Щоб у 1982-му відкрити пам’ятник Шевченку, тернопільська преса мусила написати, що він реконструйований

18:40 | 23.06.201215:55 | 23.06.2012 Redaktor 644 Views Пам’ятник

Це інтерв’ю – останнє в житті Миколи Невеселого. Шість років тому, 6 червня 2006 року, відомого тернопільського скульптора не стало. Уже будучи важко хворим і, мабуть, передчуваючи відхід у засвіти, він побажав розповісти історію одного з найкращих своїх творінь, без якого нині важко уявити Тернопіль. Бронзовий поет присів, задумавшись, у скверику біля академічного драматичного театру, що носить його ім’я. В очах Тараса Шевченка – тінь осмути. Видно, нелегкі його думки про долю України…

Нагадаємо, що Микола Невеселий народився 1 січня 1946 року в с.Гладкове на Луганщині. Закінчив Луганське художнє училище, Інститут живопису, скульптури й архітектури ім. І.Ю.Рєпіна Академії мистецтв у Ленінграді (нині Санкт-Петербурґ, Російська Федерація). Тут був діяльним в українській громаді. Без його участі не відбувалося жодне Шевченківське свято. І сина свого, нині теж відомого скульптора, який закінчив ту ж академію, що й батько, на честь Великого Кобзаря назвав Тарасом. Окрім того, заклав сквер ім. св.Андрія Первозванного між вулицею В.Симоненка і бульваром П.Куліша у Тернополі – у 2000 році громада під орудою М.Невеселого висадила тут 360 дерев.

Хай ці рядки з останнього інтерв’ю скульптора ляжуть квітами пам’яті на могилу Митця.

– Коли в 1976 році, – розповів М.Невеселий, – я закінчив інститут у Ленінграді, треба було вирішувати, куди їхати працювати. Союзне міністерство культури “запропонувало” Середню Азію, у кращому випадку – Мінськ. Я ж хотів додому, в Україну. Міг би попроситися на рідну Луганщину, прийняли б. Та я прагнув в Україну україномовну. Тридцять літ послуговувався чужою мовою. Тоді не було поняття “рускоязичний” – ліпили “єдіний совєтскій народ”, зрозуміло, з російською мовою спілкування. До того ж, народився перший син – Тарас, і я хотів, щоби він не “штокав”, а розмовляв батьківською мовою. Тому й попросився до Тернополя.

Тоді у парку імені Т.Шевченка стояв серійний пам’ятник Кобзареві, яких в Україні було сотні. Лівою рукою Тарас Григорович притискав до серця книжку, а правою підтримував полу пальта. Цей жест із дитинства нагадував мені жінку, яка переходить неглибоку річку або струмок. Даруйте за порівняння, але така асоціація й донині переслідує мене. Боляче було дивитися на пам’ятник – товстий шар полущеної олійної фарби, тріщини у п’єдесталі, а постать схилилася на правий бік… Потім почали будівництво “білого дому” та реконструкцію парку, і цей пам’ятник тихцем знесли. А у тому, що в Тернополі пам’ятник Т.Шевченку має бути, ніхто не сумнівався.

Мені запропонували зробити ескіз нового монумента. “За його основу я взяв свою дипломну роботу. Показали першому секретареві обкому компартії. Ідею схвалили. Але для того, щоби встановити новий пам’ятник Кобзареві, потрібно було мати дозвіл Ради Міністрів УРСР. В обкомі усвідомлювали, що такого документа нам не видадуть.

Я запропонував Степанові Нечаєві, секретареві обкому з ідеології, зробити проект для інтер’єру новозбудованого палацу культури “Октябрь” (нині – “Березіль” ім. Леся Курбаса) – встановити скульптуру Тараса Григоровича Шевченка у вестибюлі. А коли Республіканська художня рада проект і саму скульптуру схвалить – поставимо там, де нам треба. Так і зробили. 1978 року на художній раді в Києві я проект затвердив. Та був чоловічок, який сказав Нечаєві: “Ми начньом сігналізіровать…” “Сигналізуйте”, – відповів секретар з ідеології. Щирий був українець, незважаючи на посаду, пухом йому земелька!

Отже, замовлення я отримав унікальне – наприкінці сімдесятих років, у час панування прокомуністичного режиму, в Україні пам’ятник Т.Шевченку. Неймовірно! А честь яка!

