«Розкріпачення» українського селянства триває… 150 років

150-річчя скасування кріпосного права в Україні відзначалося й обговорювалося значно меншою мірою, ніж у Росії, що, зрештою, логічно і природно. Не тільки тому, що українці дедалі більше прагнуть відносити себе до іншої державницької традиції (хоча це теж дуже важливий момент), а й через те, що українське «видання» закріпачення мало свої суттєві особливості, а наслідки реформаторського рішення Олександра ІІ для українців і росіян були і є не зовсім однаковими.

«Кріпосне право для українських земель запроваджувалося значно пізніше, ніж для російських. Саме в цьому й полягає різниця — в ступені закріпачення і проникненні кріпацтва в будь-які сфери життя, — говорить доктор історичних наук Валентина Шандра. — До речі, коли ще Олександр І запроваджував проекти ліквідації кріпацтва, то він хотів розпочати ліквідацію з України, оскільки тут кріпацтво не так сильно вкоренилось». Не розвинувся інститут кріпацтва й у південних губерніях України та Криму, оскільки їх Катерина ІІ заселяла на принципах вигідної колонізації. За ступенем закріпачення наближалися до внутрішніх російських лише українські правобережні губернії, що пояснюється тривалим їхнім перебуванням у складі Речі Посполитої. Валентина Шандра наголошує, що українське кріпацтво особливе тим, що на українських землях була своя структура населення. «Якщо для Росії поділ суспільства звівся практично до таких двох верств, як поміщики і селяни, то для України численною залишалася така верства, як козацтво, — коментує історик. — Козаки отримали право на володіння землею і володіли землею практично так само, як дворяни. Нехай цієї землі було не так багато, але вони отримували її в приватну власність. Натомість Росія, щоб мати козацтво і використовувати його військові можливості, залишала цей стан, обмежуючи його права й можливості».

Проте відносна готовність українців до господарювання і ринкових відносин на селі через різні історичні обставини так і не змогла перетворитися на реальний розвиток аграрного сектору. Після отримання свободи 1861 року в ХХ столітті на українських селян чекав новий виток проблем.

«Звільнення селян у 1861 році було фатально пізнім. Особливо в порівнянні з тим, що в цей час робилося в Європі, — зауважує доктор історичних наук Юрій Шаповал. — Тому фактично ніякого звільнення і не було. А тепер проведемо місточок до ХХ століття. Українське селянство мало би конституюватись, самовизначитись, мати своїх яскравих репрезентантів — не лише бунтівників, а цього, на превеликий жаль, не сталося. Натомість селянство стало об’єктом для багатьох не найуспішніших експериментів. Як тут не провести паралелі з сьогоднішньою Україною? Жалюгідні спроби якимось чином впливати на владу фрагментарні, локалізовані та неспроможні. Це й є основна проблема. Коли бачиш протести аграріїв у Франції, Польщі, є відчуття, що це протест вільних людей. В Україні цього немає. Якщо ми подолаємо цю проблему, це виокремить нас із російського контексту, де селянство було рабським і залишається таким».

До речі, про відчуття свободи (чи то пак його відсутність). Деякі (тільки деякі) російські журналісти відзначили ще один ювілей, прямо не пов’язаний зі 150-річчям скасування кріпосного права, проте об’єднаний з першим історичним контекстом і, напевно, вагою наслідків. 55 років тому відбувся знаковий ХХ з’їзд КПРС, на якому вперше було озвучено злочини тирана, який фактично знищив українське селянство.

«На початку 1930-х років українські селяни з колосальним завзяттям боронили свої землі, вони стояли на смерть. Це був спротив режиму, який руйнував ефективне індивідуальне селянське господарство, — розповідає Юрій Шаповал. — Чим це закінчилося? Голодомором 1932 — 1933 років. Після чого в українського селянства не було шансів ні зберегти відчуття свободи, ні елементарно вижити…»

Втім, обезкровлене і цілковито колективізоване українське селянство і в радянських умовах демонструвало дива ефективного господарювання. Звичка до колективної власності та позбавлення відчуття індивідуальної відповідальності стала черговим ударом по українській господарності. Проте не останнім.

