Бразилійська Україна. Як галичани і волиняни джунглі освоювали

120 років тому перші українські переселенці зійшли на цю далеку землю – туди, де їх, за словами італійських перевізників, чекали чорноземи. Громада чи не найкраще з інших зберегла українську мову, нею розмовляють і вдома, і на роботі.

Серед українських поселень за межами України, українська громада у Бразилії займає особливе місце. Це одна з територіяльно найвіддаленіших від нас громад і одночасно одна з найближчих за своєю духовністью, ментальністю, звичаями, традиціями і за мовою.

Про цю громаду до недавнього часу ми знали дуже мало, та й зв’язки її з Україною були слабкі, а протягом багато десятиліть просто ніякі.

У Бразилії, чи не в єдині країні світу, де є українські поселення, побутує термін “Бразилійська Україна”. І ця назва наповнена повнокровним змістом як для українців, так і для різноетнічних груп населення Бразилії. Цей термін увійшов у наукову літературу і його цілком нормально сприймають офіційні кола бразилійського уряду.

Незважаючи на обставини, бразилійські українці, переважно україномовна громада, яка не тільки зберегла  свою мову, мистецтво, традиції, свою віру, національну самобутність, а й, інтегруючись економічно і культурно у бразилійське життя, примножила і  збагатила українську культуру, живе інтересами України, яка для більшості з них усе ще залишається  дуже далекою, “казкою своєї бабусі”.

Початки української іміграції до Бразилії, як і сама кількість українців і їх нащадків сьогодні, належать до найбільш проблематичних питань з огляду на незначну кількість документальних даних і все ще недостатню вивченість цієї проблеми.

На жаль, у довідниках і окремих працях, опублікованих в Україні, про українську спільноту в Бразилії, згадується здебільшого принагідно, без належного аналізу, інколи з некритичним повторенням скупих даних із давніх енциклопедичних видань.

Більшість авторів про імміграційний рух у Бразилії є згідні в тому, що масова імміграція починається в 1895р. з Східної Галичини, бо в тому році приїхало найбільше число українців до Парани, а з того мала частина поселилася в Санта Катарині і в Ріо Гранде до Сул.

Але архівні матеріали дають можливість ствердити, що перша організована група приїхала до Бразилії у 1891 р. з Золочівського повіту і поселилася в Парані.

Плакат до 120-річчя української еміграції

Поодинокі родини українців приїзджали і ранійше, а першим відомим українцем що ступив на бразилійську землю, був мореплавець Юрій Лисянський, котрий, як організатор і учасник першої російської морської експедиції навколо світу, протягом 6 тижнів на зламі 1803 -1804 років, перебував у Бразилії, що докладно описав у щоденнику, який видав згодом двома мовами: українською і англійською (у 1812 і 1814 роках).

Дослідники виділяють кілька хвиль української імміграції. Найчисленнішою була імміграція під час так званої “бразилійської гарячки”, яка тривала від 1895 до 1899 років. Вона була спровокована агентами італійських пароплавних компаній, які в погоні за легкою наживою представляли Бразилію як “правдивий рай на землі”.

У цей час до Бразилії приїхало понад 15 тисяч осіб переважно з Північно-Східної Галичини (з околиць Бібрки, Бродів, Заліщик, Жовкви, Золочева, Кам’янки-Струмилової, Перемишля, Сокаля, Тернополя).

Умови життя перших українських поселенців у Бразилії, як і сама дорога до цієї  країни, були надзвичайно важкї. Бразилійський уряд уже через два тижні відмовився від допомоги переселенцям.

Людей розселювали по земельних наділах так званих “шакрах” (1000 метрів завдовжки і 250 метрів завширшки) у дрімучих пралісах, не надаючи при цьому ніякої допомоги.

Без відповідних  знарядь для праці, без даху над головою, без елементарних засобів для існування, при повній антисанитарії і відсутності медичної допомоги, в незвичних кліматичних умовах, які  були причиною тропічних недуг, перші поселенці зазнали справді великих людських втрат.

 

Зараз українці є органічною і успішною складовою бразильського суспільства. На відео – карнавал із нагоди 120-ліття імміграції українців до Бразилії, що відбувся 6 березня в портовому місті Паранаґуа (штаті Парана), Карнавальне свято організувала Школа самби Mocidade Unida de Santa Rosa.

Австрія як держава нічого не учинила для своїх громадян, щоб полегшити їм долю й заопікуватися ними також поза межами своєї держави – бо була рішуче проти того, щоб українські селяни виїзжджали в світ і оселювалися там назавжди.

