Професор Ігор Венгер: «Хірургія вимагає самовдосконалення та самовіддачі»

Ім’я завідувача кафедри хірургії № 2 факультету іноземних студентів, професора ТДМУ Ігоря Венгера відоме багатьом краянам, бо його руки врятували не одне людське життя чи позбавили болю, страждань. У науковому медичному доробку Ігоря Касяновича – 34 патенти на корисну модель, 262 наукові праці, численні монографії, три підручники та посібники у співавторстві. Вже понад тридцять років він у судинній хірургії. Професор переконаний: жодні медичні технології не можуть замінити особистості лікаря – кваліфікованого та компетентного спеціаліста, співчутливої та добросердечної людини.

– Ігоре Касяновичу, хірургія – одна з найважчих спеціалізацій, яка вимагає від лікаря не лише оволодіння величезним обсягом знань, але ще й природного дару, мануальних навичок. Ви свідомо обирали таку вибагливу професію?

– У дитинстві я не мріяв стати лікарем і в моїй родині немає представників цієї професії. Народився в Тернополі й усі дитячі та юнацькі роки минули у цьому чудовому місті. Як і мої однолітки, відвідував різні секції, зокрема з легкої атлетики. Тоді в нашому Тернопільському замку діяв центр підготовки олімпійської збірної з греко-римської боротьби – відомий на весь Радянський Союз, і я там займався. Але одного дня сталася трагедія – я невдало впав і доволі серйозно пошкодив хребет, травма прикувала мене до ліжка. Це нині є багато ортопедичних технологій, які дозволяють за кілька місяців відновити всі рухові функції, а в шістдесятих роках про таке й не мріяли. Хоча тоді теж траплялися хірурги, які без особливих медичних пристосувань творили дива. Я потрапив у першу міську лікарню й Бог подарував мені лікаря, в якого золоті руки – не пригадую його імені, але прізвище свого рятівника не забуду ніколи – пан Мацик. Завдяки його старанням згодом я став на ноги. Хоча кілька років навчався не у своїй школі, а лежачи в ліжку санаторно-курортних закладів. Лікарі одеського санаторію «Чорноморка» також багато доклали зусиль для мого одужання. І, мабуть, невипадково доля послала мені цих людей, бо вони вплинули на мій вибір професії, допомогли самостійно прийняти рішення та замислитися над тим, яке ж моє покликання у житті. В ті часи популярними були технічні професії й батько, який працював електрозварювальником, наполягав на тому, щоб я обирав більш престижну інженерію, але подав я все-таки документи й вступив до Тернопільського медичного інституту. Проте тяжіння до техніки тримало мене у своєму полоні. Навчаючись в медінституті, два роки разом зі своїм товаришем відвідував заняття на вечірньому відділенні у політехнічному інституті. Щоправда, згодом мене «викрили», отож довелося залишити «Політехніку» й цілком віддатися навчанню в ТДМІ.

«Роки навчання в альма-матер – цікаві, захоплюючі та неповторні»

– Учитися в медичному виші було надзвичайно цікаво, адже викладачами були люди з ім’ям в медицині, до того ж вони намагалися вкласти у нас, майбутніх лікарів, все найкраще, чим володіли самі. Спочатку я записався в гурток на кафедрі фармакології, якою керував професор Микола Петрович Скакун. Ця дисципліна мене зацікавила. Адже фармакологія – це основа лікувального процесу, без знань механізмів та дії препаратів на організм навіть важко уявити майбутнього лікаря. Отож я заглибився у фізіологічні та біохімічні механізми дії ліків, їх фізико-хімічні властивості, шляхи введення, дозування. Лише розуміючи механізми взаємодії організму та лікарських засобів, можна правильно підібрати препарати. І вже на п’ятому курсі в мене було чотири наукових роботи. Ясна річ, що писав їх під керівництвом викладачів, але практичні досліди разом з іншими гуртківцями проводив самостійно. Пригадую, як ми досліджували на лабораторних щурах тему впливу біологічних амінів на жовчовиділення. Всі дослідження були завершені, але стався трафунок: зайвих піддослідних тваринок відмовилися забирати до віварію, а в інститутській лабораторії утримувати їх також не було змоги, бо настали літні канікули. Отож довелося «переселитися» у радіологічний корпус обласної лікарні й замість відпочинку я працював зі щурами. Досліджував, як впливають великі дози радіації на організм тварин. І результати перевершили сподівання. Згодом саме ці дослідження стали основою для написання наукової статті, яку розмістили в наукових журналах, де англійською мовою було лише викладене коротеньке резюме. Наша публікація викликала неабиякий інтерес, ми отримали понад тридцять запитів від іноземних колег з проханням надіслати повний текст статті. Було це ще за дванадцять років до Чорнобильськогої трагедії. Очевидно, й тоді ця тема була у світі доволі актуальна. Втім, як з’ясувалося згодом, зацікавила вона не лише вчених, але й відповідні органи. Викликали мене разом з професором Миколою Петровичем Скакуном до їхнього «офісу» й наказали: жодних контактів з іноземними науковцями. Очевидно, хтось відслідковував, як у мою поштову скриньку надходять листи з Канади, Іспанії, інших країн з позначкою доктору Венгеру, хоча я був ще студентом. Але в часи «залізної завіси» ми не могли якось протидіяти цій ситуації, хоча мали велике бажання поспілкуватися з колегами. Чому ж такий науковий інтерес викликала наша розробка в іноземців? Справа в тому, що синтетично синтезований гістамін, який ми у великих дозах вводили опроміненим щурам, чинить потужну антипротекторну дію, тому подальші дослідження могли б розкрити чимало таємниць. Але, на жаль, робота у цьому напрямку припинилася.

