Звідки походить Великдень і як його святкувати
Великдень – одне з найсвітліших і найрадісніших свят у році. Є кілька легенд на тему, чому Великдень називається «Великим днем».
У одній з них йдеться про те, що коли Христос воскрес, сонце не заходило сім днів і світило дуже яскраво. На спомин про той довгий день тепер царські ворота в церкві стоять відкриті навстіж сім днів.
А от друга легенда говорить, що Великдень для українців — найдавніше з усіх свят. І зародилося воно не дві тисячі років тому, а щонайменше сім тисяч. Саме тоді «плуг упав з неба»! І було це так…
Великдень – Великий день хлібороба
Жили троє братів-мисливців: Тур, Пан і Яр. Зібрались вони якось на полювання. Вийшли в степи неозорі, а жайворонки так розспівалися, що аж небо дзвенить. Найменший з братів Яр вражено зупинився і мовив:
— Не хочу я, братове, турів полювати, молодих биків стрілами поціляти, а хочу оце поле зорати та засіяти зерном, та зібрати врожай, та хліба напекти людям на здоров’я.
Щойно він це сказав, як з неба опустилися золотий плуг і золоте ярмо. Старші брати намагалися взяти їх до рук, та вони спалахували полум’ям. Тільки найменший Яр взяв золоте ярмо, накинув його на волів, що паслися поблизу, та запріг їх у золотого плуга, а потім проорав першу в світі борозну, за нею — другу, десяту, і соту.
Засіяв поле полтвою — дикою пшеницею, і зросла вона буйним колосом. Зібрав урожай Яр, намолов борошна, і спік першу хлібину, і другу, й десяту, і соту. І людей частував, і навчив їх орати, сіяти й хліб ростити. За все це великі боги Вирію взяли його до себе і скупали в Озері Живої Води. І став Яр — Ярилом, богом весняних робіт і родючості. І відтоді щовесни спускався він на землю у той день, коли можна було засівати землю зерном. І це був Великдень, тобто, Великий День хлібороба — Святий День.
Після Великодня приходили дні, коли вшановували померлих родичів. Адже землероби вірили, що померлі продовжують жити під землею і можуть впливати на її родючість. Саме з цими інтересами і бажаннями була пов’язана весняна поминальна обрядовість. Християнське оформлення свята мало змінило сутність давніх обрядів.
Як зустрічають Великдень
Останній тиждень перед Воскресінням і сьогодні супроводжується урочистостями: прибиранням оселі, випіканням пасок, фарбуванням крашанок та розписуванням писанок.
Колись паски, як правило, випiкали в четвер iз пшеничного борошна та яєчних жовтків. Кожна господиня дотримувалась усiх усталених звичаїв: пiч розпалювала полiнами, якi вiдкладала кожного четверга Великого Посту, пiдпалювала їх галузками освяченої верби, а, саджаючи паски, промовляла спецiальну молитву.
В суботу жiнки фарбували крашанки в лушпиннi з цибулi. Яйця дозволялось фарбувати в рiзнi кольори, але перевагу надавали червоному, що символiзував кров Iсуса Христа.
Великодні торжества розпочиналися обходом довкола церкви під звуки дзвонів. Цей обхід був символом ходу жінок-мироносиць в неділю вранці до Господнього гробу. Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починалася урочиста вранішня служба, вперше радісно проголошували: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував».
Після цього священик хрестом відчиняв двері церкви на знак того, що Христове Воскресіння відчинило нам двері до неба. І вже потім освячувалися паски, крашанки і все, що люди принесли з собою для посвяти.
Обряд розговіння
Обряд розговіння в різних регіонах України відбувався по-різному. Найчастіше господар тричі обходив навколо столу, з мискою, наповненою освяченою їжею. Після цього, ставши обличчям до ікон, розрізував на тарілці кілька свячених яєць і підносив частину яйця до рота кожного члена родини, ніби причащав, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися святого Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!»
Цей обряд і сьогодні побутує на Поділлі, Волині та у західній Галичині.
