«Вирішити моє кадрове питання допоміг випадок», — професор із Тернополя Петро Ковалик
Доктор медичних наук, професор кафедри отоларингології та офтальмології ТДМУ, член Українського наукового медичного товариства оториноларингологів Петро Ковалик – з когорти тих, кого називають лікарями від Бога. Ось уже 47 років Петро Васильович самовіддано працює на ниві медицини. Шанований лікар, науковець, викладач, прекрасної душі людина, він здобув щиру вдячність і повагу пацієнтів, авторитет та визнання колег. Сьогодні професор Петро Ковалик – гість рубрики «Вітальня» в газеті ТДМУ “Медична академія”
«Рішення стати лікарем прийшло пізніше, що, мабуть, закономірно»
– Медицина стала вашим покликанням, Петре Васильовичу. Майбутню професію обрали ще в дитинстві?
– Ні, рішення стати лікарем прийшло пізніше, що, мабуть, закономірно. Я народився 1 січня післявоєнного 1947 року в звичайній сільській родині на Житомирщині. Батько працював будівельником у колгоспі, мама – в ланці. Мешкали в селі Троковичі Черняхівського району. Нас, дітей, у сім’ї було четверо : брат Іван, сестри Ганна та Марія і я, наймолодший. Старша сестра Марія, на жаль, торік померла. Їй було 83 роки. Ганна працювала зоотехніком і нині проживає на Житомирщині. Іван – у Херсоні, за фахом він інженер автомобільного транспорту. Згадуючи шкільні роки, скажу, що знання нам давали міцні. Житомир, де, до слова, був педагогічний інститут та обласний інститут удосконалення вчителів, від нашого села віддаляли якихось 7-8 кілометрів і більшість педагогів на роботу доїжджали з міста. Вчився я на «відмінно», особливо любив математику та брав участь у районних й обласних олімпіадах. Добре грав у шашки, шахи, їздив на змагання. Отримав навіть другий спортивний розряд з шахів, хоча до шахової школи не ходив, бо функціонувала вона в Житомирі, куди мені, малому, добиратися було важко. Одначе вперто долав семикілометровий шлях до дитячої школи мистецтв у райцентрі Черняхів, щоб опанувати гру на баяні. Та найбільшим моїм захопленням було малювання. Пригадую себе малим. Брат і сестри пішли до школи, батьки – на роботу. Мені – не більше п’яти років. Надворі зима: біла земля, сіре небо. Дивлюся у вікно – дятел прилетів, сів на грушу. Червона голова, яскраво-червоний хвіст – справжній красень! І так мені захотілося його намалювати! Хапаю братового зошита й на останній сторінці, щоб Іван не одразу помітив, малюю цю яскраву пташку. Коли навчався в 11 класі, до нас приїхав погостювати мамин родич – викладач Академії мистецтв у Ленінграді. Мабуть, від батьків чув про мої здібності, бо привіз із собою гіпсовий зліпок голови людини. «Ось, намалюй», – простягнув її мені. Доки дорослі сиділи за столом, я в іншій кімнаті з натхненням трудився над листком паперу. Намалював голову в різних ракурсах, через півгодини приношу. Гість подивився: «Дитино, тебе вже в інститут можна приймати! Закінчиш школу – приїжджай до Ленінграда. Як вчишся?» «Та він у нас відмінник», – відповіла за мене мама. «Тоді жодних перепон немає. Приїжджай!».
– Школу закінчили із золотою медаллю?
– Ні, золотої медалі сину колгоспника не дали, хоча в атестаті зрілості стояли самі п’ятірки. Після 11 класу задумався: який шлях обрати? Їхати до Ленінграда не хотілося – надто далеко. Ще під час навчального року школу відвідали представники Житомирського автошляхового технікуму. Агітували вступати до їх навчального закладу, де «і спортом можна займатися, і музикою, малюванням чи шахами»… Перелічили те, що мені до душі. Багато хлопців тоді написали заяву про вступ і я теж. Все вирішив випадок. Якось зустрів товариша, з яким грав у шахи на районних змаганнях, він запропонував їхати до Тернополя – вступати до медичного інституту. Батькам ця ідея не надто сподобалася. «Їдь, дитино, але дав би Бог, щоб не вступив і залишився вдома», – казала мама. Старші брат і сестри на той час вже покинули батьківський дім, і мене, наймолодшого, батькам не дуже хотілося відпускати. Вступні іспити з хімії, фізики та української мови я склав на «добре» і був зарахований на 1 курс ТДМУ (тоді ще інституту). До слова, з восьми вступників з Черняхівського району прохідний бар’єр подолав я один.
«Я був здібним до науки»
– Так почався новий – студентський – період у вашому житті. Навчання легко давалося?