Також, назагал,  українська суспільність недоцінювала до Першої світової війни еміграції. Більшість була тієї думки, що треба спиняти заморську еміграцію, а терпіти тільки сезонову европейську  еміграцію. Одначе  ніхто ближче не цікавився справою, як її розвязати, як усунути перелюднення, як створити нові варстати праці для голодної й недоїдаючої людности.

Друга хвиля української еміграції до Бразилії припадає на 1907 – 1914 роки, і знову ж таки це були вихідці переважно із Східної Галичини. Мала вона заробітчанський характер.

В той час, бразилійський уряд розпочав будівництво залізниці  між Сан Пауло й Ріо Гранде до Сул, для якої не вистарчало робочих рук. У цей час понад  15 тисях українців знову переселилося до Бразилії, до штату Парана, де у звязку з будівництвом залізниці були надійні заробітки.

Але заробітки при будівництві залізниці не були прості. Річ в тому, що залізниця повинна була пролягати через індіянські території племені ботокудів, які, захищаючи свої землі, безжально нищили українських поселенців, убивали не тільки окремих людей, а й цілі родини. У цих важких умовах не було захисту ні від бразилійського, ні від австрійського укяду, до яких зверталися з проханням про захист українські поселенці.

Незважаючи на ці важкі умови, на передодні Першої світової війни, за неповними даними перепису, проведеного українськими священниками 1913 – 1914 рр., кількість українських поселенців у Бразилії становила приблизно 45 тисяч осіб разом із природним приростом.

Переселенці до штату Парана

Нова хвиля української еміграції між двома світовими війнами не була чисельна, приблизно 9 тисяч осіб, які  прибули не тільки з Галичини, а й з Волині і Полісся, менше з Буковини і Закарпаття.

Останньою хвилею була еміграція після Другої світової війни, що складалася переважно з переміщених осіб, серед яких був досить високий відсоток інтелігенції. Прибули вони до Бразилії здебільшого з Австрії і Німеччини (1947-1951 рр.), але залишились там не всі, частина переїхала згодом до США і Канади.

По різному подається  кількість українців у Бразилії в окремих джерелах, але на підставі демогррафічних досліджень парафіяльних і повітових архівів та номінаційних записів у портах прибуття, найбільш імовірною цифрою є 500 тисяч на  цілу Бразилію, з якої 425 тисяч жиие в штаті Парана (значить 85%). Інші проживають у штатах Санта Катаріна, Сан Пауло і Ріо Гранде до Сул.

Найбільше бразилійських українців живе у місті Прудентополі (приблизно три чверті населення міста) і на Прудентопільщині, де з найдавніших часів вирувало українське життя.

Близько  70%  українських поселенців займаються  рільництвом. Культивують старо-крайові і місцеві  культури – пшеницю, жито, картоплю, кукурудзу, чорну квасолю, рис, каву, м’яту, плекають садівництво, як і завели незнане тут бжільництво. У  штаті Парана дали початок млинарській індустрії, як також кооперативному рухові.

Біля 30% українців включилися  у бразилійську  торгівлю та індустрію. Інші стали робітниками і техніками у різних видах промисловости. Сюди належать поселенці  з середньою освітою, а ті з вищою або працюють професійно у власних підприємствах (лікарі, дентисти, ветеринарі, аптекарі, інженери) або стали державними урядниками (судді, учителі середних  шкіл і професори і дослідники в різних університетах), влючившися  у суспільне бразилійське життя на рівних правах і обов’язках.

Що ж зберігає українство так далеко від України?  Що допомагає затримати свідомість етнічної приналежності і національної самобутності? Таких чинників є декілька. Одним з найважливійших є Українська Церква у Бразилії, роль якої у збереженні  українства незаперечна, зокрема в перший період життя українських поселенців, коли світської інтелігенції серед них фактично не було.

Все робилося гуртом…

І тому з перших років української імміграції у Бразилії у більших чи менших поселеннях спочатку будували каплиці або церкви, окремі з яких збереглися й досі. Такою є,  наприклад, невелика дерев’яна церковця (1902 р.) у Серра до Тіґре, зведена на мальовничому  пагорбі, для якої весь будівельний матеріал принесений мешканцями на плечах. Коло церкви – кладовище, на якому поховані переважно українці, а серед них один з перших священників у Бразилії о.Никон Роздольський (1867 – 1906).