У центральній та східній Україні, розговляючись, намагаються не проронити жодної крихти освяченої їжі на підлогу. Крихти кидають у вогонь, «щоб миші не поїли». Згідно з повір’ям, миша, яка з’їсть свяченого, перетворюється на кажана й літає над головою того, хто впустив додолу їжу.
Напиватися під час розговин не можна, бо «як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити, немов у півсні, так тебе Бог покарає».
Після розговіння, зокрема, на Київщині вмиваються, кладучи в миску дві крашанки й мідну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро. Також за повір’ям, «коли на Великдень розговієшся й вийдеш із хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй — буде удача».
Прикмети і повір’я
Щодо погоди, то колись підмічали: якщо в цей день небо захмарене або йде дощ — буде врожай.
Вважається, що у день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а тому, хто в цей день помре, відразу потрапить до раю без Божого суду.
Цього дня варто вітатися навіть з ворогами, бо непрощенні образи вважаються великим гріхом.
На Херсонщині для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, господиня відрізала шматок паски і, загорнувши його в рушник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вертались, гостинець віддавала жебракам.
На Слобожанщині після обіду йшли на кладовище христосуватися з покійними й залишали на могилах крашанки.
На Великдень люди намагалися бодай кілька разів вдарити у дзвін, бо, згідно з народними віруваннями — це приносить щастя й… дорід гречки.
А ще існує повір’я, що на Великдень, коли сходить сонце, воно ніби «грає». Цього дня у давнину дівчата молилися до сонця. Зокрема, на Черкащині «вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, обличчям на схід, і чекали сходу сонця. Як тільки сонце з’являлося, дівчата складали руки, як перед іконою, і молилися. Після молитви, на дереві, під яким стояли, робили позначку хрестиком на корі й коли яблуня зацвітала, з її цвіту плели вінок і одягали на голову, а потім той вінок зберігали для того, щоб причаровувати парубків.
Після Великодня – час гостювання і розваг
У Великодній понеділок люди ходили один до одного у гості: христосувалися й обмінювалися писанками. Хрещеники ходили в гості до хресних батьків, а онуки — до бабусь, несучи їм гостинця — пироги та крашанки.
Парубки в ніч із неділі на понеділок обходили домівки й зупинившись під вікном хати, й ставши півколом під акомпанемент скрипки співали «волочебні» пісні (аналогічні колядницьким). Подарунки, що їх одержували від господарів домівок, називалися «волочільним». Цей звичай дійшов з дохристиянських часів, але внаслідок тиску з боку християнства, занепадав і поступово перетворився на суто дитячий.
А ще парубки цього дня водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою — на красу й здоров’я, отримуючи за це писанку. Від цього звичаю понеділок здобув назву «поливаний». На третій день Великодня всі збиралися у корчмі на музики вже «проводити свята».
Тож три дні Великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Однією із найпоширеніших була колись, так звана, «вулиця» — своєрідні вечорниці дівчат і хлопців під відкритим небом.
Як правило, на «вулицю» молодь збиралася в певному, заздалегідь призначеному місці: на майдані посеред села, на зеленому лузі біля річки, чи на леваді — це залежало від місцевих обставин. Гуляння проходили весело й жваво: з музикою, танцями, а найбільше було пісень.
Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над селом лунали пісні. Старші люди в ці дні шукали квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: «Щоб і на той рік діждать рясту топтать».
За три дні Великдень закінчувався, але паски та крашанки продовжували стояти на столах, а люди продовжували вітатися «Христос воскрес!» ще протягом 40 днів — аж до дня Христового Вознесіння.
Аліна Астахова, «Рідна країна»
Цікаво, що спільного між крашанками і кров”ю Христа?
Галина Лозко.
Християни не мають Великодня
Великдень – це велике Праукраїнське Свято, перемога Світла Дажбожого над Зимовою темрявою. Ніякого відношення до “воскресіння Христоса” ця назва не має. Хоча дуже часто чуємо, як християни кажуть, що паска – “це по-українськи Великдень”. Це груба помилка. Великдень – дійсно, українська традиція, але він аж ніяк не тотожний християнському святу пасхи. Спробуймо розібратися, що ж святкують християни?
