Тур з «ОЕ» — це 2 тижні, 9 міст і 9 концертів, 1 розбите коліно, Едгар По і тернопільська подвійна веселка

Рок-фотограф  Open.ua  Аліна Кучма подорожувала Західною Україною слідом за гуртом «Океан Ельзи», від стадіону до стадіону 

Тур з «ОЕ» — це 2 тижні, 9 міст і 9 концертів, 1 розбите коліно, Едгар По і тернопільська подвійна райдуга. Щодня ти приїжджаєш у нове місто, — на айподі завжди відкритий браузер з розкладом туру, бо занадто часто здається, що ти приїхав не туди, — щодня саундчек, щовечора запалюється білий екран, на фоні якого з’являються п’ять постатей, і 3… 2… 1… «Земля».

Дорогою в готель у Мукачеві я наздогнала Мілоша (прим: клавішник «ОЕ») і Влада (прим: новий концертний гітарист «ОЕ»), обійшла їх, обернулася, усміхнулася, Мілош усміхнувся у відповідь. Я показала на камеру, Мілош кивнув, я сфотографувала їх і підійшла представитися Владу. Мені важко знайти теми для розмови з музикантами, тим паче з сербськими, тому я відразу випалила все, що знала по-сербськи, і історію про те, як я була на Bijelo Dugme (чуваки зацінили) і заснула на другій годині концерту.

— На каком языке лучше говорить?

— По чуть-чуть и на русском.

— Хорошо, а то я по-сербски знаю только три слова.

— Какие?

— Хвала, здраво, а третье — ругательство, поэтому лучше я не буду говорить.

— А, это у всех так. (сміються)

— Моя подруга говорит, я знаю много слов на сербском: чай, пиво…

— Ага, еще гитара, например.

Про гітару в цьому тексті буде багато. З новим гітаристом вона інакша, доросла, прониклива, причому проникає не тільки у вас і ваші вуха, вона проникає у партії всіх інших інструментів.

На нинішніх «ОЕ» варто піти хоча б заради гітари. Після того, як пішов Петро Чернявський, «ОЕ» терміново почали шукати йому заміну, але, переслухавши велику кількість київських музикантів, відчули, що все не те. Мілош запропонував свого старого товариша, Владіміра Опсеніцу, з яким він колись разом вчився в музичній гімназії. І витягли «Океан Ельзи» на світ божий фантастичного гітариста, який до того чемненько лабав десь у себе в Сербії, і си стало чудо. Уявлення про можливості гурту збільшуються відразу разів у тисячу, а альбом, який на записі здавався пласким, миттєво набув безкінечного об’єму і невагомості. «ОЕ» вже давно не були такими прекрасними на сцені, а Владімір — краще, що сталося з ними за останні років 10. Шкода тільки в турі зовсім не звучали «Пори року» та «Караван» — остання виявилася заскладною для щоденного виконання.

Віднині інтро в пісні «Друг» — гітарне і ледве не ще довше, з псевдо-арабськими шаманськими співами Славка, з ледве помітним сигналом «Айде, Мілоше» і дещо інфернальним антуражем, але принаймні це вже не тоскне завивання і повзання по сцені протягом трьох хвилин, а діалог голос-гітара, щоразу інший. Єдине що, раніше «Друг» завжди здавалася мені такою внутрішньою і приватною піснею, і коли всі мовчки її слухають, складається враження, ніби тебе не мало там бути, що ти підслуховуєш чийсь особистий монолог, а тут раптом стоїть декілька тисяч, і тепер пісня ніби виплескується на них, мікрофон направлений в люди, і от я не знаю, як можна таку пісню так віддавати натовпу.

Але вся ця ефектність проявилася не відразу — перший концерт у Мукачеві загалом лишив хороше враження, але не настільки глибоке, як очікувалося. Хоча це лише наша скромна думка — коли ми повернулися у готель, на дзеркалі у ліфті помадою було виведене чимале зізнання у любові до «ОЕ».

Можливо, якщо сходити на концерт один раз, то такого насичення виявилось би достатньо, але вже після другого концерту у Франківську стало ясно, що то була досить несмілива спроба почати тур. Фантастичний звук після дощового саундчеку — і музика зносить дах. «Майже весна» звучала так, неначе до того її тримали в шкатулочці, а потім вона вирвалася на волю, а може і просто тому, що в ній так давно не було таких потужних клавішних. «Коли навколо ні душі» отримала взагалі фантастичний супровід — почалася злива.