Взагалі українські кладовища, це окрема сторінка історії українських поселенців, мовчазні, але богатомовні документи їхнього заокеанського буття. На багатьох могилах відзначено тільки дату смерті, ні дати, ні місця народження немає, що підтверджує факт відсутності реєстраційних документів у час їх приїзду до Бразилії. У кращому разі, місцем народження відзначається Галичина.

Кладовища, особливо міські, старанно доглянені, засвідчують постійну увагу до місця останнього спочинку своїх предків. Є давньою традицією, що в останню дорогу українців і їх нащадків відпроваджують усією громадою, яка в такі сумні хвилини стає ще згуртованішою.

На бразильський та український прапор – шикуйсь! Фото – www.comunidadeucraniana.com.br

Є у Бразилії багато просторих нових церков, які назагал зберігають стиль “старокрайової” культової архітектури.

Переважна більшість українців є греко-католиками, які від 1971р. мають Єпархію Святого Івана Хрестителя., будучи першим Епархом Владика Кир Єфрем Василь Кривий (до 2008р.) і яку тепер очолює Владика Кир Володимир Ковбич.

Важливу релігійну, культурну, національно-виховну і добродійну діяльність ведуть у Бразилії  Сестри Служебниці, Сестри Катехитки Святої  Анни, Сестри Василіянки,  Сестри Йосифітки, зокрема Світський Інститут Катехиток Серця  Ісусового. Їхня праця у школах початкового і середнього рівня, у лікарнях при догляді за хворими, у будинках для дітей сиріт і людей похилого віку, їхні інтенсивні катехитичні та українознавчі курси під час літніх канікул приносять справді величезну користь для добра української громади.

Церква в Бразилії завжди була центром національного життя

Приблизно 10% українців у Бразилії, належить до Української Автокефальної Православної Церкви. Це переважно нащадки переселенців з Волині і Буковини, менше з Галичини, останні з яких перейшли на православ’я у 1922 році.

Парафії зорганізовані в 1930-тих роках о.Дмитром Сідлецьким і сьогодні мають також свою Єпархію під назвою “Українська Автокефальна Православна Церква – Південно-Американська Єпархія Константинопольського Патріархату”.

Хочеться особливо підкреслити єдність і гармонійність співжиття католицької і православної Церков у Бразилії. І те, що греко-католики святкують за григоріянським календарем, а православні за юліанським, не заважає їм бути разом, спільною дорогою прямувати до єдності, зберігати національну самобутність української громади, підносити її культурний рівень, збагачувати українські звичаї, традиції і мову.

Незаперечна роль у збереженні української самобутності належить рідній школі у Бразилії. Укрїнські поселенці з перших років почали дбати про школу, де їхні діти могли б здобути хоча б початкову освіту.

Українське шкільництво розвивається нерівномірно, з більшими чи меншими труднощами, однак 1922 року українська громада в Бразилії мала вже 64 школи. І хоч ті школи ніколи не були повністю забезпечені відповідними кадрами вчителів, однак зуміли вплинути на певний рівень грамотності, який вирізняє українців серед інших етнічних груп.

Надзвичайно велику допомогу українській школі у Бразилії подав митрополит Андрей Шептицький, який особисто відвідав численні українські громади, провів кілька вчительських нарад, і активізував роботу “Шкільного Союзу”.

Для збереження української духовності, мови, традицій, до їх збагачення і примноження багато зробила ціла плеяда справжніх подвижників, серед яких були й свідомійші селяни з першої хвилі імміграції.

Видатний художник українського походження Мігел Бакун. Фото – http://ukrmova.mylivepage.com

Це, зокрема, Іван Диган і Павло Музика, громадські і культурні діячі з першого, другого і третього імміграційного періодів Степан Петрицький, Валентин Куц, Петро Карманський, Степан Кобилянський, Ілля Горачук та Іванна Борушенко, єпископ Йосиф Мартинець, письменник Сильвестер Калинець та головно Епарх Кир Єфрем Василь Кривий, між іншими, які передали цю естафету сучасним представникам свідської і духовної украінської інтелігенції.

Значно активізував українське життя у Бразилії, так званий Дорізонський Зїзд (що відбувся в місті Дорізон 1922 року), який теж готували при сприянні Митрополита Андрея Шептицького і Петра Карманського як представника українського уряду. Зїзд відбувся дуже успішно і спрямував культурну-освітню, економічну і громадсько-політичну працю української громади в патріотичне русло.

