Колишній «замполіт» Копичинецької колонії Михайло Надкерничний: «Кримінальні авторитети передчасно залишали цей світ: їх розстрілювали або підривали»

Цей чоловік на своєму віку бачив чимало. У юнацькі роки він подавав великі надії у футболі, батьки ж хотіли, щоби їхній син був лікарем. Однак Михайло Надкерничний одразу зрозумів, що це не його. Ще до армії став першим директором чортківського стадіону, в буремні 80-ті та на початку 90-х працював на сході в правоохоронних органах, згодом 12 років трудився у Копичинецькій колонії. Нині Михайло Васильович на пенсії, однак продовжує працювати на дослідній станції, також повернувся до свого дітища – футболу. В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню він уперше розповів подробиці свого життя і непростої роботи.   

  «Засуджені повинні знати, що начальник слів на вітер не кидає»

– Михайле Васильовичу, як сталося, що вправний футболіст несподівано для всіх став працювати у міліції?

– Коли я повернувся з армії, мій шкільний вчитель фізкультури Петро Михайляк запропонував: «У мене є знайомі в Тернопільському педагогічному інституті, може, підеш туди вчитися?» Я був спортивно розвиненим плюс відслужив, але мав деякі проблеми зі здоров’ям, тому до вузу й не вступав. А після цього Михайло Походня, колишній спортсмен, який працював у міліції в слідчому ізоляторі, запропонував мені там роботу, і я погодився. Рік пропрацював охоронцем, і тамтешнє керівництво вирішило мене, молодого і перспективного хлопця, відправити на навчання. Так у 1986 році я вступив до Львівської спецшколи МВС СРСР, паралельно грав у футбол за місцеве «Динамо» на першість міста. Після півторарічного навчання мене направили на Луганщину, де я працював у карному розшуку. Кожних пів року перекидали в іншу область – Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську. Працював під прикриттям зі злочинним світом. Було дуже важко, адже це був кінець 80-х – початок 90-х, період, коли процвітав рекет. Всілякі ситуації траплялися – доводилося застосовувати зброю, брав участь у бійках, лежав у лікарні тощо…

– У міліції дослужилися з якихось високих звань?

– Та які там звання? Мені навіть приписували перевищення владою. А що я мав робити, коли ув’язнений, зґвалтувавши 10-річну дівчинку, розповідав слідству «казки»?.. Для мене це було неприпустимо, щоби спускати такі речі на гальмах.

– Чому повернулися зі сходу України на рідні терени?

– Коли моя мама померла, батько залишився сам та ще й слабував. Треба було доглядати за ним і квартирою у Чорткові. І хоча на сході я мав службове житло, але вже втомився там служити. Насамперед психологічно було важко, постійні недосипання, стреси тощо. Так я повернувся на Тернопільщину. В обласному управлінні міліції мені запропонували роботу в Чорткові у розшуку, але я відмовився, хотів чогось іншого, можливо, спокійнішого. Тоді надійшла пропозиція з Копичинецької колонії, на яку я пристав. Спершу обіймав нижчі посади, а потім став заступником начальника колонії із соціальної роботи з засудженими й особовим складом. Кажучи по-армійському, був «замполітом». Дуже важка робота, особливо на початках, коли доводилося завойовувати позитивний авторитет. Потрібно було себе поставити так, щоби засуджені  знали, що начальник слів на вітер не кидає. Що цікаво, коли перейшов на роботу в тюрму, деякі бандити, яких я затримував, ще працюючи в міліції, відбували покарання в Копичинцях.

«У злочинному світі пошта сильніша, ніж наша»

– Очевидно, доводилося спілкуватися з кримінальними авторитетами?

