Редактор міфів: маловідоме в історії печери Кришталева

Влітку 2018 я вперше потрапив на екскурсію у найвідвідуванішу печеру Тернопілля –  Кришталеву в с. Кривче Борщівського району.

Друзі лякали мене, що печера не лиш електрифікована, а й геть понищена і  не вартує уваги. Але мені – сподобалося! Особливо, коли знавіснілий натовп намагався дострибнути і ліквідувати кажана виду Plecotus auritus.

А ще, я був в захваті від методу місцевих “гідів-інтерпритаторів” – цьоця тицяла лазерною указкою в нерівності стін “во видите, це камінь баба-яга, от в неї вочи, от ніс, а во рот”, а це – камінь “буйвіл, во в нього вочи..”, а це камінь-буратіна, а ось його огого-ніс.

Камінь, об який неуважні екскурсанти билися головою, було названо “анальгіном” –  цьоцю розпирало від гордості, напевно вона цю фішку й придумала.

Справжня “родзинка” печери – під якоюсь причиною (чи не на порятунок дівчини Наталочки від татарів?) треба було кидати в ямку гривні і копійочки. В глибокій ямці лежала ціла купа грошви – і навіть пару п’ятдесятигривневих банкнот. Ще питання, яка каса приносить більше грошей, на вході чи ця грошова яма.

Я запитався “цьотко, а ви знаєте про Клима Гутковського“? – вона глипнула на мене, як баран на нові ворота.

Не будь як кривченська цьоця! Прочитай славну історію Клима Гутковського, звитяжнього дослідника печери Кришталевої!

З історії відкриття печери Кришталевої

(збережений авторський правопис):

“Стіни покриті гладкими таблицями гіпсу та міка, а то й алебастру. Блищать, заломлюють світло і міняються казковими барвами. Око любується вицвітами гіпсових кришталів, якими засяяні стіни поодиноких кімнат…

Великанськими гронами білого винограду понасаджувалися криштали  на стінах. Частенько на боки ведуть бічні хідники, поки що недосліджені. Повних півтора години оглядаємо побіжно салі, проходи, подивляємо красу природи. Заразом запізнаємося з назвами поодиноких кімнат-саль; деякі з них і на дванадцять метрів заввишки. Є там кімната Орловіча, Савіцького, Кунцека й інших. Нема тільки салі одного, а саме: Клима Гутковського!”

«в ярах і печерах Поділля», Степан Гайдучок

Діло, 1932, числа 178-180

Хто ж такий Клим Гутковський?

“гарячка цікавости, котра пхає чоловіка чим раз дальше й дальше, так, що коли нам не стало шпагату, ні дертих папірців, а мої товариші сказали, щоб без ніяких знаків дальше іти вже годі, казав я їм час від часу гойкати, а сам пішов дальше і йшов, доки лиш голос трошечки було чути”.

“Коридором сим похилившись, можна вже було вигідно йти”

А нам вигідно йти за мотивами –  а десь і дослівно смакувати українську мову столітньої витримки, про історію Клима Гутковського і Його печеру, яку ми знаємо як “Кришталеву”. Тут і далі – цитуємо «Діло» за 3 листопада 1908 року, із першого номеру «Борщівського вісника».

В другій половині серпня 1908 р. в Кривче «Пастухи, що пасли худобу на збочи, побачивши отвір, якого давніше не було, здивовані, почали заглядати в середину. Кидали запалені сірники та побачили, що ся глибока вузька яма, гейби студить, глибока до шість метрів. На дні тої ями, як часто в таких випадках буває, увиділась одній пастушці Матір Божа. Оден хлопчина, що таки нічого не бачив, кинув камінчиком на дно і Матір Божа сховалась в бічну стінку».

«Вернувшись до дому, дівчинка розповіла родичам, родичі сусідам, а сусіди знов сусідам, та вже на другий день пів села було коло отвору. Розширили отвір остілько, що чоловік міг влізти та спускались в долину шукати чуда. В білій стіні на самій долині є в скалі щілина, і в ній знайшли вони Матір Божу».

«Від тої хвилі стало се місце славним. Вістка про чудо рознеслась по цілій околиці. Тисячі путників спішило на гору, котру зараз охрестили “святою”, щоб оглядати чудо. Одні бачили, другі не бачили, а всі, наслухавшись багато оповідань про чудо, вертали щасливі додому, розносячи славу “святої” гори в чим раз дальші околиці. Таким чином, вістка про чудо розходилась чимраз дальше  і дальше. Видячи се, поляки задумали сотворити кресову кальварню» (напевно, хресний шлях зі стаціями.)