Українські школи, як і українське культурне життя були припинені при кінці 30-тих років, коли тодішний бразилійський  диктаторський уряд у 1938 році  видав “указ” про припинення  діяльності  всіх небразилійських товариств і заборону навчання мовами різних етнічних груп.

Під час війни навіть проповіді в церкві було заборонено виголошувати українською мовою, а деяких священників суворо покарано за недотримання заборон цього указу.

Але і в цих важких умовах українці не втратили своєї національної ідентичності, не піддалися процесові асиміляції, хоч період диктатури завдав відчутного удару національно-культурному життю української громадаи.

Після Другої світової війни у Бразилії було дозволено вивчати інші мови, у тому числі й українську, але поза обов’язковою програмою.

Однак, 1991 рік був переломним у житті українського шкільництва у Бразилії. Українська мова знову була запроваджена в кількох державних гімназіях, там де є значна кількість дітей українського походження, і це є узаконено у бразилійській контитуції.

Українська церква в місті Куритиба

Крім того, здавна деякі предмети, зокрема українську мову, літературу та історію, викладають у Малій семинарії Святого Йосафата у Прудентополі та у Вищій духовні семинарії в Куритибі. При богатьох українських церквах діють суботні курси українознавства. У містах успішно працюють суботні школи які останними роками відвідують не тільки діти, а і частина батьків.

Сьогодні  у звязку з державною програмою розвитку українського шкільництва, у Федеральному університеті Парани, існує вечірний лекторат української мови, де навчаються також не українці, головно ті, які мають комерційні зв’язки з Україною.

Крім того, силами викладацько-професорського складу Федерального університету Парани, та за участю закордонних фахівців, проводяться курси підвищення кваліфікацій вчителів української  мови, які мають надзвичайний успіх.

Спочатку українські поселенці гуртувалися біля церков і парохіальних організацій; перші світські організації появилися з початком ХХ століття.

На передодні Першої світової війни було в Бразилії 32 українських організацій, від консервативних до радикальних і ліберальних напрямів. Найсильнішою світською організацією була в Прудентополі “Україна”.

Другою головною організацією був “Український Союз”, заснований в 1922 році, з головним осідком в Куритибі, який з огляду на націоналізацію, в 1938 році  змінив назву на “Хліборобсько-Освітний Союз” і став культурним центром українців Бразилії; сьогодні під назвою “Український Союз Бразилії”.

Після редемокрації краю, товариства відновили свою працю в 1947 році і також заснували в Куритибі товариство “Прихильників Української Культури”.

В 1949 році створено в Сан Каетано до Сул “Товариство Соборність”, діяльність якого обмежена в межах штату Сан Пауло.

Символіка товариства “Собороність”

Після Другої світової війни значно пожвавилося громадське життя. Відновилася видавнича діяльність і почалися тижневі радіомовні переселання. При організаціях існують жіночі відділи. В 1967 році відбуто в Куритибі Зїзд усіх Жіночих Організацій Південної Америки, що є членами СФУЖО. Молодіжні організації існують при парафіях і товариствах.

Великим досягненням українців у Бразилії це заснування в 1985 році “Українсько-Бразилійської Центральної Репрезентації”, що об’єднує з успіхом теперішні організації і офіційно представляє українців перед бразилійським урядом.

Політична діяльність українських поселенців поза власними організаціями відбувається у двох ділянках: зовнішної інформативної (висиланням меморандумів до уряду, інформація радіо, телевізії і преси про Україну) і внутрішньо прагматичної, включенням в політичне життя Бразилії.

Від 1946 року, коли почали вибирати бразилійців українського походження до штатових леґіслатур, федеральних леґіслатур, як рівно ж до федерального сенату.

В Парані, де скупчення українців є велике, їхня участь в бразилійському політичному житті є досить значна. Чимало українців займають замітні пости  в державній адміністрації, як депутати, повітові префекти, Ще більша участь українців у повітових радах.

Від початку ХХ століття стала виходити .українська преса: радикальний двотижневик “Зоря” в Куритибі (1907-1909), католицький “Прапор” в Куритибі, а згодом в Прудентополі (1910-1911).

Від 1911 року оо.Василіяни видають у Прудентополі місячник “Місіонар”, а від 1912 р. тижневик “Праця” (обидва виходять по сьогодні, з деякими перервами під час диктаторського політичного режиму).

Від 1922 р. виходить “Хлібороб” (орган Українського Союзу Бразилії), який сьогодні виходить як місячник, з браку фондів.

