Оптимістів серед освітян з кожним роком меншає

На перший погляд може здатися, що серйозних підстав для хвилювання нема. Переконаний, у кожній школі Києва, Львова, Тернополя вам наведуть приклади, що свідчать про безперечні успіхи в роботі педагогічних колективів. Здається, є все для того, щоб з оптимізмом дивитися в майбутнє. Та, на жаль, оптимістів серед нас, освітян, з кожним роком усе менше й менше. Основною причиною є відсутність чіткої перспективи розвитку освіти.

Головна освітня мета, яка зумовила сучасну масову школу, полягала в постачанні на ринок елементарно грамотного робітника, додатка до простої машини, а пізніше — до заводського конвеєра. Та й головна конструктивна ідея сучасної школи — класно-урочна система — фактично є також конвеєром, але навчальним. Дитина, прийшовши до школи, стає «деталлю», «елементом» конвеєрного навчання і повинна рухатися із чітко запрограмованою швидкістю та послідовністю виконання тих чи інших навчальних операцій: від дзвінка до дзвінка, від вчителя до вчителя, від уроку до уроку, з класу в клас. Врахуймо і те, що в одному класі різні вчителі викладають різні предмети за відмінними технологіями. Учень має підпорядковувати свою поведінку, навчання, власне розуміння життя, відносини з оточенням різним процесам, тлумаченню його учнівських обов’язків, можливостям, врешті-решт, його людській гідності. І так усі роки перебування в школі. Але ж учні — не машина. Вони опановують навчальний матеріал кожен у свій спосіб, із своєю власною швидкістю і якістю, в кожного з них свій характер, принципи, погляди на життя тощо.

ХХІ століття висуває до освіти нові вимоги. Людство помітно змінює орієнтації в бік демократії, авторитету особистості, культури миру, толерантності й ринкових відносин. Зрозуміло, що перегрупування навчальних курсів, збільшення або зменшення кількості годин на викладання тих чи інших предметів, введення у навчальний план школи нових предметів, дванадцятибальної системи оцінювання замість п’ятибальної, зміна назв закладів та інші заходи, що запроваджувались МОН України, принципово жодних проблем у педагогічному процесі не розв’язують.

Слід мати на увазі й те, що основні технологічні елементи сучасної школи — урок-клас-оцінка-програма — жорстко пов’язані між собою. Жоден з них не може бути довільно вилучений або замінений іншим, який би не відповідав цілому організмові — конвеєру сучасної школи. А тому, вважаю, школа недалекого майбутнього вимагає перегляду всієї шкільної конструкції, педагогічної технології в цілому. Такою є вимога часу.

Дуже важливо впроваджувати у практику роботи українських шкіл кращий досвід розвинутих демократичних країн світу. Так, наприклад, загальновідомо, що система освіти США вигідно відрізняється від нашої своєю демократичністю і децентралізацією. На рівні держави визнається, що освіта — це справа громадян, конкретного соціуму батьків, вчителів та дітей. І це правильно, адже на місці видніше, як розв’язувати наболілі освітянські проблеми, чого і як навчати, скільки грошей на освіту виділяти. А як у нас? Все вирішують чиновники з Міністерства освіти і науки, які не мають практичного досвіду роботи в школі і слабо знають потреби дітей, батьків, вчителів. Інструкції та накази МОН є обов’язковими для всіх шкіл: сільських і міських, спеціалізованих та спеціальних. У нас голослівно нібито визначається роль громадськості, батьків та вчителів в управлінні освітою, а насправді ніякої ролі вони не відіграють, тому що при існуючій суворій централізації управління освітою це не можливо. Мені, як директору школи, неприємно усвідомлювати і визнавати, що протилежний, недемократичний характерний для нас підхід до управління освітою веде до насильного видавлювання знань із учнів. Виникає парадоксальна ситуація: вчителі роблять вигляд, що чогось навчають, а учні роблять вигляд, що чогось навчаються. Створюється ілюзорна видимість процесу навчання.

Переконаний, що управління системою освіти не може бути винятково державним. Повинні бути реально врівноважені запити всіх учасників навчально-виховного процесу і держави, що є можливим при забезпеченні громадсько-державного управління та елементів конкуренції. А ще важливо забезпечити реальну конкуренцію шкіл і навчальних технологій, необхідність боротьби за учня та результативність роботи. Для цього слід відмовитись від славнозвісного мікрорайону, коли кожна вулиця і будинок закріплюється за конкретною школою, що позбавляє батьків та учнів права вибору. Середовище конкуренції педагогічних ідей і шкіл зумовлює створення системи незалежних від органів управління освітою посередників між школами, школами та інформаційно-методичним центром, системою освіти в цілому і суспільством. Знання повинен перевіряти й оцінювати не той, хто їх дає, і не той, хто їх отримує. Таку роль могли б відігравати незалежні центри тестування.

У системі освіти проводяться різноманітні олімпіади та конкурси як серед учнів, так і серед учителів. Чи потрібні вони? Безперечно, потрібні. Але організовувати і проводити їх повинен не бюрократичний освітянський чиновницький апарат, а незалежні від цього апарату громадські інформаційно-тестові центри, які б працювали на договірних засадах і обирались за конкурсом. Участь учнів і вчителів у таких олімпіадах та конкурсах повинна бути винятково добровільною, а не добровільно-примусовою, як тепер.

На мою думку, необхідно переглянути роль, місце та функції інформаційно-методичних центрів, які сьогодні є фактично структурним підрозділом управлінь освіти і часто виконують інспекторські контрольні функції. Як правило, в інформаційно-методичних центрах працюють досвідчені й авторитетні методисти. Проте в їхній роботі відсутній елемент конкуренції. Школа не має права вибору методиста. Він — один на всі школи, але ж у різних школах є різні потреби, запити у виборі і впровадженні педагогічних технологій, наданні методичної допомоги, підготовці і перепідготовці вчителів тієї чи іншої спеціальності. Одному, навіть найздібнішому методисту, це не під силу. Незрозуміло, чому при проведенні ремонту, реконструкції, обладнанні навчальних приміщень школи мають право вибору того чи іншого спеціаліста, а під час удосконалення професійної майстерності вчителів вони такого права вибору позбавлені.

Інформаційно-методичні центри повинні мати якнайновіші дані про передові педагогічні ідеї, технології, їх суттєві особливості, сферу поширення, досвідчених вчителів-методистів, які працюють у мікрорайоні школи і готові надати конкретну методичну та інформаційну допомогу. А школа повинна вирішувати, яку ідею чи концепцію втілювати в практику своєї діяльності і кого із спеціалістів для цього запрошувати на договірній основі. Хороший, висококваліфікований вчитель-методист, якого запрошуватимуть у різні школи, повинен стати високооплачуваним спеціалістом, як хороший артист, художник, юрист, журналіст. Хіба наші вчителі-методисти цього не заслуговують? На жаль, при сьогоднішній системі методичної роботи це не можливо.