Щодо хірургії, то цю спеціальність я «запримітив» ще на п’ятому курсі, коли почав відвідувати хірургічний гурток. Можу сказати, що мені пощастило: я обрав професію, в якій зміг розкрити себе повною мірою. Але цей фах вимагає передусім, окрім теоретичних знань, ще й відточених мануальних навичок. У часи мого студентства ми не мали змоги прийти до операційної будь-коли, аби «помитися» на операцію. Нам дозволяли це зробити лише у визначений час, здебільшого під час ургентних випадків, а обласна лікарня мала тоді ургенцію чотири рази на тиждень. Тому я не пропускав такої можливості. Взагалі ж для успіху в житті важливо зустріти таких людей, які дадуть тобі правильні настанови, поділяться досвідом. Мені дуже пощастило, що впродовж усієї кар’єри працював із першокласними хірургами. Хірурги, яких зустрів в обласній лікарні, були справжніми лікарями, вони не зробили якихось приголомшливих відкриттів у науці, але вони подарували життя тисячам людей. Це – Кравець Іван Архипович, який був завідувачем хірургічного відділення, та Іван Григорович Процьків. Пригадую, якими вправними були їхні рухи, кожна деталь оперативного втручання була відпрацьована до автоматизму, на резекцію шлунка в них йшло трохи більше години, взагалі ж робота всієї операційної команди була дуже злагоджена. Це були справжні віртуози хірургічної справи. На шостому курсі під час субординатури нас відбирали вже у спеціалізовані групи, я навчався у хірургічній і в нашій групі проводив заняття відомий на Тернопільщині професор, талановитий хірург Юрій Теофілович Коморовський. До речі, всі, хто навчався у цій групі, в майбутньому стали відомими хірургами в різних куточках колишнього Союзу. Мені ж пропонували аспірантуру, зайнятися науковою роботою на кафедрі патофізіології, якою в ті часи завідував професор Кононов. Але я відмовився, бо займатися не зовсім улюбленою справою для мене означає загубити себе як особистість і як професіонала. Тому поїхав на місце праці за розподілом. Як нині пригадую той день: завершилася остання лекція з історії права й ми з моїм одногрупником Петром Сабалою йдемо коридором нинішнього адмінкорпусу, а на стіні – вивісили інформацію про місця за розподілом, серед яких – одне у Борщівський район, а інше – в Чортківську райлікарню. Я й кажу: може, Петре, підемо в деканат і напишемо заяви, ти – у свій рідний Борщів, а я в Чортків поїду. Але Петро не погодився додому в Борщів повертатися, отож це місце дісталося мені, а він подався до Чорткова.