90-ті роки, здавалось би, могли стати трампліном для потенційно аграрно успішної України. Проте нашарування нерозв’язуваних століттями проблем на тлі загальнонаціональної корумпованості, урбанізаційних та глобалізаційних процесів й досі стягує українське село в економічну прірву, а селян — на соціальне дно.

«Ми плануємо до 2014 року практично «закрутити» по всіх напрямах реформи в аграрному секторі економіки», — заявив нещодавно Президент України Віктор Янукович. Адже попри те, що країна має найсприятливіші умови для ведення сільського господарства, підкреслив гарант, вона ніяк не може дати людям можливості для ефективної обробки землі. «Селяни не мають гідного заробітку. Земельні ресурси розкрадаються, а споживчий ринок України заповнений імпортними продуктами харчування не завжди належної якості», — «відкрив» істину Янукович. Тому глава держави доручив уряду з 2012 року запустити вільний ринок земель сільськогосподарського призначення.

Із населенням у 46 мільйонів Україна виробляє продовольства на 120 мільйонів осіб. І це агарні здобутки при низькій культурі землеробства: у Європі середня урожайність зернових — 50—60 центнерів з гектара, у нас — 35 центнерів», — розповідає «Дню» завідувач кафедри землевпорядного проектування Національного університету біоресурсів і природокористування України Андрій Мартин. Якщо ж повною мірою застосувати сучасні технології ведення агарного господарства, продовжує він, то Україна зможе прогодувати 200 —250 мільйонів людей. А за умов ведення екологічного господарства, прогнозує експерт, у найближчі 20 років Україна має реальний шанс стати аграрним «тигром». Швидке зростання населення планети, стрімкий розвиток промислової інфраструктури і, як наслідок, скорочення площ орних земель та вичерпування земельних резервів основних аграрних лідерів вкотре в історії дає українському селу карт-бланш. За таких умов 42 мільйони гектарів українських сільськогосподарських угідь, із яких, за словами Мартина, обробляються лише 31,5 мільйона га, роблять вітчизняний АПК дуже привабливим у очах світу.

У той же час головні дійові особи земельної реформи — фермери — бояться її наближення, бо не розуміють змісту та не знають, як вирішуватимуться окремі «кріпосні» моменти реформи. Так, за словами керівника фермерського господарства «Байрон Агро» Юрія Сергєєва, найбільше аграрії бояться, що земля потрапить у руки нефахівців, які візьмуть ці паї й використають їх не за призначенням. «А якщо прийде якийсь іноземець, якому буде все рівно, що тут, і поставить завод зі сміттєпереробки?» — розмірковує фермер щодо можливого ризику земельної реформи. Крім того, зазначає він, у Європі той, хто придбав землю, вже не має права її перепродати, в Україні поки що це питання не врегульовано.

До того ж проведення реформи без з’ясування таких вузьких місць, говорить Сергєєв, може призвести до появи «диких капіталів» на землі. «Розпродасться земля, прийдуть компанії-латифундисти. І станеться так, що від Києва до Харкова — це один власник, від Харкова до Кіровограда — інший, а від Києва до Ужгорода — третій», — попереджує про можливий негативний сценарій фермер. Так недалеко і до перетворення країни в «город» для латифундистів.

«Коли царський уряд проводив реформу 1861 року, кожна кріпосна сім’я в обов’язковому порядку отримувала землю, — наводить історичний досвід Валентина Шандра. — І це було не мало землі. Це було три-чотири гектари. Так, селяни повинні були її викупляти, ціна, можливо, була високою, але організація проведення цієї реформи звелась до того, що кожен селянин отримав свій наділ землі. Земля не стала надбанням лише вузького кола аристократів. Як складалася ситуація потім, чи зміг він її викупити за ці, приблизно, 30 років, чи не зміг, чи захотів їх продати — але обов’язково він повинен був цю землю викупити. Це були такі традиції селянського землеволодіння. Селяни практично викупили всю землю і ставали фермерами, господарями на своїй землі. Коли держава ѓрунтується на ринкових відносинах, земля повинна діставатися селянам за конкретну ціну».