– Так, я був здібним до науки, але живучи в гуртожитку, спочатку дуже сумував за рідною домівкою. На першому курсі в кімнаті нас мешкало восьмеро. Не було ні інтернету, ні інших сучасних засобів зв’язку, щоб поспілкуватися з рідними. Але згодом звик до нових реалій, цілком поринувши в навчання. Всі роки отримував стипендію, на старших курсах – підвищену. Був членом редколегії стінгазети, яку випускали з нагоди різних радянських свят. Участь у демонстраціях була примусовою, але я на них не ходив, бо напередодні малював транспаранти з гаслами на кшталт «партія веде» і за це мене відпускали додому. Запам’яталися студентські екскурсії до львівських музеїв і, зокрема, до галереї мистецтв. Дуже любив тут бувати, все знав про зібрані в галереї картини й сам міг прочитати лекцію про будь – яку з них.
– Коли закінчили Тернопільський медінститут?
– 1971 року. Зберігаю фото, де перший ректор нашого вишу Петро Омелянович Огій вручає мені диплом. Порядний, авторитетний, він був для нас взірцем. Дружина ректора Лідія Іванівна – доцент кафедри дитячих хвороб – викладала педіатрію. Запам’яталася як прекрасний фахівець, наставник і дуже добра, позитивна людина. Загалом усі викладачі були висококваліфікованими, досвідченими та щедро ділилися з нами, студентами, своїми знаннями.
Отримав скерування на роботу в лікарню райцентру Дзержинськ (нині – Романів) на Житомирщині, де працював хірургом та отоларингологом. Як відомо, отоларингологія – це і хірургічна, і терапевтична спеціальність. Було дуже цікаво нею займатися. Спеціалізацію з дорослої та дитячої отоларингології пройшов у Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика в Києві, тож лікував і дорослих, і дітей.
«Наукою дуже цікаво займатися»
– Як у вашому житті знову з’явився Тернопіль?
– До Тернополя я приїжджав так часто, як лише міг, бо моя дружина – тернополянка. Познайомилися ще студентами. Цьогоріч 9 листопада минуло 44 роки з дня нашого весілля. Пропрацювавши п’ять років у Дзержинській центральній районній лікарні, повернувся до Тернополя викладачем кафедри медичної підготовки й цивільної оборони фінансово-економічного інституту (нині – Тернопільський національний економічний університет) і в разі потреби підміняв своїх колег у поліклініці, працюючи лором на півставки. Звичайно, хотілося більшого. Вирішити моє «кадрове питання» допоміг випадок. Одного разу на прийом прийшла немолода жінка. «В реєстратурі сказали, що на сьогодні талонів до отоларинголога немає. Чи приймете мене без талона?», – запитала. Звичайно, я не відмовив. Жінка розповіла, що приїхала у справах до Тернополя з Польщі, але зненацька розболілося вухо, та так, що терпіти несила. Оглянув пацієнтку, призначив лікування й вона пішла. А вже через півгодини мене викликав завполіклінікою: «Вас чекають в облздороввідділі. Терміново». Гублячись у здогадах щодо причин такого несподіваного запрошення, зайшов до кабінету начальника облздороввідділу, звідти разом з ним піднялися на другий поверх, у приймальню тодішнього першого секретаря обкому партії. Там сиділа моя недавня пацієнтка. «Пані з Польщі – дружина воєводи з польського міста-побратима Тернополя. Просить вам подякувати за те, що допомогли», – вийшов назустріч господар кабінету. Після цього я отримав півставки лора в міській лікарні вже на постійній основі.
Почав працювати над кандидатською дисертацією на тему «Прополіс у лікуванні хворих на хронічний гнійний верхньощелепний синуїт». Дослідження проводив під керівництвом доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри оториноларингології нашого вишу Івана Артемовича Яшана. Досвідчений лікар – клініцист і відомий вчений, Іван Артемович був прекрасним наставником. Ніколи не бачив його роздратованим чи розгніваним, завжди – доброзичливий, людяний, врівноважений. Кандидатську я захистив 1982 року й у результаті конкурсного відбору мене прийняли на вакантну посаду на кафедрі оториноларингології. 1995 року захистив докторську на тему «Пухлини вуха: клініка, діагностика, лікування». Працював над нею під науковим керівництвом Василя Федоровича Антоніва, видатного лікаря-отоларинголога, вченого, почесного професора ТДМУ та члена правління Всесвітньої федерації Українського лікарського товариства. Нині Василь Федорович – завідувач курсу факультету оториноларингології фундаментальної медицини Московського університету, очолює в Москві Товариство української культури «Славутич». Познайомилися ми у Тернополі в перші дні моєї роботи в лікарні та стали друзями-нерозлийвода. З роками наша дружба лише міцніла. Василь Федорович – дуже порядна, добра, духовна людина й у нас багато спільних уподобань: обоє любимо природу, риболовлю, сплав Дністровським каньйоном, в який вирушаємо щоліта.
– Ви були першим головою лікарського товариства оториноларингологів Тернопільської області, яке очолили 2000 року. 2000-2006 року завідували кафедрою оториноларингології ТДМУ. У вашому науковому доробку – понад 200 наукових праць і, зокрема, підручник «Медсестринство в оториноларингології», посібник «Сімейна медицина», «Історія отоларингології України», шести патентів на винаходи. Ви підготували трьох кандидатів медичних наук. Маючи величезний досвід (47 років лікарської практики – це не абищо!), нині щедро ділитеся знаннями з молодими колегами, студентами. Любов до медицини успадкували й ваші діти?
