Малювати спокій. У тернопільській галереї виставка Сергія Декалюка

Перше, що впадає у вічі, коли дивишся на роботи проєкту «Олімпійський спокій» художника зі Збаража Сергія Декалюка, —яскраві кольори та великий формат робіт. Велика частина творів — портрети. 

— Вираз «олімпійський спокій» я почув у школі, подумав: «Це точно не про мене». Можливо, я хотів би бути таким. Мене надихають люди, в котрих я бачу урочисту байдужість, незворушність, спокій, котрі розумні, проте не хизуються інтелектом. Саме про таких ці роботи, — каже художник. 

Відкрили виставку цими днями в Тернопільському обласному художньому музеї. Це восьма персональна експозиція Сергія Декалюка. У ній він продовжує пошуки на стику фігуративного та нефігуративного мистецтва в експресивній манері. Серію «Олімпійський спокій» розпочав у вісімнадцятому році, намалював кілька полотен і залишив. Коли прочитав книжку Е. Ґемінґвея «Переможцю не дістається нічого», вирішив повернутись до робіт. 

Рух кольору 

Я здалеку дивлюсь на портрет літнього чоловіка — так цю великоформатну роботу легко охопити поглядом. Насичені червоні кольори переходять у синьо-зелені, чорний контур фігури відділяє її від тла. Тіло чоловіка радше умовна форма, наповнена кольором, проте з ретельно промальованими обличчями та руками.  

Навколо рук концентрується насичений червоний колір, він розходиться, аби знову з’явитись на рівні серця. Обличчя спокійне. Неяскравих жовто-зелено-синіх тонів, воно колористично не домінує, проте виділяється промальованістю рис. Погляд спрямований десь вбік і важко зрозуміти, що відчуває чоловік. Зрештою, є можливість припустити, що обличчя містить сліди кожної пережитої емоції.

— Це мій дідусь. Йому зараз дев’яносто чотири. Він заслужив бути у цій серії вже через те, скільки років прожив. Його великі загрубілі руки виділив червоним, вони розповідають про працелюбність — доки міг, то тримав господарку. Там, де серце, теж червона пляма, як вогонь, — він добра людина. Що ж до чорного контуру, то старші частіше говорять про смерть, ніж молоді, вона присутня у їх повсякденні. Контур — це одне з того, що визначає мої картини. Але в різних роботах у нього різне значення, — пояснює художник. 

Підходжу ближче до картини — вона розпадається на кольорові плями, відтак — мазки. Вони експресивні та рельєфні. Ця експресія характерна для більшості робіт. Власне, «Олімпійський спокій» зі спокійними героями, але створений не зі спокою. 

Масштаб богів

Пояснюючи мотивацію вибору великого формату, художник каже, що так хотів порівняти людей, котрих зобразив, із богами. Відсилка до богів не випадкова. 

Вітри її ніколи не хитають, не мочать водою
Струмені дощу, не буває там снігу. Широке небо
Вічно безхмарне, вічно сяйвом світиться ясним.
Там для блаженних богів в насолоді всі дні протікають.

Вважають, що з цих рядків Гомера й з’явився вислів «олімпійський спокій». Звідси дух героїв проєкту — вони розслаблені, а водночас певні себе й внутрішньої сили. Відголоски вічного сяйва та неба вічно безхмарного мені вбачаються в абстрактному задньому плані робіт. Тло переливається кольорами, проникає у портретованих, дарма, що ті завжди чітко означені лінією. Мені ця лінія нагадує кордон, котрий робить межі тілесності видимими та акцентує на контрасті із середовищем. Якщо повернутись до спокою, то чи не означає він цілісність й непорушність особистих кордонів — ота неперервна лінія. Спокій як незалежність й наповненість собою. Внутрішня монументальність. 

Біль та спокій 

Ця монументальність проявляється й у куті, під яким зображені фігури — часто вони ніби нависають над глядачем; й в манері зображення — тіла героїв здаються наче монолітними й такими, що добре зберігають рівновагу. Як на картині «Борець», де образ максимально спрощений й аморфний, а головна увага зосереджена на динаміці кольорів. А проте герой міцно тримається землі та ось-ось випростається. 

— Це моя улюблена робота, — розповідає співрозмовник. — Цей борець аморфний, бо не має прототипу. Ним можу бути я, ти, хто-завгодно — ми всі бійці. Іноді треба проявити спокій, аби відновити сили. Цей борець був у нокдауні. Поки суддя рахує, він збирається з силами, обдумує, як перемогти суперника. Один із його боків — червоний — це його біль, інший — білий — зберігає холоднокровність. Можна сказати, що коли його вдарили, він був від болю весь червоний, а тепер цей біль помалу сходить. Борець готовий підніматись, — пояснює митець.

Герої робіт різні, у частини є реальні прототипи. Приміром, на двох роботах зображена донька художника — «Вершниця» та «Малювання синього пса». Про першу картину Сергій Декалюк, каже, що тут олімпійський спокій стосується більше коня, котрий покірно зносить усі навантаження. Друга народилась спонтанно.

— Якось донька малювала й тримала в руках пензлик із синьою фарбою, коли поруч біг пес, вимастився. Для мене робота «Малювання синього пса» розповідає про відсутність страху перед майбутнім. Про той стан, коли малюєш і починаєш із невідомого, не знаєш, яким буде результат, — каже художник.  

Робити, що любиш 

Наближаємось до полотна, котре висить навпроти входу у виставковий зал — на ньому зрелаксовано курить жінка. Співрозмовник коментує, що, певне, ця робота найкраще ілюструє стан олімпійського спокою. 

— Якось моя сусідка підійшла до мене та запитала: «Сєрий, ти чьо город не садиш». «Та який з мене огородник. Я його можу посадити, але ж потім треба доглядати». «Ну ясно, маладєц». «А ви щось посадили?» «Нє, я шо дурна?» — пригадує художник. — Цей портрет — образ людини, котра не переймається дрібницями, і не думає, що треба працювати, бо всі працюють. Це нагадування про те, що слід  робити, що любиш, а не мусиш, навіть коли знаєш, що результату може й не бути. 

Усі ці портрети живі й рухомі. Їхні характери експресивні. Зрештою, не важливо, мають вони прототипи чи ні, бо йдеться про метафоричне висловлювання, про певний образ. 

 

Простір і відсутність

Прикметні й роботи, на котрих немає людей. Це натюрморти, абстрактні композиції. Серед них мені найбільше подобається картина, де зображена робітня художника, й та, де на білому полотні лише один об’єкт — стілець. Тут важить красномовна відсутність. 

— На двох роботах крісло, на котрому я зазвичай сиджу, але на цих картинах мене нема, оскільки я не людина олімпійського спокою, — коментує Сергій Декалюк.  

Запитую його про відправні точки робіт, бо помічаю, що майже кожній передувала історія. Ця деталь мене дуже торкає, бо картина, як не крути, це точка у моменті оповіді. А ось знання історії створення наче запускає її в рух, надає динаміки подіям. Знання того, що літній чоловік на картині не просто літній чоловік, а дідусь автора, поглиблює інтерпретації.

 — Поштовхом зазвичай буває щось просте, як ось забризканий фарбою пес. На виставці немає жодної роботи, котру створив би за ескізом, продумавши композицію — таке планування, як правило, у мене не працює. До речі, найбільші роботи намалював за найменший проміжок часу — за кілька годин, — відповідає художник.

Анна Золотнюк. 

Фото авторки.