Історія християнської пасхи сягає далеко в часи передхристиянські, які описує Біблія (друга книга Мойсеєва “Вихід”). Тут розповідається про Якова – родоначальника євреїв (онука Авраама), який привів ізраїлевих синів до Єгипту, де вони “плодилися сильно і розмножувалися, та й стали вони надзвичайно сильні. І наповнився ними той край” (Вих. 1.7). Далі сам автор пише, що фараон побачив загрозу з боку євреїв, бо вони зайняли якнайбільше керівних і поважних посад у державі, і “жахалися єгиптяни через ізраїлевих синів”. Тоді фараон став примушувати євреїв працювати фізично, що їм, звісно, не сподобалось. Фараон зробив висновок: “Нероби ви, нероби!” (Вих.5.17). Далі йде докладний опис перебування юдеїв у Єгипті та їхнє невдоволення станом речей. Враховуючи, що ці тексти писалися юдейськими рабинами, ми випускаємо подробиці, які мають на меті показати всі “жахи” так званого “єгипетського рабства” єврейського народу. Та навіть крізь завісу міфологізованої розповіді про пасху уважний український читач побачить справжній перебіг подій тієї Ночі Смерті, яку євреї назвали пейсахом. Очевидно, тут стався справжній погром – тільки били не євреїв, а самі євреї вбивали й грабували єгиптян.
Про це читаємо в тій же книзі “Вихід” (12. 1–51): “І сказав Господь до Мойсея й до Аарона в єгипетськім краї, говорячи: “…Скажіть усій ізраїлевій громаді…, нехай візьмуть собі кожен ягня… І заколе його цілий збір ізраїлевої громади на смерканні. І нехай візьмуть тієї крови, і нехай покроплять на обидва боки одвірки і на одвірок верхній у тих домах, що будуть їсти його в них, і нехай їдять тієї ночі те м’ясо, спечене на вогні та опрісноки… Пасха це для Господа! І перейду я тієї ночі в єгипетськім краї, і повбиваю в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини. А над усіма єгипетськими богами вчиню я суд, Я – Господь. І буде та кров вам знаком на тих домах, що там ви, – і побачу ту кров і обмину вас… Ї буде той день для вас пам’яткою і будете святкувати його як свято для Господа на всі роди ваші!…” (курсив у тексті – Г.Л.).
Далі Мойсей переповідає ізраїльським старшинам: “коли запитають вас ваші сини “що то за служба ваша?” – то відкажете:
“Це жертва – Пасха для Господа, що обминув був доми ізраїлевих синів у Єгипті, коли побивав Єгипет”. “І сталося в половині ночі, і вдарив Господь у єгипетськім краї… І знявся великий зойк у Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого!… (там же: 12.29–30).
Як відомо, для юдеїв це свято виходу із єгипетського “рабства” було радісним, хоча для єгиптян – це була ніч смерті. До того ж виходили юдеї з “рабства” не з порожніми руками, а “позичили від єгиптян посуд срібний і посуд золотий та шати. А Господь дав милість тому народові в очах Єгипту,– і вони позичили – і забрали здобич від Єгипту” (Вих. 12.35–36).
Тут слід уточнити деякі суттєві моменти біблійного тексту. Перше, слід з’ясувати, кого Біблія називає словом Господь? Відомо, що перекладачі Біблії під цією слов’янською назвою мали на увазі не Дажбога, і не Сварога, а саме свого юдейського бога Ягве (Єгову). В даному випадку перекладачі вживали слово Господь – загальну назву Божественної Істоти, а не його власне ім’я. Приховавши справжнє ім’я свого бога, юдеї легко ширили свою релігію (в пізнішому варіанті – християнство) серед інших народів.
Друге, слово пасха пояснюється в Біблії так: “гебрейське Pesach – перескочення, бо бог “перескакував”, цебто обминав той дім, де двері були обмазані кров’ю”. Отже, можемо здогадуватись, що самі погромники домовились про цей умовний знак, щоб обминути домівки юдеїв. А про те, що це був саме військово організований погром, свідчать слова про вихід з Єгипту “близько шести сот тисяч чоловік піхоти”, або “вийшли всі Господні війська з єгипетського краю” (Вих. 12.37 і 41), Слово війська тут же в тексті Біблії пояснюється: “Civ’ot Jehova – війська Господа, цебто Ізраїль”. Звернімо увагу, що Єгова (Jehova) – перекладено як Господь!