«Уже наступного тижня після приїзду я приймав пацієнтів у поліклініці»

– Якою на ті часи була районна лікарня? Скільки працювало спеціалістів? Нинішня реформа стверджує, що такої кількості хірургів у районних лікарнях нам не потрібно, бо низька хірургічна активність…

– Коли ти після закінчення інституту повний сил, енергії, з мріями, що здатний гори перевернути, то саме так і трапляється. Я пропрацював у Борщівській районній лікарні п’ять років. Це були найкращі роки моєї професійної діяльності. Нині райони чомусь жевріють, не встигають за новими технологіями, хворі можуть обрати будь-яку лікарню, не «прив’язані» до медичного закладу. А в сімдесяті роки, коли я прибув на місце праці, то потрапив у чудовий колектив хірургів, які проводили розмаїтий спектр оперативних втручань. Ніхто не відмежовував новоспечених фахівців, навпаки, всі намагалися ділитися досвідом, і я вбирав у себе цей хірургічний дух, не шкодував ні сил, ні енергії, аби стати справжнім лікарем. Повчитися ж мав у кого – головний лікар Михайло Дмитрович Брездень, Ярослав Іванович Боднар, завідувач хірургічного відділення були висококласними спеціалістами. До речі, дуже добре пам’ятаю, як прийшов до головного лікаря, сподіваючись, що він дасть мені кілька тижнів, щоб ознайомитися з медичним закладом, увійти в курс справи, а вийшло, як у Райкіна: «Забудь дедукцію, давай продукцію». Вже наступного тижня я приймав пацієнтів у поліклініці. Звісно, пам’ятаю першу пацієнтку, її звали Марійка. Це була вісімнадцятирічна жінка, яка скаржилася на біль у правому боці. Я детально розпитав її про скарги і з’ясувалося, що недавно вона вийшла заміж і вже кілька місяців відсутній mensis. Симптоми вказували на те, що в неї апендицит та за усіма ознаками – вагітність. Встановити такий діагноз було непросто, ні УЗД, ні КТ у ті часи не було, отож доводилося покладатися лише на власні знання. Коли я оголосив свій вердикт у стаціонарі, то старші товариші запротестували, мовляв, чого вас у тих інститутах вчать, хіба не зрозуміло – позаматкова вагітність, навіть вимагали переписати лікарський висновок. Але і я не спасував, сказав, що нічого переписувати не буду. Коли хвору оглянула гінеколог і провели всі лабораторні дослідження, то з’ясувалося, що мій діагноз не потребує жодної корекції. Для мене це була невелика, але власна перемога, а у очах співробітників я одразу виріс. Взагалі ж районна лікарня – це така собі школа виживання, бо ти там завжди на видноті й не можна заховатися за спиною професора чи загубитися серед колег. Встановити діагноз було непросто. Це тепер ще з порога лікар вручає хворому скерування на КТ, УЗД, МРТ. А у сімдесятих потрібно було гарно поспостерігати за пацієнтом, детально випитати скарги, зібрати ґрунтовний анамнез, щось підгледіти, добре пропальпувати. Звісно, хтось може закинути мені, що зараз про цю утопію вже й згадувати не варто, навіщо заморочуватися, коли техніка все зробить. Нині імплементують в нашу охорону здоров’я новітні європейські протоколи з діагностичною програмою, прописаними методиками лікування, які й справді є великою підмогою для сучасного лікаря. Але те, над чим ми «билися» впродовж десятиліть – індивідуальний підхід до пацієнта, на жаль, поволі втрачається. Це підтверджують й мої друзі, які нині практикують у США – лише спробуй відхилитися від протоколу, одразу отримаєш зауваження від страхової компанії. Щоб провести пацієнтові індивідуальну корекцію, потрібно йти та доводити свою правоту в керівництва. Неважко у протокол вкласти хворобу, але не так легко знайти той ключ, який відчинить двері до встановлення коректного діагнозу в пацієнта з його супутньою патологією, задавненими хворобами, особливостями організму. Тому я вважаю найважливішим у часи нинішніх реформ охорони здоров’я не розгубити надбання автентичності вітчизняної охорони здоров’я – бо це розвиває лікарську думку, клінічне мислення.

«У хірургічному відділенні обласної лікарні беруть початок мої наукові пошуки»

– Чому переїхали до Тернополя, повернулися, так би мовити, у рідні пенати?

– Це трапилося цілком випадково. У часи моєї роботи в Борщівській районній лікарні практикували виїзди так званих консультативних бригад у райони області. До їх складу входили професори, доценти Тернопільського медінституту, провідні спеціалісти обласної лікарні. Вони перебували в районі кілька днів. Оглядали та консультували хворих, проводили показові операції, майстер-класи, як це тепер називають. І така практика, хочу зауважити, була доволі виправданою, адже в ті часи в Борщеві щороку проводили майже 30 резекцій шлунку, 40 – холецистиктомій, інших планових операцій. Для порівняння – в тоді ще Тернопільській обласній лікарні, де потік пацієнтів в кілька разів більший, виконували майже сотню резекцій шлунка. Отож хочу зауважити, що районні лікарні в ті часи не відставали. Тому я мав де і в кого вчитися, вдосконалюватися як хірург. Якось під час одного з таких консультативних виїздів мене запримітив професор Коморовський, можливо, він пам’ятав мене ще з часів навчання в інституті, але запропонував мені практикувати в обласній лікарні. Звісно, довелося чекати, доки звільниться місце, але незабаром я вже отримав посаду ординатора в хірургічному відділенні Тернопільської обласної лікарні, а згодом навіть виконував обов’язки завідувача відділення, воно було чималеньке – на 70 ліжок. У ті часи тут проводили широкий спектр оперативних втручань, зокрема, професор Коморовський свої знамениті пластичні операції з реконструкції шлунково-кишкового тракту – гастроєюнодоуденопластику в лікуванні дампінг-синдрому.

