яка запровадила б єдині стандарти професійної етики серед своїх учасників та наглядала б за їх дотриманням. Простіше кажучи, потрібна розробка й запровадження публічних правил редакційної політики в Інтернет-виданнях

Такі правила могли б базуватися на типових засадах журналістської етики, кілька спроб прийняти які вже мали місце в Україні, але, на жаль, не привели до їх активного практичного застосування.

Звичайно, що правила редакційної політики Інтернет-видань мали б урахувати особливості роботи в мережі, зокрема “зачистку” контенту користувачів від ксенофобських висловлювань, наявність ефективного зворотного зв’язку з редакцією Інтернет-видання та інше.

Наявність правил редакційної політики, до речі, дозволить провести межу між професійними журналістами та блогерами й іншими користувачами. В принципі зрозуміло, що метою перших є передусім повноцінне інформування своєї аудиторії. Других – передусім самовираження і донесення своїх думок загалові. Але такі акценти варто формалізувати.

Роман Головенко, ІМІ, Української правди