Доцентка з Тернополя Олександра Андріїшин: «Любов до медицини передалася мені з молоком матері»

У ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського викладають науковці-медики високого класу, які володіють величезними професійними знаннями та досвідом. Журналісти видання “Медична академія” знаного фахівця в галузі гістології, цитології та ембріології, талановитого педагога й вихователя студентської молоді, інтелігентну й чарівну жінку – доцентку кафедри гістології та ембріології ТНМУ Олександру Андріїшин.

– Олександро Прокопівно, ваше життя ось уже багато років пов’язане з ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського. Ви тут навчалися, потім працювали в університетській центральній науково-дослідній лабораторії, а з 1995 року – викладаєте в альма-матер. Але повернімося до витоків вашого прагнення стати медиком. З чого усе починалося?

– Можна сказати, що любов до медицини передалася мені з молоком матері. Я виросла в сім’ї лікарів. Батьки – випускники Івано-Франківського медінституту. Тато за фахом – рентгенолог, мама – акушерка-гінекологиня. На ниві медицини працювали й друзі батьків. Збираючись разом, вони ділилися професійними клопотами й радощами, обговорювали складні випадки з лікарської практики та як зробити процес лікування ефективнішим, пришвидшити одужання пацієнта. Тобто, в мене був гарний приклад і питання «Куди піти вчитися?» навіть не виникало. Звичайно, я обрала медичний виш. Школу №1 з поглибленим вивченням англійської мови в Чорткові (тепер це гімназія) закінчила з однією четвіркою й подала документи до Івано-Франківського медінституту. Успішно склала іспити, але не пройшла за конкурсом. Повернувшись додому, працювала санітаркою в Чортківському пологовому будинку. Вступила до медичного вишу з третьої спроби – 1978 року стала студенткою ТНМУ (на той час – інституту). Відтоді моя доля нерозривно пов’язана з альма-матер. Про студентські роки залишилися найкращі спогади. Було величезне бажання вчитися. До слова, за всі шість років навчання мала лише одну «четвірку», тож отримала диплом з відзнакою за спеціальністю «лікувальна справа». З відзнакою закінчила також інтернатуру за фахом «лікар-терапевт», яку проходила на базі Тернопільської лікарні №1. Того ж 1986 року почала працювати, провадячи дослідження за госпдоговірною темою кафедри гістології (від наукового відділу).

– У чому полягала суть досліджень?

– Займалася токсикологічними дослідженнями з регламентування гігієнічних нормативів хімічних речовин у різних середовищах. Була молодшим науковим співробітником центральної науково-дослідної лабораторії інституту. З 1995 року – асистент кафедри гістології. 2000-го захистила кандидатську дисертацію «Вплив антиоксидантів та ентеросорбента на розвиток деструктивних і регенераторних процесів у спинномозкових вузлах при тяжкій термічній травмі». З 2004 року працюю на посаді доцента кафедри гістології.

– Для вченого, як, напевно, ні для кого іншого, величезну роль відіграють учителі, які зустрілися на початку життєвого шляху. Хто був вашим науковим керівником під час підготовки кандидатської дисертації?

– Коли почала працювати над нею, моїм наставником був завідувач кафедри, доктор біологічних наук, професор Сергій Андрійович Сморщок. Його називали патріархом кафедри. На жаль, життєвий шлях Сергія Андрійовича рано обірвався, і готувалася я до захисту під керівництвом професорки, завідувачки кафедри терапії Надії Василівни Пасєчко, яка також була ученицею Сергія Андрійовича. Дуже багато у становленні як науковця та викладача допоміг мені улюблений учень нашого вчителя, а згодом завідувач кафедри, професор Костянтин Степанович Волков. Захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук відбувся 2000 року на засіданні спеціалізованої вченої ради в Києві.

– Давайте повернемося до вашого родоводу. Любов до медицини ви перейняли від батьків, які навчали вас особистим прикладом. Розкажіть про них докладніше. Звідки вони родом? З якого кореня виростала ваша доля?

