Професор із Тернополя Людмила Фіра: «Мій життєвий принцип: усе треба робити з любов’ю»
Завідувач кафедри фармації ННІ післядипломної освіти, професор Людмила Степанівна Фіра сорок років віддала ТДМУ. Студентська молодь і біохімія – це два крила її наукового та педагогічного таланту. Але є у Людмили Степанівни ще один, дуже особливий талант – випромінювати душевне тепло й щедро ділитися ним з усіма. Вона любить світ і тих, хто поруч. Напевно, тому нею так захоплюються студенти, кажуть, що вона справжня, інколи навіть доволі вимоглива, але надзвичайно щира та завжди справедлива. Бо звикла все, до чого торкнулася її рука, виконувати перфектно. Журналісти видання ТНМУ “Медична академія” запросили Людмилу Степанівну Фіру до рубрики «Вітальня» напередодні її ювілейного дня народження.
«Любов до знань та науки у мене закладена ще з дитинства»
– Людмило Степанівно, те, чого ви досягли в житті, може бути гідним прикладом для наслідування – професор, доктор біологічних наук, успішна мама та дружина. В усіх цих іпостасях ви здобули заслужений авторитет. Розкажіть, будь ласка, про свої родинні корені та як обирали власний шлях у житті?
– Мені здається, що любов до біологічних наук у мене закладена ще з дитинства, може, навіть народилася з цим. Хоча й художню творчість також люблю, мистецтво в усіх його формах. Зараз уже, звісно, віддаю перевагу професіоналам, а в дитинстві та юності сама цим займалася – відвідувала різні студії та гуртки, співала у хорі, танцювала, спортивні секції також були у моєму житті. Я народилася на Волині – одному з наймальовничіших куточків України. Мої батьки звідти родом. Вони вже працювали у м. Броди на Львівщині, куди їх скерували після інституту, але мама поїхала мене народжувати на свою малу батьківщину, в селище міського типу – Олика. Це неподалік Луцька. Містечко має свою багату історію, раніше було у власності польських князів Радзівілів, але донині збереглися лише Олицький замок і костел, до речі, зараз поляки розпочали його реставрацію. Через кілька місяців після мого народження, мама повезла мене до Бродів. Згодом ми мешкали у Кременці, а пізніше вже перебралися до Тернополя. Батьки працювали в харчовій промисловості. Тато – головним інженером , а згодом директором Тернопільського молокозаводу, а мама трудилася в плановому відділі управління молочної промисловості.
Коли я закінчувала школу, постало питання, а куди ж вступати? В юності в мене були різні уподобання, спочатку навіть захоплювали творчі професії. Але батьки настійно радили обирати більш практичну спеціальність. У школі любила біологію, хімію, а оскільки медицина найближча до цих предметів, то свій вибір зупинила на лікарській спеціальності. На той час рідний брат уже був студентом Львівського медінституту. Отож, узявши документи, вирушила одного дня в дорогу. Але лікарем мені стати, очевидно, не судилося. Вже перед самими вступними випробуваннями брат ішов на заняття в «анатомку» й чомусь вирішив і мене із собою взяти: «Ознайомишся ближче з інститутом», лише встиг крикнути навздогін. Я й погодилася, навіть не уявляючи, що на мене чекає. Коли я зайшла до анатомічної зали, то побачила на операційному столі тіло дівчини, підготовлене до розтину. Звісно, дивитися, як відбуватиметься увесь цей процес, я не змогла. Минуло вже багато років, але й досі ця картина стоїть перед очима. А тоді це зворушило мене до сліз, і я кардинально змінила всі свої плани. Наступного дня ми з братом уже стояли біля дверей приймальної комісії Львівського університету ім. Івана Франка. Так я стала студенткою біологічного факультету, а згодом полюбила біохімію й тепер навіть не уявляю, що можу займатися чимось іншим. В нашому університеті очолювала в різні роки різні кафедри, а нині рідною вже стала кафедра фармації ННІ післядипломної освіти ТДМУ.
– Після закінчення університету, куди отримали скерування?