«Я дуже уважно ставлюся до виступів фермерів, — говорить Юрій Шаповал. — Мені страшенно цікаві ці люди. Кожен з них говорить дуже розумні речі, має внутрішню енергію, є самодостатнім. Але немає критичної маси, яка могла б впливати на владу і обстоювати свої інтереси. Проблема «розкріпачення» селянства є невід’ємною частиною питання про становлення громадянського суспільства в сучасній Україні».

ПОТРІБНІ ПРОФЕСІЙНІ ФЕРМЕРИ

Тимофій ДЕВКО, сільський голова села Стовпяги Переяслав-Хмельницького району Київської області:

— Не хотілося б робити якісь невтішні прогнози щодо закріпачення села у наслідок великої земельної реформи. Навпаки, ми дуже сподіваємося на те, що вона вирішить багато наболілих проблем. Адже українське село в скрутних умовах: роботи немає, а відтак — молоді теж (70% населення в селі — це пенсіонери). Крім того, майже вщент зруйнована соціальна та культурна інфраструктура. Підтримка ж села з боку держави майже непомітна. Тому покладаємо дуже великі надії на майбутню земельну реформу. Сподіваємося, що прийдуть ефективні власники, які вирішать соціальні проблеми села, відкриють фермерські господарства, створять робочі місця. А це і заробітна плата для селян, і соціальні гарантії, і надходження в сільський бюджет…

Вже сьогодні ми відчули позитивний результат того, що в нашому селі працюють декілька фермерських господарств. Так, нещодавно відкрита (півтора року тому) невеличка ферма «Байрон Агро» працевлаштувала десятеро селян, платить їм заробітну плату десь по 1,5—2 тисячі гривень, які люди, знову ж таки, витрачають на благо сільської громади: облагороджують свої двори, господарства, купують товари, користаються послугами сільської інфраструктури, а відтак формують внески до сільської казни. Ця невеличка ферма на рік приносить сільському бюджету близько 30-ти тисяч гривень: щомісячні 15% прибуткового податку з кожного її робітника, плюс 3% від оціночної вартості орендної плати за землю (п’ять тисяч гривень). Крім того, фермер дає благодійні внески для дитячого садочка, допомагає робити і ремонтувати дорогу… Зі світу по нитці, а голому сорочка — так і нашому сільському бюджету: більше ефективних професійних фермерів — краще для селян.

БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ — НЕ МОЖНА

Віктор ГНОЄВОЙ, заступник голови Дніпропетровської обласної асоціації фермерів:

— Уже п’ятнадцять років існує мораторій на продаж землі, й фермери не можуть навіть узяти кредит під заставу земельної ділянки. У той же час, відсутня нормальна законодавча база, яка існує в більшості цивілізованих країн. Тому якщо просто дозволити необмежений продаж землі, то це загрожує негативними наслідками для українських селян. У США, наприклад, не можна придбати більш як 800 гектарів орної землі, а якщо фірма не займається сільським господарством, то вона взагалі не має права купувати таку землю. Подібні обмеження існують і в багатьох європейських країнах. Величезні господарства — латифундії — є лише в Латинській Америці. Тому нам слід визначитися, яким шляхом ми підемо, а не просто дозволити скуповувати землю без умов і обмежень. Якщо не регулювати ринок сільськогосподарської землі, то в селі, дійсно, незабаром може утворитися прошарок залежних батраків. Тим паче, що сучасні технології вимагають уже не колгоспу в 500—600 осіб, а всього лише 5—6 робітників, які вміють управляти складною технікою.

У ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ ЗАБАГАТО ПЕРЕКОСІВ

Юрій КОМОВ, голова сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу «Росток»:

— Рудименти кріпосного права залишаються досі. Слід сказати, що з моменту проведення колективізації більшовики, які за закликом Троцького та під керівництвом Сталіна проводили політику надексплуатації дрібнобуржуазного, з їхнього погляду, селянства, змогли фактично відтворити кріпацтво, яке проіснувало до 1861 року. І лише коли Микита Хрущов роздав селянам паспорти, чим зробив жителів села рівноправними громадянами країни, кріпацтво було ліквідоване формально, але теж не зникло зовсім. Між тим слід сказати, що хоча колгоспи другої половини ХХ століття й були формою експлуатації селянства, в якого держава відбирала продукцію задешево, але в 1970—1980-х роках вони перетворилися на форму досить ефективного колективного господарювання, їхній успіх залежав від мудрості та професіоналізму керівника. Хочу згадати голову кримського колгоспу «Росія» Володимира Івановича Криворотова, в якого колгоспники крім натуральної продукції отримували не менше 200 карбованців щомісячної зарплати, а комбайнери та механізатори й по 500—1000 карбованців і більше, при тому, що долар тоді коштував 67 копійок.