З кожним концертом дійство набирало обертів, час від часу зі сцени то падали мікрофони (подумати б, щодня грати одне те саме нудно, а тут, здається, Вінниця, Вакарчук в запалі десь загилив мікрофон, всі посміялися — і вечір врятовано), з-під Мілоша літали табуретки — на концерті в Хмельницькому «Ото була весна» просто-таки вийшла з-під контролю, точніше, він її вивів, і якби не треба було пальцями торкатися клавіш, він би просто розніс сцену, Славко, притиснувши голову басиста до грудей, наспівував «We could be heroes», мікрофонні стійки ламалися і віддавалися натовпу на доламування. До речі, саме тут на біс допросилися «Відпусти» замість «911», здається, я ще ніколи не була так рада її чути, а на «Друг» пішов дощ — дощі, власне, обіцяли ледве не на кожен концерт, але до цього небо якось стримувало емоції.

Вам, напевно, цікаво, що відбувається на бекстейджі, чи просто перед концертом, але тут нема чого особливо розповідати. Вранці на стадіон приїжджає техніка — будують сцену, виставляють посилювачі, інструменти та інші штуки, вистилають захисне покриття на траві, між 13:00 і 17:00 відбувається саундчек, на якому спочатку просто стукають і бренькають, потім проганяють пісні, під які співає басист Денис Дудко у відсутність Вакарчука, потім приїжджає і сам фронтмен, наостанок налаштовують його.

Тур ішов, на особливо драматичних моментах рвалися струни (привіт, Луцьк!), а група готувала сюрпризи — наприклад, пісню «З Тобою». На сценічне світло зліталася маса мошкари, тому і в «Без Бою» вино стало з мухами, і «Ліііто, літають мухи над головою, бачу кожну з них я в твоїх, кстаті, очах» — співав Вакарчук, ткнувши межи очі Дудку.

Повертаючись до шалених клавішних і Мілоша, ось хто-хто в цьому турі відривається, так це він. Група загалом ще ніколи так потужно не звучала, і так потужно не звучав він: «Майже весна», «Веснянка», «Кішка» — того ж вечора вона частково перетворилася на «(I Can’t Get No) Satisfaction» — пісні, які найбільше «розносили», усі тримаються саме на ньому.

Взагалі в цьому турі, дуже помітною складовою стали вставки з різних пісень, з «класики», так би мовити. «Ото була весна» у Франківську перейшла у «Riders On The Storm» з присвятою Рею Манзареку (яке в той вечір було місиво!), в Тернополі вона перетворилася на «Файне місто Тернопіль» під скандування натовпу — однак із усіх концертів цей здався найменш надривним і емоційним, в якусь мить промайнула думка «недовго ж ви протримались». Коротше кажучи,  чого там тільки з чим не мішали, шкода тільки, що публіка не сильно оцінила — здається, там не знали й половини тих пісень.

Улюбленим гітарним соло за результатами туру стала партія в «Стріляй». Пісня, яка спочатку змусила вжатися в крісло — через кліп, «ангелок» і «кришталь-стендаль-мигдаль» — на концерті, та і взагалі в порівнянні з іншими треками альбому, прямо розквітла і стала потужним лайв-треком.

Не рахуючи окремо взятих безумств, найяскравішими від концерту до концерту залишалися об’єднані «Незалежність»+«Холодно». Здавалося б, яким боком вони стулені разом, але хитросплетіння починається беками «Незалежності» у виконанні Дениса, Мілоша і Влада, якимись куцими і церковними на записі, але прекрасними, весняними, позитивними наживо, потім усе перетворюється на іспансько-балканську гітарну імпровізацію, а далі доєднуються барабани («Холодно» — їх особливий хайлайт з-поміж усього сетлиста), клавішні — і пішло-поїхало, перетікають в традиційне інтро до «Холодно», таку собі сніжну кулю.

За тур найбільше і до чортиків набридла «Обійми». Ніби й хороша ж, але її вимагали на кожному концерті. Бачили б ви, як у Чернівцях мужики з барсетками скандували «О-бі-йми!», торкнуло ж їх.

Ще кілька слів про культуру наших людей на концертах. Хтось в коментарях до новини про початок туру «ОЕ» написав, мовляв, що за нудний сетлист, немає нічого рідкісного, усе лише затерті хіти. Так от, розказую. Це ми тут такі просунуті, слухаємо купу музики, і нас так важко здивувати. А от в менших містах люди, в своїй більшості, не те щоб не вибагливі, просто, наскільки я могла судити, великі рок-концерти — настільки екзотика, що глядачі не дуже розуміють, що треба взуватися практично, а не красиво і з підборами, і що ходять вони майже виключно подивитися на Вакарчука і почути те, що крутять по тєліку. Коли «ОЕ» вперше в Рівному, десь на сьомому концерті туру, почали грати «Фіалки», люди ніяк не відреагували. Мені навіть місцева подруга сказала «тю, це ж не дуже відома пісня» — мовляв, навіщо ж вони її грають? Відсоток людей, які справді розуміють, на що ідуть, і відриваються до останнього, досить малий.