– Бабуся – мамина мама народилася в Чорткові в родині невеликих землевласників. Тато ж родом з Прикарпаття. Його мама походить із села Крилос на Івано-Франківщині. Колись це було головне місто потужної держави – Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства, яке з плином часу перетворилося на невеличке село. Навіть назву «Галич» перебрало на себе місто, що згодом виросло неподалік. Бабуся народилася в багатодітній родині, де було шестеро дітей, троє з них загинули під час або після війни. Залишилися в живих бабуся, її брат і сестра. Тяжкі то були часи. В пошуках заробітку бабуся поїхала з рідного села до Івано-Франківська, наймитувала, але згодом викупила хатину й сина вивчила в Івано-Франківському медичному інституті (до перейменування місто називалося Станіслав). Татова мама мріяла, щоб син став лікарем і її мрія збулася. Бабуся померла від інфаркту, коли я була в сьомому класі. Але тепло її серця, яким вона мене огортала, відчуваю досі. Зберігаю в пам’яті її розповіді з історії мого роду, її мудрі поради. «Очі бояться, а руки роблять», – любила казати бабуся. Цей вислів став моїм життєвим кредо. Час невблаганний. Поступово відходять найрідніші, найважливіші для нас люди, які знали нас з пелюшок, любили та підтримували. Я навчалася в 10 класі, коли не стало тата. Останні роки свого життя він працював у дільничній лікарні села Колиндяни Чортківського району. Мама пережила його на 18 років. Вона була людиною світлої душі, талановитим лікарем – уважною та співчутливою до хворих. Закінчивши з відзнакою Івано-Франківський медінститут, мама трудилася спочатку в Золотопотіцькій лікарні Бучацького району, а згодом в Чорткові – в дільничній лікарні Львівської залізниці, в пологовому будинку, викладала в Чортківському медичному училищі. Останні роки, коли за станом здоров’я оперувати вже не могла, працювала в кабінеті медичної статистики Чортківської районній лікарні.

– Ви ввібрали батьківську відданість справі. Ось уже понад сорок років ви в альма-матер, де самі здобули вищу медичну освіту, де працюєте, викладаючи мікроскопічну анатомію будови тіла людини студентам, які прагнуть опанувати професію медика. Зокрема, йдеться про студентів-іноземців.

– Так, з 2000 року я викладаю гістологію, цитологію та ембріологію англійською мовою. Вважаю, що лекція – це не просто потік інформації від викладача до студента. Головне –навчити студента клінічному мисленню. І коли вчорашні випускники стають компетентними та конкурентоспроможними фахівцями, якими може пишатися альма-матер, радію, що мої сподівання справдилися.

– Ваші колишні студенти працюють по всьому світу. Цікавитеся їхніми успіхами?

– Так. І завжди знаходжу час, щоб зустрітися та поговорити з тими, хто приїздить на зустріч з рідним університетом. Як це, приміром, зробив один з перших студентів з Пакистану Сардан Шаріф, який нині обіймає керівну посаду в одній з провідних клінік у США. Відвідавши Тернопіль і нашу кафедру, він з лагідністю згадував свою студентську юність, цікавився сучасними умовами навчання майбутніх медиків. Пригадую й зовсім недавню зустріч на кафедрі з колишнім студентом з Нігерії, який зараз проходить резидентуру (аналог нашої інтернатури) у США. Ми довго та тепло спілкувалися. Немає нічого приємнішого, ніж бачити успішними тих, кому ТНМУ дав освіту.

– Багато років ви були відповідальним виконавцем і співвиконавцем науково-дослідних робіт на кафедрі гістології та ембріології.

– Усі вони виконуються у співпраці з тернопільськими фахівцями-комбустіологами на чолі з професором кафедри хірургії ННІ післядипломної освіти ТНМУ Володимиром Васильовичем Бігуняком. Я також є одним із співавторів монографії з лікування опікової хвороби під редакцією Г.П. Козинця – професора, завідувача кафедри хірургії та судинної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, автором розділу «Морфологічні зміни в органах». Дев’ять років була відповідальним секретарем журналу «Здобутки клінічно-експериментальної медицини», відповідальним виконавцем трьох госпдоговірних тем.