– І не з одним… Пригадую один цікавий випадок. Тоді якраз Суркіси і Тимошенко ніяк не могли поділити електроенергію, і в колонії зникло світло. Наш начальник поїхав у район на нараду і підняв питання відновлення електропостачання. Сидять поважні директори, начальники зі всього району, а він встає і каже: «Ви хочете, щоб я випустив зеків і вони прийшли до вас попросити світла!?» А колонія – це державна організація… Так ось, ми даємо засудженим консерви і хліб, а вони питають за м’ясним і теплою їжею. А як приготувати, якщо електрики нема? Тут один засуджений підходить до мене і каже: «Васильовичу, давайте я зателефоную до Суркіса і повирішую питання з електропостачанням для колонії». Я пішов до начальника, розповів про цю пропозицію, а він емоційно: «То якого… ти мовчав!» і дав добро. Тоді мобільних телефонів ще не було. Засуджений набрав зі стаціонарного, і так сталося, що за пів години в колонії з’явилося світло. Уявляєте? У всьому районі електрики не було, а нам Суркіс включив! Ось такі авторитети у нас відбували покарання.

– А чи були в Копичинцях легендарні постаті кримінального світу?

– У нашій колонії відбував покарання Георгій Семенович Рухадзе. Згідно з рейтингом авторів книги «Авторитети кримінального світу», він був 86-им у всьому Радянському Союзі. Не пригадую, за який проступок його ув’язнили, але отримав він за нього 10 років. Рухадзе прислали до нас з іншої колонії, у Копичинцях він відбув півтора року, але нашим оперативникам не сподобався, бо хотів запровадити свої «поняття». І в підсумку його відправили в іншу колонію.

Був у нас ще один авторитет – Олександр Шевченко з Кам’янця-Подільського. Розповідали, коли він уже звільнився з місць позбавлення волі, то щось не поділив з московськими, і його підірвали на заправці. Загалом авторитети передчасно залишали цей світ: їх розстрілювали або підривали.

– А чи відбували покарання у Копичинцях тернопільські авторитети?

– Тернопільських у колонії було дуже багато. Приїжджали їхні знайомі, відомі тернопільські кримінальні авторитети, типу на розборки, і просили мене, щоб я не притискав місцевих. Я їм кажу: хлопці, пропоную такий варіант – нехай просяться від мене в інший загін, бо я не терпів, коли хтось ставить себе вище за інших, козиряючи, що він місцевий. До мене додому приїжджали, погрожували, всяке було, але я не хвилювався, бо працював на сході, в мене залишилися зв’язки, та й вони, напевно, «пробивали», що я за один і звідки такий узявся. У злочинному світі пошта сильніша, ніж наша! Зараз деколи йду по Тернополю, і вони зі мною вітаються, адже розуміють, що то була моя робота.

«Цвейба пив коньяк, Лужний – горілку, а Саленко – і те, й інше»

– Напевно, у вас чимало спогадів після роботи в колонії, адже це зовсім інший світ?

– Хочете, розкажу футбольну історію? Ув’язнений чеченець, очевидно, знаючи мою любов до м’яча, одного разу каже, що може запросити у зону ФК київського «Динамо». Мовляв, знайомі чеченці працюють у тамтешній охороні і все організують. Знаєте, в тюрмі головне – ніколи не вникати: хто, що і для кого. Розпитувати було не прийнято, основне – тримати слово. Отже, чеченцю дозволили подзвонити. Минув час, я вдома у відпустці, щось роблю на городі, і тут мені повідомляють, що кияни приїздять! Помився, одягнувся і поїхав. Дійсно, приїхали троє «динамівців»: Олег Саленко, Ахрік Цвейба й Олег Лужний. Виступили перед ув’язненими, подарували кілька м’ячів, мені теж подарували м’яча з автографами. Що мені запам’яталося: навпроти колонії був овочевий завод, а в ньому – їдальня, в якій Саленко купив літрову банку яблучного соку. Випив, а порожню тару залишив перед входом у колонію. І водій, який возив начальника колонії, ту банку собі забрав. Пройшло багато років, зустрічаю його, а він хвалиться, що досі зберігає її як колекційну, з якої пив кращий бомбардир чемпіонату світу 1994 року (сміється, – авт.). Після спілкування з ув’язненими гостям накрили стіл у ресторані в Копичинцях. Пригадую, Цвейба пив коньяк, Лужний – горілку, а Саленко – і те, й інше… Чеченець, який організував приїзд у Копичинці «динамівців», мав під 50 років, поводився адекватно, тому ми поклопотали, щоби його випустити умовно-достроково.