Про мене у Тернополі тоді вже відгукувались як про “мєлкого буржуазного націоналіста”. І мені доручити створення пам’ятника Шевченкові? Під час однієї з чергових профілактичних “співбесід” куратор із облуправління КДБ назвав Івана Франка, Лесю Українку і Тараса Шевченка націоналістами. Я із ним погодивсь. Однак московсько-большевицький режим у поняття “націоналіст” вкладав своє розуміння, не таке, як у звичайних людей. Одне слово, мені не давали змоги приступити до виготовлення пам’ятника аж до осені 1980 року.

Перший секретар міськкому компартії Михайло Соколов зрушив проблему з мертвої точки. Когось трохи, когось більше “пожурив”, і п’ятнадцятого грудня до майстерні мені привезли матеріал для виготовлення каркаса під скульптуру – березову дошку-сороківку. Для необізнаних скажу: це було цинічне глузування зі скульптора. По-перше, березу тяжко розпилювати, по-друге, цвяха у неї не забити, до того ж, у вологому середовищі деревина деформується. Тоді керівництво художньо-виробничого комбінату Художнього фонду в Тернополі було грамотним політично, але знань щодо технології виготовлення скульптури бракувало. Вважали, що я тій “бєрьозє” ради не дам. Тому-то 21 січня 1981 року під час покладання квітів до пам’ятника Леніну директор комбінату Художнього фонду запевнив секретарів обкому та міськкому в тому, що робота над скульптурою Шевченка не починалась. Але все – за порядком.

Я звернувся за допомогою до друзів. Відгукнулися Любомир Волинець із Великої Березовиці, Роман Буряк та Ігор Бабіцький із Тернополя. Привезли електрозварний апарат, арматуру і за ніч зварили металевий каркас, а потім допомогли закидати його глиною.

Моя дружина тоді вчилася в художньому інституті у Києві, тож я сам доглядав чотирирічного сина Тараса. Відведу його у дитячий садочок – і до роботи. Заберу зі садочка, нагодую, вкладу спати, а сам – знову до роботи.

І ось 21 січня хтось постукав у двері майстерні. Дивлюсь у вічко – Степан Нечай, секретар обкому, і з ним – ще якийсь чоловік. Відчинив. Зайшли. А в мене каркас уже закиданий глиною, і навіть вуса для відповідного творчого настрою виліплені. Другий, той, який із Нечаєм зайшов, каже: “То що ж він бреше? Пам’ятник майже готовий…” А це був секретар обкому партії з будівництва Іван Корнієнко. Я розповів їм, що змушений вішати на дверях майстерні записку, нібито пішов у поліклініку, до дитсадочка і т.д., а тим часом творити, бо керівництво комбінату Художнього фонду створило комісію зі семи осіб для нагляду за роботою над пам’ятником. Пильне було керівництво… І раптом до майстерні зайшов директор комбінату Худфонду, якого, мабуть, попросили зачекати, щоби почути від мене правду.

Степан Нечай запитав мене: “Миколо Васильовичу, що вам потрібно, аби ви встигли з роботою до дев’ятого березня?”

“Попросіть, – відповів я, – мого директора, щоби не заважав мені працювати…”

Два секретарі обкому в майстерні! Іншого такого випадку, щоби вирішити долю пам’ятника, не буде. Директор комбінату Худфонду попросив дозволу вийти. Дозволили, вийшов. “Ну й паскудний чоловік”, – резюмував йому вслід Іван Корнієнко.

Модель пам’ятника я ліпив близько чотирьох місяців. Більше року вона простояла на подвір’ї комбінату Художнього фонду. І тільки 9 березня 1982 року відбулося відкриття пам’ятника біля театру. При мені Іван Корнієнко зателефонував до редакції газети “Вільне життя” і попросив дати інформацію, що у Тернополі відкрили “реконструйований” пам’ятник Тарасові Шевченку.

Саме так – реконструйований. Про те, що пам’ятник новий, не могло бути й мови. Але я не образився. Так треба було.

– А від гонорару, – підсумував Микола Невеселий, – я відмовився. Це мій дарунок місту, яке я щиро полюбив…

Закінчивши розповідь, скульптор замовк. Він втомився, йому було важко говорити, не раз заходився кашлем. Потім попросив Богдана Мельничука: “Прочитай мені ще раз свого вірша про те, як я в стражденному Молоткові обрізував дерева у саду твоєї мами…”

І зазвучали рядки:

Світлішав сад,

немов твоє чоло,

Туман спадав

в долині соковито.

Дзвеніла осінь.

Літечко було

Ласкавим спогадом

від нас прикрито.

Об гілку пилка –

мов смичок в струну,

Жоржини спалах –