– Ви лікар у другому поколінні, але ваша рідна стихія – наука. Не шкодуєте за практичною медициною?

– Ні. Хоча доволі часто чую від колег: «З тебе був би хороший лікар-клініцист». Сподіваюся, що так. Але Бог дарував мені також любов до наукової, викладацької роботи, а клятва Гіппократа, яку промовляє кожен, хто збирається присвятити життя лікуванню людей, вимагає «знаннями та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися з учнями…». Я ділюся своїми професійними знаннями зі студентами, яку опановують мистецтво лікування, й роблю це з радістю.

– Ви також тривалий час були членом профкому ТНМУ, куратором студентських груп. Яке ваше життя поза роботою? Чим займаєтеся на дозвіллі?

– Люблю шити, вишивати, але за браком часу вишитих речей у мене небагато: образочок, кілька невеликих серветок. Співати люблю. В дитинстві закінчила музичну школу по класу фортепіано, була хористкою в шкільному хорі, до вступу в ТНМУ – співала в хорі Чортківської райлікарні. У нашій родині всі голосисті. У мене сопрано, діти теж гарні голоси мають. Коли вдома збираємося з нагоди якогось свята за одним столом, співаємо разом.

Замолоду активно займалася спортом і здобула спортивний розряд з легкої атлетики та волейболу, грала в складі волейбольної команди Чортківської райлікарні, у студентські роки була членом жіночої збірної з волейболу нашого медуніверситету (на той час – інституту). Нині головне моє захоплення, моя найбільша втіха й радість – онуки. Їх троє. Матвійкові вісім років, Артемкові – сім, а Сашку – два місяці. Старші онуки займаються танцями (я теж люблю танцювати, схоже, гени – річ уперта) й боротьбою, зокрема, джиу-джитсу. Матвійко володіє білим поясом і молодший на рік Артемко теж робить успіхи в цьому виді спорту. Який талант має найменший Сашко, мовити наразі рано.

– Найменшого внука назвали на честь бабусі – Сашком?

– Так діти вирішили.

– Розкажіть про ваших дітей.

– У мене двоє синів. Старший Петро закінчив ТНЕУ, де вивчав комп’ютерні науки та економіку, очолює відділ реклами великого будівельного гіпермаркету в Тернополі. Молодший син Павло теж за фахом комп’ютерник.

– Ще про життя приватне… Де найкраще відпочивається від буденних турбот?

– На дачі. Вона невеличка, але облаштована з любов’ю. Є садок, невеличкі грядки й багато квітів та ягід. Ростуть тюльпани, нарциси, півонії, понад 30 видів гладіолусів, 10 видів ірисів. Мені подобається поратися в саду, дивитися, як тягнуться вгору посаджені рослини. Люблю спілкування з природою. А ще – подорожі. Насамперед – Європою.

– Ви вважаєте себе щасливою людиною?

– Так, попри всі труднощі й перешкоди, моя доля склалася щасливо. У мене хороші діти та прекрасні онуки, улюблена робота, я працюю в колективі однодумців.

– Поділіться найщасливішими спогадами з вашого життя?

– Щасливих днів у моєму житті було багато, але особливо яскраві емоції пов’язані з народженням онуків. Це ні з чим незрівняна радість – перший онук, потім другий, третій! Кажуть, що онуків бабусі люблять більше, ніж дітей, але, як на мене, це не так. Вважаю, це просто різні види любові. Замолоду навантаження більші й за роботою та іншими клопотами не завжди вдається присвятити дітям стільки часу, скільки хотілося б. З онуками це можна виправити. Більше уваги, більше спілкування… Бачиш, як малюк відкриває для себе світ, як радіє його красі – й щастя зігріває душу.

– Де проведете літню відпустку?

– Плануємо з дітьми та старшими онуками мандрівку до Дністра. Можливо, ще кудись поїдемо. Місць, де можна гарно відпочити, в Україні багато.

– Дякую за цікаву розмову.

Лідія ХМІЛЯР

Джерело: Медична академія