– Здавалося, маючи серйозну роботу в колонії, Ви продовжували грати  у футбол?

– Ще будучи на сході, коли в мене були вихідні, приїжджав додому і грав у футбол за чортківські команди. Коли повернувся, місцевий «Кристал» уже дійшов до такого рівня, що я не міг за нього грати. Але порох у порохівницях ще був, тому стояв на воротах за команди «Мотор», м’ясокомбінату, «Нічлаву» з Коцюбинців, з якою вигравав кубок України з ФСТ «Колос». Потім у Копичинецькій колонії утворилася футбольна команда «Динамо», яка досягла певних висот як на районному рівні, так і на обласному. За неї виступав до тих пір, поки не отримав травму – під час однієї гри, поправляючи сітку, обручкою зачепив гачок, і пальця як відрізало. Після тієї прикрої історії я залишився в команді, рахувався запасним воротарем, навіть ще грав на район за «Газовик» із Гусятина й інші команди, які мене запрошували, але вже роки брали своє …

– Цікаво, а ув’язнені теж грали за копичинецьке «Динамо»?

– Коли будували штаб колонії, засуджені виходили на так звану «хімію». Вони працювали на об’єктах народного господарства і мешкали за територією колонії. Серед них був засуджений Ігор, який добре грав у футбол, і ми його офіційно заявили за «Динамо».

– Не боялися, що він може втекти?

– Він і так жив за межами колонії, це не те, що ми його виводили із зони, а після матчу назад повертали. Тих, що знаходилися в колонії, я брав під конвой хіба що розмічати футбольне поле. Дозволяв їм залишитися опісля подивитися футбольний матч, якщо було таке бажання. Вони мали кошти, за які могли придбати щось поїсти. І вони цим дуже пишалися.

– Мені відомо, що Ви таки зуміли розвинути футбол у стінах Копичинецької колонії…

– Будучи «замполітом», вирішив зробити в колонії у виробничій її зоні футбольний майданчик розмірами, як гандбольне поле. Начальник дав добро. Потрібно було замовити бульдозера, щоби розрівняти територію. Переговорив із засудженими, за послуги бульдозериста заплатив «ширпотребом», який підпільно виготовляли  ув’язнені, – ікони, блискітки, ножиці тощо. В цехах на заводі, який був у колонії, були невикористані труби, за ніч їх порізали, зварили, пофарбували і встановили на майданчику. Ув’язнені для потреб народного господарства плели сітки. Схожі вони зробили і на ворота, а також натягнули сітку за воротами, щоби м’яч далеко не відлітав. На звершення зробили розмітку, і все було готове, щоби провести перший чемпіонат Копичинецької колонії з футболу.

Загалом ув’язнених тоді було близько 2-х тисяч. З кожного загону, а таких було 16-ть, зібрав представників, хто розуміється на спорті. Обговорили регламент, розробили календар. Змагання відбувалися за коловою системою, щоби кожен з кожним зіграв. Матчі проходили з 9 години ранку і до пізнього вечора в неділю та святкові дні, бо в будні у всіх була робота. Під час матчів за порядком слідкував відповідальний від керівництва колонії офіцер. У їдальні розміщували турнірну таблицю, щоби бачили, на якому місці та чи інша команда. Так від весни до осені у колонії вдалося провести повноцінний футбольний сезон.

Цікавим було і нагородження. Кубки й медалі кращим командам виготовили самі ув’язнені. Грамоти робив уже я, печатки, щоправда, на них не ставили, бо в колонії були такі таланти, що могли підробити (сміється, – авт.). З дому приніс п’ять мішків яблук, купив торти, кавунів. Засуджені з «общака» виділили 30 блоків сигарет, хто щось інше. Я тоді все погоджував з оперативниками, щоби все було офіційно, бо хтось міг використати ту ситуацію…

«95% ув’язнених в оперативних цілях на когось працювали»

– Але не одним футболом намагалися перевиховати засуджених?

