Чому радянська влада підтримувала самодіяльність у Тернополі?

Попереднього разу https://poglyad.te.ua/ternopil-vidhuky/strongyak-zvuchav-ternopil-mynulogo-stolittyastrong.html із доктором мистецтвознавства, професором, членом Національної спілки композиторів України Олегом Смоляком ми говорили про музичне життя Тернополя минулого століття. Нині перейшли до звучання не такого давнього. А саме до розвитку самодіяльного мистецтва часів союзу. Чому радянська влада підтримувала його? Які композиції звучали на кожному святі? При яких заводах діяли самодіяльні колективи? І нарешті — чому брати у них учать було престижно?

17 вересня 1939 року прийшли «перші совіти». Наступного ж дня вони заборонили освітні товариства, зокрема, «Рідну школу», «Просвіту», «Боян», Спілку Української Молоді. Найпрогресивніших вивезли до Сибіру. Інша частина припинила активну діяльність та зачаїлася. Більшість із тих, котрі залишилися, були середньої свідомості пасивним населенням — згодом вони склали основу «пролетаріату».

В селах ситуація була не така критична, народна самодіяльна творчість продовжувала працювати за інерцією, хоч і не в повну силу. Тому, коли в Тернополі організовували концерти (найчастіше їх приурочували роковинам Тараса Шевченка, Івана Мазепи, Юрія Федьковича, Івана Франка), то основну частину виступів готували колективи сусідніх сіл, зокрема, Острова, Білої, Глибочка, Смиковець.

Другий фронт залишив Тернопіль в руїнах, тому протягом 40-их мова про художню діяльність не йшла, бо тривала відбудова. З 1939 року — організацією філармонії — в місті зароджується професійне мистецтво. Його впроваджує радянська влада. Мотиви зрозумілі — мистецтво, що «належало народу», було потужним ідеологічним інструментом. Керівниками художніх колективів, як правило, були місцеві, а високі посади займали скеровані «з-за Збруча».

Коли в 1940 виникла хорова капела, очолив її уродженець Кременця, талановитий диригент і музикант Іван Гіпський. Цікаво, що одними із перших учасників капели були Богдан Антків (син Михайла Анткова – диригента, священика із села Острів) та його дружина Марія. Цей колектив брав участь в усіх концертах, які відбувались в місті та області. З початком війни переїхав до Кременця. Незабаром хорова капела перестала існувати. Відновила діяльність в 50-их роках, тоді її очолив випускник київської консерваторії, уродженець Лемківщини, диригент, хормейстер, композитор Микола Вороняк. До речі, керувати капелою мав Михайло Михайлович Антків (брат Богдана Анткова), але бажаючи працювати на кафедрі Миколи Колесси Львівської консерваторії, порекомендував на своє місце Миколу Вороняка. Хорова капела діяла не довго. Офіційно через скорочення штату, неофіційно через репертуарну політику:  основну масу складали не пропагандистські пісні, а обробки народних творів й композиції класиків.

З початку 50-их розвивається художня самодіяльна. З 60-их років виникають колективи при різних організаціях – спершу при масштабніших, потім при менших. Відтоді ж проводять огляди-конкурси художньої творчості. Перший відбір — у селах, потім райцентрах, містах… й так до всесоюзного рівня. Щорічно відбувався міський конкурс, щодва роки обласні, всесоюзний – раз на чотири. Суть оглядів-конкурсів в тому, аби відібрати найкращі колективи й залучити найширші маси для пропаганди. Дипломи, які отримували переможці, давали право виступати на державних святах, їздити в гастролі.

Саме час згадати про твори обов’язкові до виконання, без яких могли звинуватити в буржуазному націоналізмі. Розпочинався виступ композиціями, про дух який свідчать самі назви: «Партія веде», «Пісня про возз’єднання», «З Леніним у серці», відтак — пісні радянських ідеологічно перевірених композиторів. Потім звучала європейська класика, хоча її не надто рекомендували, а вже коли й використовувати, то мали бути зразки без ідеологічного та яскраво вираженого національного звучання. Потім лунали обробки народних пісень Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Якова Степового, Кирила Стеценка. На завершення знову ідеологічні підбірка, традиційно останнім звучав фінальний хор «Слався» з опери «Іван Сусанін» Михайла Глінки.

Повернемося до художньої самодіяльності в Тернополі. Одним із перших виник хоровий колектив, потім – ансамбль пісні й танцю при заводі електроприладів «Ватра», колектив існував до кінця вісімдесятих. З наймасштабніших варто згадати ще чоловічий хор при облспоживспілці (з його записами навіть випустили грамплатівку), пізніше його перейменували на «Кооператор»; при бавовняному комбінаті «Текстрено» діяв народний мішаний хор; при тресті «Тернопільпромбуд» організували мішану хорову капелу «Будівельник». Більшість колективів припинили снування в 90-их.

Окреме слово про мішану хорову капелу при Комбайновому заводі, що виникла в 70-их (керівник Володимир Верней). З цим колективом пов’язана така історія. Для міського огляду художньої самодіяльності на сцені палацу культури «Октябрь» (нині ПК «Березіль») — то були вісімдесяті — капела підготувала, крім інших, «Чуєш, брате, мій» (слова Богдана Лепкого, музика Левка Лепкого, аранжування — Кирила Стеценка). Під час виконання пісні, секретар міському партії з ідеологічної роботи вибігла на сцену й наказала опустити завісу. В ті роки виконання цього твору — стрілецької пісні — могло закінчитися серйозними проблеми для диригента, але, на щастя, все закінчилося, як тоді казали без «організаційного висновку».

Велика популярність самодіяльності в 60-80 роках мала кілька підстав. Керівники заводів, фабрик, організацій сприяли артистам — це і матеріальне заохочення, в тому числі й перед великими державними святами дефіцитними продуктовими наборами. Інша причина – гастролі, бо в учасників колективів було набагато більше шансів вирватися до дружніх країн — Прибалтики республік, Молдова, Росія, Болгарії та інших, ніж у звичайних громадян.

На останок підсумую, що 50-80 роки в розвитку аматорської творчості були плідними та результативними, бо, не зважаючи на ідеологічну заангожованість, більшість колективів сягали високого виконавського рівня, а деякі навіть могли змагатися з професійними колективами. З іншого боку, ця відпрацьована система пропаганди, вихолостила національну свідомість та національну гордість. Підставою для цього був ідеологічно заангажований репертуар усіх без винятку колективів.

Записала Анна Золотнюк.