На жаль, реформа з ліквідацією колгоспів 1998 року за указом Леоніда Кучми не вирішила всіх проблем тому, що була поспішною та непідготовленою. Так, селяни отримали землю, але вони не дістали реальної можливості господарювати на ній — у них не було техніки, обігових коштів, були втрачені ринки збуту, в країні досі немає ефективної інфраструктури аграрного ринку, та й не секрет, що здоров’я й вік більшості власників землі вже не дозволяють працювати на своїх наділах. От і виходить, що більшість землевласників їхні ділянки не зробили економічно вільними, від 70% до 90% їх змушені віддати землю в оренду. Але й тут виникли проблеми, аналогічні проблемам кріпосного права. Якщо в царській Росії землю обробляли за десятину, тобто за 10% вартості врожаю, то сьогодні орендна плата становить від 1,5% до 3%, що не робить землевласників вільними. Причому й у цих умовах багато орендарів вимушені відмовлятися від землі й повертати її власникам, тому що й плата 3% за оренду для них непосильна через те, що держава стягує з сільгосппідприємств ще чимало інших податків, після виплати яких втрачається рентабельність, і обробляти землю стає невигідно.

У державній політиці щодо селянства сьогодні дуже багато перекосів. Наприклад, із незрозумілої причини у нас узято курс на підтримку великих підприємств, орієнтованих на великотоварне виробництво. Але ми ризикуємо повторити помилки Північної Америки та Канади, де через це втрачена якість землі, а якість продукції не підвищується. При цьому ми ризикуємо також втратити дрібного й середнього виробника сільськогосподарської продукції. А це катастрофа для здоров’я нації, оскільки лише дрібні та середні сільськогосподарські підприємства можуть виробляти екологічно чисту, органічну продукцію. Як свідчить досвід європейських країн, впровадження органічного землеробства можливе лише у дрібному й середньому секторі аграрного виробництва, тому що великі підприємства завжди гнатимуться за обсягами на збиток якості.

НЕ ВМІЄМО ЗАХИЩАТИ СВОЇ ПРАВА

Олег ГАЛАСУН, фермер (с. Чаруків Луцького району Волинської області):

— Аби селянин не почувався кріпаком і не був ним по суті, він повинен мати землю і засоби для її обробітку. Бо якщо прийти на поле з лопатою чи навіть із коником, це серйозно сприймати не доводиться. Не потрібно винаходити свій велосипед, який світ вже давно винайшов і успішно на ньому їздить. У тій же Польщі землю може придбати будь-який член Євросоюзу (ця особа мусить жити у Польщі, щонайменше три роки орендувати землю, яку бажає купити, сплачувати податки, тобто робити для держави те, що робить для неї громадянин Польщі). До речі, землю у Польщі може купити лише фізична, а не юридична особа. І першим правом її купівлі володіє місцевий польський банк. Спочатку це право надається місцевому селянину, якщо він не бажає — селянину з даного району, не бажає з району — з області, і тільки після цього ділянка виставляється на вільний аукціон. Цікаво, що у цій державі сприяють, аби землю обробляла людина, яка має для цього сили і можливості. Чоловік віком до 45 років може отримувати добрі кредити, а людина у пенсійному віці може продати свою землю і мати від Євросоюзу добру за це плату. У Польщі доки рішення по аграрному сектору не погодить рада селян, то сейм цього питання навіть не розглядає. Є і певні обмеження у розмірах земельної ділянки, яку можна придбати. Проблемою для українського селянина, аби не допустити сучасного кріпацтва на своїй же землі, є невміння захищати свої права. У нас в усіх ще радянські погляди і радянське мислення. Ми його не дуже хочемо змінювати, не вміємо змінювати і не бажаємо цього вчитися.