Від цього моменту на арені – антагоністи-поляки:

«10 червня о 10 год. зрана мали вони з великою парадою взяти місце чуда в своє посіданє. Русини нічого о тім не знали, аж коли дня 19 мая вечером зачали з’їздитись польські ксьондзи»

Українці роблять хід на випередження:

о 12 год. вночи збудили місцевого руського пароха о.Сербинського, до третої пороблено всі приготовлення, збито два хрести, о третій досвіта вдарили в дзвони, а о 3.30 виринула вже процесія з тисячами народу  на сьвяту гору, там закопали хрести і освячено місце. За кілька днів станула дерев’яна капличка , та таким чином місце лишилося в руках русинів».

Інженер Клим Гутковський потрапив в Кривче “як технік” в  складі духовної комісії від Станіславівського єпископатства, котра «на місци мала розгледіти, скільки правди в тім чуді”

«Урядованє такої комісії відбувається дуже поважно. Наперед іде комісія до церкви і там предсідатель відбирає від кожного члена присягу. Відтак засідає ціла комісія за стіл: на столі між двома свічками установлений хрест та св.Євангеліє, на котре люди складали присягу, а відтак зізнання, котрі протоколовано. Переслухавши всіх людей, комісія удалася на місце чуда (святу гору)»

Але ми так і не дізнаємося, чи справжнів було явлення Богородиці в Кривченській печері – комісія настільки добре позасідала за столом, що в печеру зміг пролізти тільки лиш технік Гутковський, та ще «о.Василіан з Михайлівки», а в них мандату на визнання чуда не було.

***

Блукаючи лабіринтами печери Кришталева, відносно недалеко від входу ми можемо натрапити на людський кістяк. Ось що це був за чоловік (далі за словами Клима Гутковського):

«безпосередньо по тім, як комісія відійшла від місця чуда, якийсь путник мав видіннє, що якраз в тій норі, о котрій я згадав, є чудо: там має бути стіл, а за столом сидить матір Божа»

якби ж то лиш Вона:

«ціла свято родина та всі святі. І той чоловік поліз в ту нору шукати чуда та до тепер не вийшов. Поспитав я ще, чи хто лазив туди за тим чоловіком, та дістав відповідь, що пускалось кілька лізти, але вертали зараз назад, кажучи, що в середині є такий страх, що обгортає чоловіка та не дає далі лізти. Тому й люди бояться і ніхто не хоче лізти.

Довідавшися, що від двох днів пропадає під землею чоловік, прийшов я на думку, що або мусять там бути троючі гази або величезні розгалуження печери, з котрих той чоловік заблудився і не може вийти. Накупивши свічок та взяв я 500 метрів шпагату і о год. 10 зрана прибув на місце, підбадьорений гадкою, що крім первісної моєї задачі роблю ще й добре діло, бо йду ратувати загибаючого чоловіка, пустився з товаришами в знану дучу».

Спочатку з Гутковським, його товаришами Уляницьким та Сербинським був ще місцевий селянин, але «з самого початку напудився і звернув».

«Іще кілька місць було дуже прикрих, так що лежачи на землі силою треба було перепихатись: відтак дуча перемінилась в обширний і досить просторий коридор, котрим можна вже було йти похилившись. Ґрунт під ногами ставав чим раз твердіший, так, що сліду босої ноги (бо пропавший чоловік пішов босо) вже не було знати. Але заразом стала дуча чим більше розгалужуватись і лиш простому випадку треба дякувати, що ми йшли тою самою дорогою, що загибший, а що йдемо добре. Переконали нас о тім кістки з вишень, які подибали ми по дорозі. Що кістки кидав пропавший були ми певні по перше тому, що жоден з селян не відважився би так далеко пускатись, а по друге що один слоїк варених вишень знайшли ми в  його клуночку, котрий, йдучи до печери лишив в капличці (в тім клуночку найшли ми між іншими речами і паперами, що він називається Карпо Музика з Зеленої, (хутір Зелена від села Кудринці) рільник, літ 45 жонатий і має четверо дітей».

Того разу пошуковці вернули назад, гукнули клич на підмогу і:

«зібралась більша кількість хлопців та молодих ґаздів, прибули і баби і дівчата і старики  і діти… прощати нас в далеку дорогу.

Охотники скидають чоботи, сердаки і капелюхи, складають все на одну велику купу, розбирають між себе світло та шпагат, котрого назбирали на 1500 метрів, беруть потроха за пазуху їди та тютюну, а все тихо, не говорячи ні словечка оден до другого.