Саме в хірургічному відділенні обласної лікарні беруть початок мої наукові пошуки. Офіційна ж частина цього відрізку мого життя – лютий 1984 року. Це дата, коли я обійняв посаду асистента кафедри госпітальної хірургії Тернопільського медичного інституту. А через три роки вже захистив кандидатську дисертацію, присвячену віковим аспектам лікування холецисту.

«У мене постійно витала думка, як зробити ці протези якіснішими та запобігти нагноєнням»

– Ви планували займатися науковою діяльністю й надалі досліджувати проблеми гепато-панкреатодуоденальної зони, але у лікарні почалися процеси реформування, створили відділення судинної хірургії й ці події торкнулися також вашого життя…

– Вони не просто торкнулися, а практично повернули його на 180 градусів. До слова, днями минув 31 рік з часу заснування цього медичного підрозділу. Пропозиція покійного ректора ТДМУ, професора Леоніда Якимовича Ковальчука обійняти посаду наукового куратора новоствореного відділення була для мене повною несподіванкою. Тим більше, що це був час літньої відпустки, я із сім’єю збирався відпочити на морі, а тут така новина. Спочатку не погодився, але Леонід Якимович моєї відмови не прийняв. Так почався новий період у моєму професійному житті. Часу на освоєння нової спеціалізації було обмаль, та й сама галузь судинної хірургії, флебології ще не набула таких темпів свого розвитку, як, скажімо, зараз, коли є потужні центри, де можна повчитися. Крім того, ніхто не відміняв роботи в хірургічному відділенні. Але я знайшов свій вихід із ситуації – звернувся за підтримкою до професора Романа Йосиповича Вайди й у нього на кафедрі після робочого дня проводив операції на судинах у піддослідних собак. Так тривало впродовж півроку. Багато допоміг мені в ці часи й доцент Василь Денисович Гаргула, ми навіть з ним провели пересадку печінки собакам. Отож технічний бік цієї спеціалізації я освоїв практично самотужки на наших інститутських базах, а вже 1989 року поїхав на навчання у школу відомого тоді ще радянського вченого, керівника відділення хірургії судин Інституту хірургії ім. А. В. Вишневського, завідувача кафедри клінічного ангіології та судинної хірургії Російської медичної академії післядипломного навчання, професора, академіка РАМН Анатолія Володимировича Покровського. Значною проблемою тогочасних післяопераційних ускладнень в судинній хірургії були тромбози й гнійні інфекції судинних протезів. Їх використовували вже також у ті часи й вони були різної форми – плетені, в’язані, але значно гіршої якості, ніж ті, якими користуємося тепер. Щоб вони не кровили, їх замочували у власній крові хворого.

Отож у мене постійно витала думка, як зробити ці протези якіснішими та убезпечити їх від тромбозу й нагноєння. Результатом моїх наукових пошуків було знайти методику, яка б могла запобігти цим ускладненням. Тоді й з’явилася ідея використати задля цього іони срібла, яке володіє бактерицидною та антитромботичною дією одночасно.