Тим не менш, ці люди спромоглися організувати публіку до флешмобів — у Мукачеві вітальний флешмоб під «Стріляй» (натовп підняв таблички — мішені з серцем) організувала пара активістів, а от у інших містах фани старалися самі. В Тернополі під «На небі» з’явилися сотні маленьких паперових білих хмарок, у Франківську «Обійми» осяяли ліхтариками, у Рівному «Джульєтту» вітали червоними кульками-сердечками.

Дуже сильно загострюється соціопатія, коли в програші, або на тихій пісні, або на соло, люди спілкуються, та ще й так голосно і в такій кількості, що ти паралельно з музикою чуєш на стадіоні гул. З часом Славкові довелося прямо просити людей бути дуже тихими на «Коли навколо ні душі».

Традиційними і незмінними у кожному місті були, звичайно, нарікання на «невчасний початок». Всяке буває перед початком концертів, але хочеться якось пояснити  людям, у яких мало концертного досвіду, що якщо квитків продано 8.000, а на стадіон ведуть дві хвіртки, то треба дуже багато часу, щоб всі пройшли, саме тому вхід і відкривають за дві години до початку.

Дивувало, коли, щойно відлунав останній акорд основної програми, півфанки і особливо секторів відразу йшли на вихід, коли їх чекало ще 3-4 біси. Якщо спочатку є ще люди, які скандують і не відпускають гурт після першого бісу, то бісі на третьому складається враження, що група сама не відпускає людей.

Я в жодному випадку не хочу сказати, що люди якісь не такі, мабуть, це більше провина нашої недорозвиненої музичної індустрії. Скільки в нас гуртів готові і можуть організувати тур по стадіонах, а потім ще й зібрати ці стадіони? Бо куди не приїдеш, афіш «ОЕ» майже немає (що, в принципі, не заважає квиткам розлітатися шаленими темпами), зате скрізь Оля Полякова, Олег Кензов, всілякі місцеві звйозди.

Для серйозного туру треба пройти всі кола аду, отримати дозволи від всяких місцевих рад, міністерства спорту (на використання стадіонів), узгодити дати, щоб у цей день не було матчу, домовитися зі швидкою, пожежниками, які, до речі, теж ого-го як відривалися на робочих місцях. П’ять чоловік на сцені — це лише верхівка айсберга, і ніхто навіть не здогадується, скільки в тур вкладають люди, яких ніколи не бачать і не знають відвідувачі концертів.

Про Львів напишу окремо. Ось де була шалена і прекрасна публіка. По-перше, сама тільки її кількість — рекордні 30.000 (!) на «Арені Львів». По-друге, це було якесь велике циганське весілля, бо якщо в інших містах ти виходиш із натовпу, а там люди стоять, то тут ти виходиш, а люди, покидавши речі, водять хороводи, слемляться, як у фан-зоні, так і на секторах, і скандують вони «Океан» або «Океан Ельзи», а не «Вакарчуууук», як у більшості міст.

Щойно почався клавішний програш «Бодегіти», фан-зона вибухнула жовто-зеленими надувними кульками — ефектно, красиво і по-літньому, під колір сценічного світла, але що вже й казати про ліхтарики під «На небі». Обертаєшся назад, а за тобою чаша, повна зірочок — як у рядках іншої пісні, «у ванну налили неба», зоряного.

Там, де додому дорогу моя,
Там, де на мене чекає сім’я,
Там, де лани, гори й поля,
Там залишається моя земля.

«Океан Ельзи» у Львові, 1 червня 2013. Сетлист:

1. З нею
2. Джульєтта
3. Ти собі сама
4. Susy
5. Майже весна
6. Більше для наc
7. Rendez-vous
8. Кішкa
9. Фіалки
10. На небі
11. Друг
12. Відчуваю
13. Вище неба
14. Стріляй
15. Коли навколо ні душі…
16. Незалежність
17. Холодно
18. Бодегіта
19. Стіна
20. Зелені очі

21. Без бою
22. Все буде добре
23. Не питай
24. Той день
25. Я так хочу

26. Квітка
27. ТДНН

28. 911

29. Ото була весна

30. Обійми