Це свято песаха, як відомо вже з Нового заповіту, святкував і єврейський рабин Ісус Христос і його мати Марія. Вони, як і вся ізраїлева громада, їли в цей день опрісноки – “maccot” (мацу, тобто прісний корж із неквашеного тіста). Саме, роздаючи мацу, Ісус казав: “споживайте, це – тіло моє” (Матвія.26.26). Пасхою ж у євреїв називається саме жертовне ягня, яке споживають ізраїлеві сини. Бо “сказав Господь до Мойсея й до Аарона: “Це постанова про пасху: жоден чужинець не буде їсти її,… і кожен необрізаний не буде їсти її” (Вихід. 12.43 і 48).
Під час юдейського пасхального тижня, за християнською міфологією, був розіп’ятий Христос – тому християни взяли це свято до свого календаря як скорботний тиждень на відзначення “страстей господніх” і мусили надати йому іншої символіки, поєднавши юдейську ідею з язичницькою обрядовістю, яку мали інші народи (наприклад, віра в умирання та воскресіння божества відома в багатьох народів світу).
Так радісне язичницьке свято весняного пробудження природи – Дажбога – було затьмарене скорботним чужинським святом, що призвело до роздвоєння української душі. Зіткнулися два протилежні світогляди, два способи мислення і життя. Два антагонізми протягом тисячоліття мусили породити якийсь покруч, що ми й нині спостерігаємо в християнському святі пасхи. Але глобалізаторам цього недостатньо – вони прагнуть відновити в християнській пасці давнє юдейське його значення. Тому постійно висувають ідею створеної ними “юдейсько-християнської історії та цивілізації”. У пасхальній передачі радіо “Собода” 16 квітня 2001 р. ведучий Яків Кротов жалкував, що дати святкування паски у християн і пейсаха в євреїв не збігаються. Він висував провокаційну тезу про небхідність “повернути в християнство паску в її юдейському розумінні”. Чи можна уявити більший цинізм?
Християнська церква впродовж багатьох століть вела боротьбу з нашими традиційними священними стравами Великоднього свята. Великодні Баби, Колачі, Короваї, які випікають з дріжджового тіста, мають бути високими й пухкими – така магія родючості. Ці великодні хліби жорстоко викорінювалися з народного побуту. Але, так і не змігши їх знищити, попи вчинили справжнє святотатство, назвавши їх єврейським словом паска (пасха), яке прижилося в нашому народі не раніше початку ХІХ ст. В обрядовій мові серед назв обрядового хліба українців не зафіксовано цього чужого слова. Лише два століття вживається воно зрідка, хіба що в приказках, та й то переважно з негативним значенням, наприклад: “Коли не зайду в церкву, то все паски святють” (Номис). Ні у веснянках, ні в гаївках, ні у весільних піснях давнього походження цього слова не знаходимо.
Великодні писанки і крашанки – як символ сотворення Всесвіту, перемоги Світла Дажбожого, Відродження Життя на Землі – одвічні святощі нашого народу і Рідної Предківської Віри. Ще два – три століття тому вони ніякого відношення до християнської пасхи не мали. Про це відверто писав християнський монах Іван Вишенський “пироги і яйця надгробні… всюди ліквідуйте, бо в християнстві тот квас поганський не знаходить” (Вибрані твори.– К., 1972. – С. 52). Як бачимо, християнський мислитель в нашому рідному звичаї знаходить лише негативне “поганське” начало. Показово і те, що написані ці рядки на рубежі XVI–XVII ст. Отже, християнська церква в цей час не визнавала ні писанок, ні крашанок, ні великоднього хліба.
То ж, коли християни кажуть: “Ми святкуємо Великдень”, – хочеться їм відповісти, що Великдень святкують українці-рідновіри, а християни – пасху!