– Перший запис у моїй трудовій книжці – це Львівський медичний інститут (нині – Національний університет ім. Данила Галицького). Я розпочала свою трудову біографію 1976 року молодшим науковим співробітником лабораторії коригуючої терапії злоякісних пухлин. Так стартувала справжня практична дослідницька робота. Нині це вже історія, а в ті часи я волею долі потрапила до команди вчених зі світовим ім’ям. Це – Анатолій Потопальський та Василь Новіцький, які саме розпочали роботу над відомим нині протипухлинним препаратом «Україн». Пригадую, як до нашої лабораторії приносили величезні мішки з чистотілом. В інституті була жорстка пропускна система, тож ми могли зайти лише за посвідкою. Це були доклінічні дослідження лікарських засобів, власне початкові етапи роботи з майбутнім препаратом, над яким працювали науковці в трьох групах – біологічній, імунологічній та хімічній. Мене скерували до імунологічної групи, яка займалася саме експериментальною частиною. Ми прищеплювали певні пухлинні клітини щурам, а через деякий час вводили виділені з чистотілу алкалоїди та спостерігали, як вони себе «поводять» в організмі піддослідної тварини. На основі цих досліджень у майбутньому й був створений протираковий препарат «Україн».
«До своєї докторської дисертації я йшла вісім років»
– Через два роки ви повернулися в Тернопіль? Що стало поштовхом до прийняття такого рішення?
– Я й донині не можу пояснити навіть собі, чому так вчинила, бо ж практично понад сім років мешкала у Львові. Якщо кажуть, що наші долі вирішуються на небесах, то це, напевно, й є той випадок. А ще на моїй життєвій дорозі зустрічалися небайдужі, доброзичливі люди, які самі досягли вершин в науці й іншим приязно допомагали. Коли прийшла влаштовуватися на роботу до Тернопільського медичного інституту, то доля послала мені людину, яка стала на все життя моїм наставником і другом. Це був професор кафедри загальної гігієни та екології ТДМУ Володимир Андрійович Кондратюк. Я шість років пропрацювала на цій кафедрі. Згодом, коли настав час зайнятися дисертаційною роботою, то з легкої руки Володимира Андрі-йовича я влилася в колектив кафедри медичної біохімії, яку саме очолив професор Ярослав Іванович Гонський. Працювала в науково-дослідному секторі цієї кафедри та одночасно готувалася до захисту кандидатської дисертації, яка стосувалася проблем дослідження ферментів за опікової хвороби. Науковим керівником кандидатської став Ярослав Іванович Гонський, а захищалася я у Львові, в науково-дослідному інституті біології тварин. У студентські роки ми там проходили практику, мили колби, виконували доручення науковців. Звісно, тоді я й подумати не могла, що минуть роки й стоятиму тут за кафедрою, вже як науковець і відповідатиму на запитання опонентів. Захист відбувся успішно, а відтак й відкрився для мене шлях у велику науку. Навесні я отримала ступінь кандидата наук, а вже восени Ярослав Іванович почав мене переконувати взятися за роботу над докторською. «І не вмовляйте, бо в мене дві докторських у першій школі», – віджартовувалася я на його пропозиції. Тоді мої два сини вчилися у першій гімназії, їм потрібна була увага та допомога, тому й не погоджувалася на цю пропозицію. Але він дуже мене спонукав розпочати роботу. Вже зараз, коли всі митарства та труднощі в минулому, я з висоти свого досвіду висловлюю своєму Вчителю велику шану та вдячність за ці мудрі настанови. Завжди згадуватиму його із шаною та великою вдячністю. Часто пригадую його повчальні слова: «Якщо мама в житті чогось досягне, то й дітям це буде на користь».
До своєї докторської дисертації я йшла вісім років. Хоча особливо й не відчула плину часу, бо вся була в клопотах. Сім’я, заняття зі студентами, на кафедрі додалося ще й обов’язків завуча, це також добрий шмат роботи, але наукові дослідження не полишала. Іноді навіть о сьомій ранку доводилося приходити в лабораторію, щоб провести якийсь експеримент. До фінішу залишалося вже зовсім небагато, але останні кроки завжди найважчі. І якщо тобі судилося їх здолати, то на шляху завжди зустрінеться той, хто додасть впевненості, віри у власні сили. Такою людиною у моєму житті став наш колишній ректор, член-кореспондент НАМН України, професор Леонід Якимович Ковальчук. Він не викликав мене, як кажуть, у високі кабінети, а якось під час зустрічі у вестибюлі адмінкорпусу просто запитав: «Як ваша докторська?». І хіба я могла відповісти, що не готова до захисту?! Навпаки, це справило на мене якесь особливе враження, пробудило дух науковця, зачепило мій авторитет. Та й підвести Ярослава Івановича Гонського, який стільки сил вклав у моє фахове зростання, повірив у мене, я не могла. Відтак 2003 року відбувся захист моєї докторської дисертації.
«Мої учні – моя гордість»
– Ви пройшли славний шлях у науці. Нині у вас вже свої учні, дисертанти, з якими ви, як колись ваші вчителі, ділитеся своїм досвідом, даруєте знання та душевне тепло.