Перед десятою пустився я на чолі сеї виправки до печер (вдруге). Була се вже поважна і настрійна хвиля, баби та старці благословили нас на дорогу, желаючи доброго успіху: декотрі молились, а декотрі прощались з охотниками, як би вже мали їх впосліднє видіти. Дівчата збились в одну купку та почали співати набожну пісню, а її звуки товаришили нам ще якийсь час в підземеллях.

Зараз же в першім більшім переході задержав я похід щоби порахуватись, та на сум пересвідчився я, лише вісьмох йде, а решта всьо зі страху вернулось».

Карпа Музику так і не знайшли. Післали по жінку та сиріт  в Зелену.

***

Гутковський описує красоту галерей (хідників) печери Кришталевої так:

«Вид се був величавий, пречудний, а заразом поважний, аж страшний. Печера величини просторої кімнати, висоти двох поверхів, стіни дивоглядні з алябастру, муки і лупку, котрий йде жилами формуючи найріжнійші орнаменти; всьо се покрите висвітом мінеральних кришталів, почавши від дуже дрібоньких  і білих як сніг, до грубости середньої палиці, темно-жовті, уложені групами або посмугами, творячим різні десені а з гори висять сталактити. Освітлена вже нашими свічками, дає мільйони різнобарвних світел і робить вражіннє кришталевого зачарованого замку з тисяч і одної ночі».

За тим Клим Гутковський ще якийсь час лазить до печери, відкриває-називає нові зали іменами українських визначних діячів, робить світлини –  нарешті мусить вернути домів в рідне місто Львів (Вірменська, 25).

Головне питання, яке стояло перед Гутковським – знайти фонди (краудфандинг) для облаштування входу до печери, придатного для відвідуванням печери НЕфанатиками.

На жаль, так не склалося –   спочатку його поглинула редакторська робота в тодішніх газетах, потім  1910-1911 працював редактором часопису «Праця» – аж у Бразилії. Фонди не знайшлися і там – намість, по поверненні, його знайшли стрілецькі товариства; Клим Гутковський – один з перших керівників організації Січових Стрільців у Бориславі. У серпні 1914, як старшина австрійської армії, переведений до легіону УСС, призначений командантом Гуцульської сотні в ранзі сотника.

Вже 29 травня 1915 після важкої хвороби отримав можливість безпосередньо запитатися в покійного Карпа Музики, де саме в лабіринті Кришталевої вони тоді розминулися – і навіть в самої Матінки Божої дізнатися відповідь, чи мала Вона яке-небудь відношення до історії з печерою.

Тим часом вхід до Кришталевої замулюється –  а ми переміщуємося вперід в 1929 рік, в «печери в Кривчу» Дам’яна Горняткевича,  числа 145-149 “Діла”, видруковане в «Борщівському віснику» за номером 4.

Горняткевич гостить в Борщеві. Довідується, що “саме перед кількома днями мали дві польські пластунки (умовно назовімо їх Маґда та Аґнєшка) перекопати вхід до підземелля, засипаний від ряду літ». На той час вхід в печеру був завалений на протязі п’яти років.

Потім він скаржиться кілька абзаців, що ці пластунки  – польські, і чим взагалі займається український «Пласт».

Про печеру Кришталеву відомо, що вперше вона значиться 1721 р. в книзі польського священика Габріеля Жончинського “Натуральна історія королівства Польського”. Горняткевич доводить, що насправді ксьондз все переплутав і мав на увазі не ту печеру, яку ми тепер знаємо як “Кришталева”, а сусідню печеру “на Хомах” (в наш час – замулена).

В приклад, що то дві різні печери, він наводить доказ, що в печері “на Хомах” купа розкиданих кісток птахів (здобичі лисів), а Жончинський так і пише, що в «кривчинському підземеллі жили дикі звірята і їх треба було аж сурмами виполохувати звідти, коли хто сходив до печери..»,  на противагу Гоняткевич впевнений, що  “безпримірна тіснота входової ями  в Кривчу унеможливлювала б доступ і життя всяким звірюкам, тим більше великим”.

Горняткевич радісно підводить нас до висновку, що Мечислав Орлович в його “Przewwodnik po …” лоханувся!

Далі Горняткевич звинувачує поляка Орловича (автора туристичних путівників по Поділлю), що він все знав, але навмисно не згадав про Гутковського в описі Кришталевої, а на противагу насмілюється навіть іронізувати : «в 1908 уважали печеру нововідкритою, надаючи поодиноким частям українські назви (гигиги)»

Окрім Горняткевича, відкопати Кришталеву поспішають обоє братів Назаркевичів, один з  них – семінарист (в недалекому майбутньому – парох Кривче); четвертий пошуковець – місцевий дяк.