«Живопис і тепер залишається моїм захопленням»
– Можливо, в майбутньому хтось з онуків теж одягне лікарський халат. Наразі які в них захоплення?
– Одинадцятирічний Петро змалку займається тхеквондо й уже має спортивний розряд, бере участь у всеукраїнських змаганнях. Ігор і Ромчик – ровесники. Їм лише вісім і в них багато улюблених занять, зокрема, малювання.
– Мабуть, онуки від дідуся хист успадкували? Адже ви теж у дитинстві вправно малювали.
– Живопис і тепер залишається моїм захопленням. Малюю олійними фарбами.–
Багато роздав, але зо три десятки залишилося.
– Що найчастіше є джерелом вашого натхнення?
– Природа, мальовничі вигини Дністра. Милих серцю краєвидів багато.
– Де найчастіше пишете власні полотна?
– На дачі. Колись давно купив стару покинуту хату в селі, що недалеко Мельниці-Подільської, на березі Дністра, відремонтував і тепер приїжджаю сюди щомісяця. Чисте повітря, переповнений ягодами та грибами ліс, ріка зовсім близько. Сад коло хати посадив: яблуні найкращих сортів, інші дерева різних видів і порід, фундук, приміром.
– Петре Васильовичу, попри солідний вік – ви у чудовій фізичній формі, поділіться секретом еліксиру бадьорості.
– Життя – це рух. Я люблю активний відпочинок, природу, піші мандрівки. Ліс на кручах Дністра обходив вздовж і впоперек. Риболовля, збирання грибів – моя стихія. А от полювання – ні, бо шкода вбивати тварин. Ніколи не палив і до алкоголю байдужий. Натомість понад усе ціную спілкування з рідними, друзями, колегами й загалом люблю людей. І вони платять мені взаємністю. В селі, де у мене дача, я наче сімейний лікар. Місцеві мешканці, почувши, що «професор приїхав», звертаються до мене з усіма скаргами, що стосуються здоров’я, бо «професор має все знати». І я, звичайно, ніколи й нікому не відмовив у допомозі. Приміром, зустрівся якось на вулиці з літньою жінкою. «Ой, Петре Васильовичу, так коліно болить, що ледве ходжу. Як не лікую – не допомагає». Зайшли в акушерсько-фельдшерський пункт, я шприцом, як колись робив це в районній лікарні, видалив гній з коліна та ввів потрібні ліки. Через півтора тижня приїжджаю до села. Назустріч – та сама жінка, усміхнена, радісна. «Дякую, лікарю, все минулося, нога вже не болить». Звичайно, це тішить.
– Які ще цікаві випадки пригадуєте зі своєї лікарської практики.
– Їх багато. Є й дуже складні, й кумедні, як, приміром, оцей. Товариш з Хоросткова якось запросив мене на риболовлю. В нього саме гостювала його 78-річна бабуся з Франції. Довідавшись, що я лікар, принесла цілу торбу медикаментів і попросила пояснити, які ліки та коли треба вживати. Препарати були французькі, але складники писалися латинською мовою і я докладно розповів про них допитливій літній пані. Вранці зі сходом сонця ми з господарем зібралися на риболовлю. Вийшли з хати. Його бабуся сиділа на подвір’ї й її лице, як мені здалося, було вкрите страшними червоними пухирями. Я не на жарт злякався. Подумав, що в жінки алергічна реакція на якісь ліки, які вона прийняла, і її треба негайно рятувати. Підбігаю, а вона сміється: «Добрий день, пане лікарю! Не могла пропустити такий шанс: на грядках червоніє полуниця, є свіжа сметана. Все натуральне. Я зробила собі маску для шкіри». «Пухирями» на її обличчі виявилися розтерті й підсохлі на сонці ягоди полуниці. Але це радше жарт з лікарської практики. Інша річ – складні, нестандартні випадки. Ось один з тих, що запам’ятався на все життя. З Гусятинського району привезли хворого з діагнозом «рак ІІІ стадії». Чоловік уже майже не дихав. Потрібна була термінова операція – трахеотомія. На операційному столі я зробив розріз гортані, у трахею вставив спеціальну трубку для доступу повітря і під’єднав апарат штучного дихання. Безрезультатно. Дихання не було. Минула година – і раптом на моніторі пробігла хвиля: серце працює! А за дві години хворий отямився. Після лікування пухлина цілком некротизувалася і розпалася. Чоловік уже не задихався, трубку з його трахеї з часом забрали. Але через чотири роки хвороба повернулася та знадобилася нова операція – з видалення гортані. Після неї чоловік прожив ще 15 років.
– Ваша відданість роботі викликає повагу. Що є для вас опорою?
– Моя сім’я. З дружиною живемо у мирі й злагоді, її любов, підтримка та турбота додає мені сил. Дякую Богу, що зустрів Неонілу в своєму житті.
– Життєве кредо професора Ковалика?
– Щоб отримувати задоволення від життя та не розчаровуватися, треба, аби власні бажання й можливості співпадали.
Лідія ХМІЛЯР
Коментарі вимкнені.