Пригадую, як на першому занятті в Покровського нам, курсантам, у групі з шести осіб, де я був найстарший, але мав найменше досвіду в судинній хірургії, він поставив запитання: «Хто має якісь думки, як запобігти тромбозам при протезуванні артеріальної системи?». Всі висловлювали власні погляди, а я відповів запитанням: «Якби судинні протези та якось посріблити?». Але в його очах я не побачив відповіді. Минуло два тижні нашого стажування, і ось одного разу йду коридором інституту, а назустріч А.В.Покровський: «Зайдіть, молодий чоловіче, до мене десь біля 13.00». Гадаю, зараз попросить мене щось занести чи принести, на зацікавленість моїми ідеями було мало сподівань. Але господар кабінету спершу попросив мене приготувати чай, показав, де в нього електрочайник, а відтак запитує: «Ви з чим чай полюбляєте?» й поглядом вказує на пляшку з віскі. Капнув він собі у чай кілька крапель цього напою, я теж не відмовився, а потім каже: «Пригадайте мені ще раз те, про що ви тоді говорили». Я й виклав лаконічно власні міркування щодо срібла. Він у відповідь: «Коли приїдете додому, розпочинайте роботу над патентом». У ті часи, щоб сертифікувати патент потрібно було щонайменше два-три роки ходіння усілякими інстанціями. Під наставництвом академіка РАМН А.В. Покровського мені вдалося за три роки оформити п’ять патентів. Але в цій історії є ще один важливий нюанс: якщо минає п’ять років і патент не знаходить свого практичного застосування, то всі напрацювання, по суті, йдуть в небуття або продовжують жити, але вже під егідою іншого автора при їх незначній модифікації. Щось подібне трапилося й з моїм винаходом. В ті часи виготовити штучні замінники судин у наших умовах не було змоги. Ми насичували іонами срібла стінку судинного протеза підприємства «Красногвардеец» на нашій «Ватрі», вручну кустарними методами напилюючи мікронні дози цього мікроелементу.

Щоправда, нам пропонували німецькі колеги виготовляти на новітньому обладнанні судинні протези, вони вже готові були везти до нас спеціальні верстати. Але головний інженер тернопільського бавовняного комбінату, де мали розташувати цю апаратуру, поставила нашим партнерам умову – навзамін постачати їм барвники для тканин, а ті не змогли виконати таке «прохання». Німецьким колегам так і не вдалося переконати цю пані, що вигода від виробництва протезів буде у кількадесят разів більша, ніж від тканин. Нині ж «Текстерно» ледь жевріє, а я з колегами користуюся подібними протезами, які вистелені гелем зі срібла, і цей вже модифікований медичний продукт, виготовлений у Німеччині, вартує 700 доларів США.

– Тема судинної імплантації була продовжена у вашій докторській дисертації?

– Сенсом мого наукового життя стала розробка методик реконструктивних операцій, методів запобігання тромбозу реконструйованих судин, хірургічних методик лікування гіперліпідемії. 1997 року я захистив докторську дисертацію «Методи запобігання тромбозу алопротеза при реконструкції артеріального русла». Її науковим консультантом був світлої пам’яті професор Леонід Якимович Ковальчук, це була перша спецрада з цієї спеціальності в нашому університеті. Матеріал до написання цієї роботи я готував упродовж багатьох років, прооперував 324 хворих. Приємно, що надійшло багато позитивних відгуків на результати моєї багаторічної праці, серед яких і відгук професора А.В. Покровського з Москви, професора І.І. Сухарева з Києва. У роботі я представив свій новий виріб медичного призначення – судинні протези, насичені сріблом, який має антибактеріальну та антитромболітичну дію.

«Джерело сил та енергії – моя родина й професія»

– Що для вас найголовніше в житті? Чим займаються ваші діти? Чи обрали медичний шлях?

– Джерело моїх життєвих сил та енергії – родина. Уже з плином літ розумію, що це найбільший скарб. Завжди збираємося у родинному колі, обговорюємо якісь події, спілкуємося. Дружина працює терапевтом у третій міській лікарні, має понад 40 років професійного стажу. Одна з доньок – Ольга Зарудна обрала медицину, працює в ТДМУ, вона доцент-ревматолог, а молодша – Мар’яна Караневич, викладач іноземної мови, доцент педагогічного університету. Виховали двоє дітей сестри дружини, син Андрій Наконечний пішов моєю стежкою, став хірургом, а його сестра – вчителькою. Щодо захоплень, то найбільше з них – мандри. Особливо полюбляю подорожувати на авто, колись це був Крим, а зараз найближчі гори – Карпати, там знаходжу відпочинок для душі. Особливо, коли поруч є цікава книжка, свіже гірське повітря. Мені цікаві розмаїті жанри, і публіцистика, і романи. Нещодавно був на зустрічі з Василем Шкляром. Узагалі ж у житті так багато незвіданого та чимало речей, які надихають. Вважаю, що моя професія і є той двигун життєвої енергії, який дозволяє з оптимізмом дивитися на цей світ, бо допомагає пацієнтам повернутися до повноцінного життя.

Лариса ЛУКАЩУК, газета ТДМУ ім. І. Горбачевського Медична академія