ВТРАЧАЄМО ЧАС

Віктор ДМИТРУК, голова Асоціації фермерів Житомирщини:

— Нещодавно я був учасником обговорення питань земельної реформи у Верховній Раді, де були оприлюднені цікаві дані. Зокрема, науковці доводили, що Україна внаслідок відсутності легального обігу землі сільськогосподарського призначення втрачає щорічно 70 мільярдів гривень. Зараз ситуація така, що для середнього і малого бізнесу великі банки кредити не дають — кажуть, що великий ризик. А тим, хто орендує 1000 і більше гектарів орної землі, дають. Якби у нас були прийняті закони щодо регулювання ринку землі, які у парламенті вже близько десяти років, фермери могли б заставляти її під кредити, отримувати кошти на закупівлю насіння, паливно-мастильних матеріалів, добрив. І ще — Конституція України надає право розпоряджатися землею, і у мене були розмови із старими людьми, які говорили, що дуже хотіли б продати свої наділи, щоб хоча б були гроші на їхнє поховання. А в цей час у сейфі голови сільради лежать більше як 70 невитребуваних актів на право на земельні наділи, тому що немає спадкоємців, і він цією землею розпоряджається, як йому заманеться. Згідно з проектами законів, першим претендентом на покупку землі виступає держава, в другу чергу — орендарі, фермери, одноосібники і лише потім — фізичні особи. Спочатку її ціна буде 10—12 тисяч за 1 га, яка з розвитком ринку значно підвищуватиметься.

Не стоїть питання про негайний продаж землі. Адже повинен бути чіткий контроль, кому вона продається. Ринок землі потрібно запустити негайно — це позиція і фермерів, і селян. Чого боятися? Кожен день зволікання означає велику втрату коштів.

РИНОК ЗЕМЛІ — НЕ БАЗАР

Євген ДУФАНЕЦЬ, член Асоціації фермерів та приватних землевласників Тернопільської області:

— На сьогодні ми не дуже далеко відійшли від стандартів кріпосного права тому, що ніби землю селянам віддали, але селянин не є власником тієї землі. Щоб не було повернення історії, треба дотримуватися норм нині діючого Земельного кодексу, а всі зміни щодо ринку продажу землі вносити, беручи за приклад ті ж США, ту ж Європу. Там на вільному ринку на рік продається лише 1,5—3% землі. Там не продають всю землю одночасно. А над озвученою версією про те, що купувати землю зможуть тільки громадянин України, люди просто сміються. Можете запитати будь-кого, чи він може купити декілька гектарів землі.

Ринок землі — це не базар. А в нас хочуть зробити з ринку землі «базар землі» і «розбазарити» землю. От для того, щоби не було нового кріпосного права, потрібно відмовитися від тих ідей, а дійсно іти цивілізовано й поступово до ринку землі.

ПОТРІБЕН ЗЕМЕЛЬНИЙ ІПОТЕЧНИЙ БАНК

Дмитро УКРАЇНЕЦЬ, голова Рівненської обласної асоціації фермерів та приватних землевласників:

— Насправді так званий рух землі, її купівля-продаж потрібні. Сьогодні земля повертається в приватну власність. Однак ми говоримо про те, щоб її господарями були фермери та селяни. Адже наша держава — аграрна. А тому дуже важливо зберегти село. А це можливо, якщо люди матимуть землю, і працювати на ній буде прибутково. Насправді фермерам була б вигідна купівля землі і її продаж, однак лише за певних умов. На ринку землі мало б відбутися встановлення певних правил. Це, зокрема, створення Земельного іпотечного банку (щоб фермери могли отримувати під земельні наділи кредити). Окрім цього, потрібна переоцінка землі і встановлення меж земельних ділянок. Проблеми й довкола того, хто зможе купити землю. Виникають побоювання, що її власниками стануть не фермери (у яких на це не вистачить грошей), а фірми заокеанського походження. Землю експлуатуватимуть, а вигоди від того для нас не буде.

Газета “День”