– У мене здавна є свій життєвий принцип – усе, що робиш, роби з любов’ю. Так і навчаю своїх студентів, аспірантів – хімічні формули, біохімічні реакції сприймати як частинку прекрасного, бо з примусу нічого не вийде.
Мої перші дисертанти, які захищали власні дисертаційні роботи в тому ж науково-дослідному інституті біології тварин НААН, що і я, – це Петро Лихацький та Іванна Кернична. Приємно, що тамтешні науковці розділяють мої успіхи й також радіють з того, що маю вже своїх учнів, які досягли чимало. Наразі я підготувала десять кандидатів наук за напрямом «біохімія» та «фармація», а також чотири аспіранти зараз готують свої дисертаційні роботи. Підготувала й доктора наук – Петра Лихацького, який нещодавно отримав диплом, він мій перший дисертант і докторант. Зараз хочу взяти паузу, гадаю, що 15 кандидатів і два докторанти, то, може, достатньо. Але чомусь так виходить, що ця пауза не наступає. Взагалі ж для мене бути керівником дисертаційної роботи – це непроста ноша. Ми працюємо однією командою, я допомагаю своїм дисертантам і в експериментальній частині, і в роботі з приладами, разом все прораховуємо до найменших дрібниць, аби потім не було соромно за допущені помилки. Я дуже дорожу своїм авторитетом.
Але мої учні – це й моя гордість, те, чим мені особливо хочеться пишатися, бо в кожного з них вклала частинку своєї душі. Щиро тішуся за кожного з них, бо відчуття такі, ніби це я щойно захистилася. Мої учні відбулися як професіонали, вони самодостатні особистості, але я не забуваю їм інколи нагадати – жодний день не повинен минути намарно, лише щоденна праця допоможе досягнути тих вершин, до яких кожен з вас прагне.
– Людмило Степанівно, а яким, на ваш погляд, повинен бути справжній педагог?
– У кожного може бути своя відповідь на це питання й не факт, що вона буде ідентична з моєю. Втім, вважаю, що це дуже важливо, особливо у вищій школі. На моє переконання, коли людину запрошують на викладацьку діяльність, то вона обов’язково має пройти певне тестування. Спочатку на фаховість, як вона знає той предмет, який, власне, й збирається викладати, а згодом уже – на психологічну стійкість, педагогічну майстерність. Тобто маю на увазі, що потрібно з’ясувати, чи має людина здатність і вміння доступно пояснити матеріал. З цього приводу мені пригадався один професор, який ще в мене викладав біохімію, був відомим на весь колишній Союз, мав численні наукові здобутки, але на його заняттях студенти не могли засвоїти матеріал. Тому, на мою думку, потрібний чіткий відбір – хтось іде у науку, а комусь можна й на педагогічну роботу, коли є вміння донести інформацію до студента чи учня. До будь-якої навчальної дисципліни можна прищепити любов, якщо є талановитий викладач у виші, чи вчитель у школі. І над цим повинні замислюватися вже зараз. Узагалі виховання – це справа не одного дня й навіть не року, це важка повсякденна праця з того часу, коли людина народилася.
«Сучасна біохімічна наука вже давно відійшла від формул, складних таблиць, для цього є довідники»
– Біохімія – це справа всього вашого життя. Але студенти чомусь з острахом сприймають цю складну науку, де багато витіюватих формул, біохімічних процесів, в яких непросто дати собі раду.
– Полюбила біохімію, мабуть, не через те, що зрозуміла одразу всі формули та хімічні реакції, а відчула, навіщо потрібна ця наука, яка, власне, працює на медицину. Погляньмо, чи зможе лікар обійтися без знань з біохімії. Напевно, ні, бо це базис майбутнього діагнозу. Коли лікар розуміє біохімічні процеси, які відбуваються в організмі, він з легкістю може встановити, внаслідок чого відбувся збій, а це ж основа коректного діагнозу. І що робити, коли людина не володіє цими знаннями? Я завжди позитивно налаштовувала студентів, доводячи, що не потрібно боятися біохімії. Бо вони так її боялися, що навіть анекдоти склали: «Складеш анатомію – можна закохатися, складеш біохімію – можна одружуватися». Для студентства біохімія – це найважчий предмет. Але коли зрозумієш її суть, то, повірте, нічого складного немає. Сучасна біохімічна наука вже давно відійшла від запам’ятовування формул, складних таблиць, для цього є довідники. Головне – зрозуміти механізми утворення та перетворення певної сполуки в організмі. Це ключ до виявлення патологічних станів. Якщо ж у студента ще й добрі знання з фармакології та він знає, на яку ланку патологічного процесу й яким фармзасобом подіяти, то всі шляхи до успіху в професії відкриті.
