Життєвий експеримент «Як стати інвалідом»
Якось прочитала у своїй газеті відгук лікарів. Мовляв, нас несправедливо обвинувачують в зажерливості та непрофесіоналізмі, хабарництві і здирництві. Погодитися можна. Адже не кожна людина є зажерливою та хапугою. Не кожен, хто має диплом медика, зрештою, як і диплом спеціаліста будь-якої іншої професії є професіоналом. Але чому ж тоді нарікань так багато…
Журналістів теж можна звинуватити в непрофесіоналізмі, коли вони перекручують прізвища, факти, навмисно чи ні. Коли занадто скрупульозно риються в чужій білизні.
Можна придертися до кожного і запитати: «А чому ти от такий і сякий?». Але питання навіть не в цьому. Питання інше — навіть якщо людині не хочеться працювати на тій чи іншій посаді, то вона може або залишити роботу, або, не маючи куди податися, виконувати те, що є, нормально. Чого ж відводити злість на інших? Або якщо не злість, то власну тупість.
В жовтні 2008-го ні з того, ні з сього прихопила мене температура. Довелося злягти. Горло не боліло, не кашлялося, з носа не капало. Правда, пропав апетит і тріщала голова. Провалявшись два тижні вдома і не бачачи полегшення, своїми ногами подалася на студентську поліклініку. Два дні відтовклася по чергах на голодний шлунок, поздавала всі аналізи. На кінець наступного дня не витримала і лягла на крісла біля кабінету терапевта. «Ну, — кажу я тоді медсестрі, — звідси хіба мене винесете. Бо сили лазити далі по поверхах нема».
Після того відправили мене до нефролога. Дядько гупнув мені кілька разів по нирках і питає:
— Болить?
— Та болить, — зізнаюся.
— Що ж, значить, у вас запалення нирок, — підсумував лікар. І відправив в обласну лікарню.
Потрапила я до рук хваленої і шанованої професорки, чи не доктора медичних наук, дами років 60-ти. Вона уважно вивчила мою «пацієнтську» карту, виписала ліки, вручила сестрі супісок і відправила в аптеку. Мене — в палату.
Ввечері мені дали укол. Наступного дня підключили систему, прокапали якусь рідину. Потім знов укол. Знов капання Наказали менше рухатися, більше вигріватися в ліжку і ходити хіба що на хавчик. То був вівторок.
У середовий ранок навідала мене сестра. Зайшла в палату, подивилася на мене і обхопила руками голову.
— Боже! Ти себе в дзеркало бачила?!
Я дотягнулася до люстерка і трохи цафнулася назад: очні яблука були червоні, як у вампіра. Залишилося тільки ікла приклеїти і язика висолопити. Йоу, чортиха в натурі!
Сестра побігла до лікарки, наробила ґвалту, мовляв, не капайте більше нічого, бо ж бачите що робиться. Дамочка насупилася, покартала сестру за те, що пхається не у свої справи і відіслала її в палату до мене.
У п’ятницю в мене почався кашель. На силах добряче підупала, ходила, тримаючись труби, що тягнулася уздовж коридору. Пару разів втратила свідомість, а потім, лежачи в ліжку та обливаючись холодним потом, думала, що ж то за нефрит такий цікавий, від якого нирки болять тоді, коли по них б’ють…
В суботу сестра десь зловила машину і силоміць відвезла у Великоберезовицький тубдиспансер, на рентген. Опа! Маєш! Плевропневмонія. Ексудативна. Блін…
У пам’яті ще залишився образ кремезного дядька зі шприцом у руках, яким витягували воду з легень. Після пункції мені пряма дорога лежала в торакальне відділення, спеціально для тих, хто пережив хірургічне втручання. Але чомусь послали в пульмонологію.
Лікуючий лікар — молодий, трохи симпатичний чолов’яга, який, за рецензіями своїх старших колег, а також санітарок, «ставив на ноги всіх, навіть безнадійних». Що ж, подивимося…
За два тижні в лікарні ніхто так і не поставив мені остаточного діагнозу. Лікарі з декількох відділів збиралися на наради обговорювати, що то за чудо лежить в палаті, і так не могли дійти згоди в плані діагнозу. Лікар призначав усе, шо могло хоч якось збивати температуру, яка ще від жовтня трималася на позначці 40-40,2, а спадала тільки після уколів суміші анальгіну і ще якогось антибіотика. І то ненадовго.
Протримали мене у відділі три тижні. Потім випустили додому. З температурою. І відмовкою про те, що не знають, що зі мною робити. За той час я навчилася від’єднувати системи однопалатницям, рятувати одну від нічних приступів астми, слухати усні заповіти, добами втикати у стелю і шокувати лікарів тим, що з температурою 40,6 можна ходити своїми силами на вечерю.
Після лікарні зі студентської поліклініки, куди я звернулася за довідкою (аби якось мотивувати свою відсутність на парах), лікарі лякали смертю від артриту, маючи на руках тільки загальний аналіз крові…
На щастя, життєвий експеримент «Як стати інвалідом» закінчився благополучно. Студентську поліклініку десять разів закривали і розганяли, температура втекла бозна куди і більше не приходила. Руки і ноги залишилися цілі, я жива. І майже здорова. З усвідомленням того, що могла на повному серйозі влетіти через «професорську ерудицію» на пожиттєвий гемодіаліз.
Коментарі вимкнені.