На місці виявилося, що, що уявні Маґда та Агнєшка самі до рук нічого тяжкого не брали, а копали місцевим селянином. Працювали над прокопом всього тиждень – ясна справа, що той хлоп не встиг за 5 днів відкопати те, що замулювалося 5 років. Маґда і Агнєшка за 5 днів  встигли розчарувалися в спелеології і поїхали гет’.

Експедиція, очолювана Горняткевичем, дістала спорядження для розкопок у найближчій хаті, взялися копати з надієї дістатися до хідників, де “чвіркою коней можна завернути”. Але, коли вже з тої частини печери дмухало свіжим повітрям, розкоп вперся у великий камінь, який ніяк не могли обійти, і на тому робота стала.

«минали тижні й місяці моїх занять, але думкою я линув завжди радо до Кривча. Від моїх тамошніх знайомих приходили письменні реляції, що робота в печерах не просунулася ні на крок вперед. Зачалася осіння злива, тяжко було дістати потрібні підпори для забезпечення стін в коморі, де лежав камінь, і тому дальшу працю відложено на час літніх ферій. А по році я дістав знов вістки з Кривча, що за цілі ферії наш гурток нічого не зробив у печерах, бо не було коли»

Робити ширшого розголосу – не можна, бо тоді про печеру можуть дізнатися поляки і прихватизувати її. Горняткевич пробує зацікавити печерою українську організацію “Плай”, де ми впізнаємо наших любих українських бюрократів – від нього вимагають “письменного звіту”. А коли він його таки написав, то й взагалі не отримав ніякої відповіді.

В перших днях серпня 1927 Горняткевич вирушує в Кривче зі сподіваннями на допомогу селян – але невчасно, саме тоді жнива. Був утворений комітет, і коли робота таки почалася – кривченський війт – поляк, заборонив вести будь-які роботи без дозволу старостства в Борщеві, мотивуючи “технікою безпеки”.

Уся подальша історія стосується комбінації, внаслідок якої поляки залишили українців поза бортом в питанні власності на печеру Кришталева.

Спочатку до комітету вводиться спеціаліст, який «називається українцем».

Замість порпати глину, він вирішив закласти окремий шурф в стіні над печерою і рвати скелю вибухівкою.

Тим часом 31 серпня над Кривчем проноситься страшна гроза, яка відкладає роботу.

Коли ж робота поновилися,

«Одної днини наложив майстер більшу кількість стрільна і в наслідок вибуху знищив частично каплицю, а сам відтак пропав безвісти»

Пам’ятаємо, що каплицю звели селяни ще у 1908 під час першої серії кришталевих пригод, щоб закріпити право на печеру за українцями».

Горняткевич: «був він, відий, знаряддям у руках відомих чинників, маючи на меті доказати комітетові безуспішність ведення праці власними силами»

Пройшов ще один рік, за який в українців з розкопками ніяк не складалося.

Борщівський староста тихою сапою вів справу так, що місцевий комітет мав зректися від прав на печеру на користь польського туристичного товариства, заснованого під цю справу того року в Борщеві.

Колишній семінарист, Назаркевич, тепер вже парох в Кривче, пробував відстояти печеру навіть через єпископство в Станиславові, але ще від оказії в 1908 для тих печера не була чимось, у що можна пролізти, за що варто боротися – мало що там пастушкам привиділося.

А в жовтні 1928 «заходом староства печери перекопано – вже сьогодні відкриті, зроблено новий вхід до них» – розпач автора, що печери  – втрачені (дісталися полякам).

В наш час печера таки належить нам, українцям. Якщо можете вплинути на місцевих гідів-інтерпритаторів, щоб вони замість виплітати бздури про буратіни і баби-яги –  розповідали славні, невигадана сторінки історії печери – зробіть це.

Якщо вам трапиться поминати чиєсь здоров’я – допишіть до списку Клима Гутковського, відважного дослідника подільських печер. Можете також згадати Карпа Музику, що його скелет по цей день лежить в лабіринті Кришталевої.

Цікаво, помирав Карпо дуже вмиротворено (я був біля кістяка 2004), без розпачу. Лежить собі на спині – просто поклав руки за голову і заснув.

Хоча, по ідеї, від перспективи довгого очікування memento mori кістяк мав би гризти стіни зубами, застигнути в якійсь моторошній позі.

Може, перед смертю він справді щось побачив.   

Андрій Мельничук

Фото Андрія Канановича