– 2006 року ви отримали ще й диплом фармацевта…
– Волею обставин мені довелося закінчити ще й Харківський фармацевтичний університет. Узагалі ж фармацевтична наука відкрила для мене новий простір діяльності. Це інший, але доволі цікавий вимір, з насиченим ритмом життя, непересічними особистостями, науковим потенціалом. Це завжди мене приваблює, бо я люблю сам процес пізнання, здобуття нових знань. Хоча, звісно, фармація ніколи не замінить мою улюблену біохімію, бо це на все життя…
«Джерело моїх життєвих сил – дружня родина»
– Людмило Степанівно, ваші улюблені місця відпочинку? Звідки черпаєте сили, натхнення?
– Джерело моїх життєвих сил – родина. Всі свої відпустки проводжу винятково у колі сім’ї. Син, невістка, онук – мої найкращі друзі, від них не маю жодних таємниць. У нас спільні захоплення, але в кожного є певні межі особистого простору. Їздимо до моря та в Карпати щороку й завжди разом. Також полюбляю походи на концерти, ось скажімо, нещодавно побували на виступі Святослава Вакарчука. Частенько їздимо всією сім’єю до Львова.
Чоловік – лікар, кандидат медичних наук. Син також пішов у медицину, закінчив наш університет, магістратуру, а згодом й аспірантуру за спеціальністю «загальна хірургія». Я дуже хвилювалася, чи в нього складеться усе в майбутній професії, але зараз видно, що мої побоювання були даремними. Він любить і задоволений своєю роботою, доцент та завуч кафедри загальної хірургії ТДМУ.
– Успішні діти – завжди велика радість для батьків. Чим же тішать онуки?
– У мене один онук – Владислав, він уже навчається в дев’ятому класі й каже, що хоче бути, як тато – хірургом. А я йому відповідаю, що це лише на перший погляд так здається, що дуже престижна професія. Але не всі й здогадуються, скільки ще знань, умінь, недоспаних ночей потрібно, щоб стати висококласним спеціалістом. І якщо сьогодні у нього десь «пробігає» не дуже гарна оцінка, то я на це звертаю увагу й допомагаю. До прикладу, з біології та хімії. Намагаюся доступно пояснити йому те, що важко сприймається – малюю, емоційно щось пояснюю, навіть мову жестів застосовую. Особливо звертаю увагу на важливі деталі й онук із задоволенням іде на мої «уроки», навіть каже, щоб я до школи переходила на вчительську роботу. Взагалі у нас чудові стосунки. Гадаю, так й повинно бути, коли дитина змалечку вбирає дух і менталітет своєї родини, бо це є те підґрунтя, яке в майбутньому формує особистість.
– Ваш життєвий принцип?
– Мені здається, що призначення кожної людини, особливо з великим досвідом, життєвою мудрістю, тим більше – педагога, вчителя, більше приділяти увагу молоді. Але не повчальними настановами, а власним прикладом демонструвати еталон поведінки у суспільстві. Моє кредо дуже просте: «Щоб для кожної людини життя на цій землі стало квітучим садом». Дуже цього хочу.
– Що для вас є найбільшою радістю у житті?
– Це успіхи моїх дітей та онука.
– Незабаром у вас ювілейна дата. Хтось любить відзначати свій день народження в колі сім’ї, комусь узагалі не до вподоби гучні гуляння чи банкети, а як ви до цього ставитеся?
– Люблю ту пору, коли з’явилася на світ, – земля тоді у пишному вбранні, квітнуть яблуні та вишні, пахощі розносяться у повітрі, краса неймовірна. Щаслива, що народилася під знаком Тільця. Адже кажуть, що «всім, хто народився під цим знаком, Всевишній дав світлу душу». Звісно, вгодити усім людям не взмозі, але я завжди намагаюся бути чесною та не тримати зла, відверто кажу те, що вважаю за потрібне. Взагалі люблю свій день народження, бо це ще й гарна нагода у великому колі родини та найближчих друзів зібратися разом. Приїдуть мої шкільні друзі, товаришка зі студентських років, колеги. Відзначимо також дружнім колективом моєї рідної кафедри, всі викладачі якої стали для мене добрими друзями й яких я надзвичайно ціную та поважаю. Такі зустрічі завжди несуть тепло, позитивний настрій та багато чуттєвих і приємних емоцій.
Лариса ЛУКАЩУК
Коментарі вимкнені.