– Під час свят та вихідних, коли ув’язнені не ходили на роботу, проводив змагання з перетягування линви, волейболу, шашок, з плетення на час овочевої сітки, інші конкурси. Навіть організували гру на кшталт телепередачі Леоніда Якубовича «Поле чудес». Зробили колесо, придумували цікаві запитання, а кращих ерудитів нагороджували призами. Також у мене кожну новорічну ніч ув’язнені організовували святковий концерт, де була ялинка, солодкий стіл. Засудженим давали гроші за те, що вони працювали на виробництві, і через магазин замовляли цукерки, печиво, чай, солодку воду тощо. З Ленінської кімнати вдалося зробити хорошу кімнату виховника, де повішали штори і тюлі, поставили вазони, розмістили телевізор. Багато засуджених просили дозволу подивитися футбол. Матчі зазвичай транслювалися в 21.45, а відбій був о 22.00. Я йшов до начальника колонії, писав рапорт, той ставив візу, і так ув’язнені у присутності начальника відділення, тобто мене, могли дивитися матчі єврокубків та збірних. Хоча на всіх поверхах були телевізори, але більшість просилися до мене, бо я намагався створити певний комфорт, у мене була чистота і порядок. Бувало, не було місця, де сісти, але мені завжди уступали місце в першому ряді (сміється, – авт.). З дозволу обласного управління Державної пенітенціарної служби також запрошував священнослужителів різних конфесій – греко-католицьких, римо-католицьких, православних і навіть свідків Єгови. Засуджених це зацікавлювало і вони на певний час забували, що знаходяться за колючим дротом.

– За час роботи в колонії Ви працювали не лише виховником…

– Певний час був директором виробництва. Тоді в колонії серед іншого були три СТО. Пригадую, начальник ДАІ приїздив, щоби йому відремонтувати автомобіль. До мене підходять ув’язнені, які там працювали, і кажуть: «Він думає, що великий начальник і маємо безкоштовно йому все зробити?” Так, він, напевно, домовився з начальником колонії… Але зеки – теж люди, вони можуть зробити все ідеально, але віддяч їм кількома пачками цигарок, куском сала, це ж для тебе не є сильно фінансово затратно, а їм буде приємно. Ким би ти не був у цьому складному житті, перш за все повинен бути людиною!

– А чи не було випадків, коли ув’язнені, користуючись Вашим добрим серцем, підставляли Вас?

– Були різні ситуації. Тюрма – це дуже складна система, а ув’язнені проходили непросту школу – від міліції, коли їх затримали, КПЗ, СІЗО і до колонії. У них відбувалася ломка характеру, мало людей, які через те все проходили, витримали і не були зламані системою. Я ж мав право клопотати про дострокове звільнення засуджених. Декому більше довіряв, звільняв їх достроково, вони їхали додому, знову скоювали злочини і поверталися в тюрму. Вважаю, що тим самим вони мене підставляли. 

Найголовніше під час роботи в місцях позбавлення волі – не потрапити в залежність від засуджених. Якщо раз десь дав слабинку, то потім на тобі будуть виїжджати. Наприклад, заграється офіцер, а ув’язнений просить його принести пачку цигарок. І якщо ти приносиш їх, то через місяць він тобі скаже принести шматок сала, а через пів року він уже горілку носить. І навіть якщо засуджений звільняється, того офіцера чи цивільного, який потрапив у залежність, передають комусь іншому, і він повинен і далі носити, бо якщо відмовиться, то його шантажують.

