Біженці з Донбасу: нюанси міграції

Біженців з Донбасу багато, дуже багато. Просто зараз бажаючих виїхати з Луганська стільки, що у потягах їдуть навіть стоячи, а біля кордону з РФ вишикувалися кілометрові черги автівок. На перших втікачів з Криму суспільство відреагувало емоційно, з великим співчуттям. Це був перший досвід України у прийнятті біженців з власної території – звідси і такий ажіотаж. А от до втікачів з Донбасу вже придивляються пильніше. Пару тижнів тому в медіа з’явилася серія негативних матеріалів про біженців: про те що, вглиб України їдуть не лише патріоти-соборники, але і прибічники народних республік та й просто свині. В той же час, пролунало питання, чому з Донбасу виїздить чимало боєздатних чоловіків, а воювати на Схід їдуть хлопці з Галичини, Волині, Київщини. І чим більш скандальною стає тема східних біженців, тим більше уваги слід приділити нюансам.

З початком кризи на Сході звідти виїздили переважно патріотичні активісти, які першими відчули загрозу від «народної» влади. В масі своїй це легкі на підйом, здатні адаптуватися до нових умов люди. Таких у Донбасі було небагато, тому Україна їхнього прибуття толком не відчула. Решта населення мала намір вчергове «пересидіти» період хаосу, пов’язаний зі зміною влади (подібний сплеск бандитизму регіон пережив у 1990-ті). Але з активізацією АТО тікати довелося усім. Маса східняків була змушена полишити своє житло, аби не стати випадковою жертвою в зоні бойових дій. Наївно думати, що напрям втечі вони обирали, керуючись ідеологічними міркуваннями. В більшості, люди їхали (і їдуть) туди, де є родичі, друзі, знайомі, де є шанси знайти роботу і т.д. Тому не дивно, що вглиб України посунули не лише патріоти, а в Росію нерідко виїздять прибічники єдності країни.

В психологічному плані будь-який біженець є соціально дезадаптованим. Він не має елементарних життєвих навичок у новому середовищі, роботи, а іноді – базових побутових умов. До того ж, в наших умовах, чимало біженців мають образу на українську державу. Так чи інакше, це «нагорі» не змогли подолати кризу без крові, а зона АТО перетворилася на пекло завдяки сукупним зусиллям військових і терористів – побічним продуктом їхнього взаємознищення стають мирні мешканці. Коли снаряд влучає у чиюсь садибу, господар думає не про політику і логіку історії, а про те, як втятувати власне життя. Додайте сюди травматичний досвід і невротизований психологічний стан. Отже, біженці (принаймні, певна частина таких) – це відверто проблемний контингент. Зрештою, а чи бувають безпроблемні біженці?..

Існує також проблема нормативної категоризації. Якщо людина просто переїхала до іншого міста і є самодостатньою, чи можна вважати її біженцем? Вочевидь, її соціальний статус інший, ніж у тих, хто не може обійтися без допомоги держави або волонтерів. З правовим статусом біженців взагалі гаплик: до такого повороту подій українська держава готова не була, тому з напливом мігрантів доводиться розбиратися в живому часі. Відсутність обкатаних механізмів для прийому мігрантів створює проблеми для приймаючих регіонів. Де розселити біженців? Як забезпечити їх засобами для існування? Як адаптувати їх до місцевих умов?

Не схоже, аби чиновники справлялися з цими завданнями. Тому уся надія – на громадський сектор. Фільтраційні заходи при евакуації, які обіцяє ввести влада – річ потрібна, але недостатня. Добре, якщо ці заходи дозволять хоча б виловлювати тих, хто прямо пов’язаний із повстанцями. Однак, з рештою біженців доведеться розбиратися конкретним міським і селищним громадам. В основному, це тимчасові мігранти, які повернуться до своєї нерухомості після закінчення активної фази АТО. Але навіть тимчасове сусідство слід налагодити. В рамках цього видаються необхідними два напрями роботи. По-перше, це адекватне медійне висвітлення факту прибуття біженців. Негативні стереотипи, що їх тиражують деякі ЗМІ, далеко не завжди відповідають дійсності і сприяють лише облудному очорненню вразливої категорії населення. Отже, публікації в місцевій пресі (інтерв’ю, репортажі і т.д.) про біженців є більш ніж необхідними.

По-друге, слід організувати комунікацію активістів з біженцями: проводити зустрічі, круглі столи, створити гарячу лінію для зв’язку з волонтерами. З одного боку, це буде корисно для переселенців, які не будуть полишені сам на сам зі своїми проблемами, а з іншого – місцева громада буде в курсі подій, що відбуваються у середовищі переселенців. В такий спосіб простіше виявляти асоціальних і політично відморожених мігрантів. Звісно, з точки зору держави, вони – такі ж громадяни, як і всі інші. Але місцева громада має повне право на те, аби захистити себе від небажаних впливів.

Також треба мати на увазі, що біженці – не завжди тягар для громади. Серед них чимало фахівців, ініціативних та конкурентоспроможних людей, які можуть інтегруватися у місцеву спільноту і приносити користь. Свого часу напливом мігрантів успішно скористалися США, увімкнувши «зелене світло» для цінних кадрів. Так що на біженців з Донбасу можна подивитися і як на людський капітал. При правильному підході, приймаючи регіони можуть використити його на свою користь. І чим скоріше суспільство перейде від емоційного до прагматичного підходу до біженців, тим краще буде для всіх. Українцям перестануть дурити голову страшними або чудесними ілюзіями, а біженці і місцеві громади скорше знайдуть принятний варіант мирного співжиття.

Петро Антонів,  Страйк