В Прудентополі існує Видавництво оо. Василіян з 1932р, що видає книжки релігійного, культурно-освітного і національного змісту.

В Куритибі, 1980 р. українське католицьке середовище, заходами тодішного Єпарха Владики Кир Єфрема Василя Кривого, придбано при  Єпархії “Релігійно-Культурний Центр” для молоді, з авдиторією на 2.500 осіб, 5-ма викладовими залями, архівом, бібліотекою і т.п.

Важко переоцінити роль українського народного мистецтва, яке належно культивується бразилійськими українцями, зокрема українські народні танці, писанкарство, вишивка, малювання на порцеляні геометричних узорів, характерних для української вишивки та інші.

Більше ілюстрацій – http://eloirjr.blogspot.com

Українські ансамблі і фольклорні групи, є неодмінними учасниками фольклорних фестивалів і завжди  викликають щире захоплення бразилійської публики.

Народне мистецтво значною мірою є тим чудодійним чинником, який вабить до українства не тільки нащадків українців, а й представників різних етнічних груп Бразилії.

Особливої уваги заслуговують мовні проблеми Бразилійської України. Ця громада вигідно вирізняється саме україномовністю, яка властива всім віковим групам. Правда, це стосується насамперед сільського населення, до якого належить близько 70% бразилійських українців.

В окремих колоніях, де проживає більшість кількох поколінь, українську мову знають представники всіх вікових груп і користуються нею у побутово-родинному колі, у виробничому, громадському та церковному житті. В багатьох випадках, діти починають освоювати португальську мову лише тоді, коли приходять до школи.

По колоніях, де українські громади проживають компактно, майже від перших років поселення українська мова часто функціонує у діалектній формі. Що стосується Прудентопільщини, то це переважно надністрянський і подільські говори південно-західного наріччя, які збереглися тут на тому рівні, на якому вивезли їх з Улраїни перші наші емігранти.

У містах або ж у місцях некомпактного проживання українців, наприклад, на півночі штату Парана на кавових плантаціях, мовна ситуація цілком інша. Урбанізація, і головно глобалізація сприяють не тільки економічній, загальнокультурній інтеграції українців у бразилійське середовище, а й мовній.

У Куритибі, найбільшому місті Парани, значна частина українців знає українську мову пасивно, а в побуті, у родинному колі здебільшого користаєтся португальською мовою. Саме в містах спостерігається тенденція: чим молодший вік нащадків українців, тим менше серед них україномовних.

Треба мати на увазі ще один момент: знання української мови в усній і письмовій формі серед українських поселенців далеко неоднозначне, бо переважна більшість користується саме усною формою українською мовою, а більш 50% поселенців, письмової форми не знає.

Усунути цілком асиміляційний прцес, неможлива річ. Але сповільнити цей процес, а тим самим зменшити його наслідки, завжди можна. Це можна осягнути при помочі української Церкви, української школи, культурно-освітних установ, а головно, вихованням дітей в родиннім українськім дусі.

Першим нашим завданням у Бразилії є зрушення, сколихнення того елементу, що живе по колоніях, де мало змінилося  від початків поселення. Убогість і пасивність визначають там життя. Кожен з тих що вирвався звідтіля, – добився значних успіхів і з того є очевидний висновок: таких людей мусить бути якнайбільше. А для тих, що на колоніях, муситься знайти шляхи, щоб вони піднялися з того позему, на якому тепер живуть.

Треба широкого масового руху в цьому напрямі, який надробив би втрачене і висунув український елемент на ще краще місце в бразилійській мозаїці, помимо того що не все ми встигаємо за поступом новітних технологій, що дає нам глобалізація.

Очевидно, все це вимагає сміливих починів, жертв і тяжкого труду. І власне на них полягає сьогодні наше завдання. Бо так як писав Антін Крушельницький в передмові до книжки “Між рідними в Бразилії”, Петра Карманського:

“По волі й по неволі мусимо шукати на чужині своєї України… Там, де нас закинула химерна доля… Бо Україна там, де ми зі своєю любовю до Неї, зі своїми думками про Неї, зі своїми зусиллями задля Неї… Бо Україна розтелятиметься по всьому  світу, куди ми нестимемо її ідею, де ми роститимемо її красу, з ким би не звязала нас для життя, для праці, для радощів і турбот, наша доля”.

Розуміється, що суверенність і незалежність України, як рівно ж процеси відродження, працюють на українство як в Україні, так і поза її межами. Треба тільки, щоб  самі українці не прогавили цього благодатного часу.

Історична Правда