Коли я прийшов у загін, багато було «чорних» і «блатних», але упродовж 2-х років я всю цю систему переламав. Робив це в тому числі через спорт, постійні розмови з засудженими, допомагав їм вирішувати особисті проблеми, які в них були на волі, адже хтось розлучався з дружиною, виникали майнові питання поділу будинку чи квартири тощо. Батькам засуджених, які неналежно поводилися, писав листи, і вони про це знали. Казав ув’язненим: хлопці, ви мені нерви виїдаєте, вас 200-300 чоловік, а я один, нехай за вас трохи подумають ваші батьки. Давав місяць на виправлення ситуації, і чимало засуджених починали задумуватись. Часто говорив їм, мовляв, якщо будете добре поводитися, ставитиму питання про дочасне звільнення. Такий був мій метод виховання, найперше я психологічно з ними працював.

Скажу по-правді, що 95% ув’язнених в оперативних цілях на когось працювали, –  оперативну та режимну службу, начальника колонії тощо. Оперативники цікавилися, як поводяться ув’язнені, в тому числі їх цікавило, як поводиться командир загону. Чесно, я не боявся, що про мене говорили, навіть коли звільнявся, відпрацювавши 12 років у колонії, то гріхів за собою не відчував.

«Найнижча каста – це «чорти» й «ображені», найвища – «смотрящі»

– Коли Ваш підопічний звільнявся, бувало, що Вам щось дарував?

– У той час в колонії відбували покарання великі «таланти», які могли будь-що зробити. Одного разу ув’язнений подарував мені велику ікону Ісуса Христа. Також отримав рукавиці, але не прості – всередині була кроляча шкіра. Загалом, якщо й дарували щось, то це були предмети народного вжитку: ікони, дощечки, шкатулки… Але з кожним роком талантів, які можуть це робити, все менше. Десь два роки тому шукав, хто би зробив шахи для подарунку доньці мого колеги. Лише через знайомого офіцера аж у Львівській області мені їх виготовили.

– За Ваш період з колонії втікали ув’язнені?

– При мені з колонії ніхто не втікав, тільки ті, що працювали за межами. Одного разу це трапилося із засудженим на прізвисько «Крило». Того дня у Гадинківцях ув’язнені розвантажували вугілля. Один попросився в туалет і 10-15 хвилин його не було. Поїзд, який привіз вугілля, вже пішов, а його й далі немає. Всі подумали, що він поїхав поїздом, а той пішов пішки в іншу сторону, в напрямку до Монастириськів. Два місяці шукали, знайшли аж у Чернівецькій області. І що цікаво, тоді справа про його умовно-дострокове звільнення знаходилася в суді.

Вже коли я вийшов на пенсію, то була втеча з колонії двох ув’язнених – один був засуджений на 6 років, інший – на 8 років. Знали систему, коли виконували ремонтні роботи, вимкнули світло і якимось чином вибралися з території колонії. Тоді багато «голів» полетіло, чимало оперативників відправили на пенсію…

– Чи правда, що в кримінальному світі є неписані правила і норми поведінки, які у народі називаються «поняттями»?

– Кожний режим мав «поняття»: загальний – свої, посилений – інші, суворий – ще інші. Це моя особиста думка, але скажу, що в той час з боку злочинного світу «поняття» були справедливими. Тобто якщо ти зґвалтував, то тебе навіть серед злочинців не визнавали. Таких «попускали» ще в слідчому ізоляторі. Якщо в колонії хтось хотів грати в карти, він мав отримати дозвіл у «смотрящого» за іграми. Також були «смотрящі» за їдальнею, за виробництвом. І якщо виникав якийсь спір, то «смотрящий» мав його вирішити і міг навіть покарати винного.

Зараз цих правил чомусь не дотримуються. Хто має гроші, той замовляє музику. Вже за неньки-України в Копичинцях відбував покарання ґвалтівник двох дівчат, якого засудили на 15 років. То він під «блатного» грав. Я розпитую тих самих «блатних», «смотрящих», що то за чоловік? А вони кажуть: «Васильовичу, «б**дство»!»

– Цікаво, яка була ієрархія серед ув’язнених?

– Найнижча каста – це «чорти» й «ображені», які теж ділилися на свої категорії. Потім ішли «мужики», «пацани», «напівблатні», «блатні», «смотрящі». Найвищий статус мали «смотрящі».

«Васильовичу, він винен 900 блоків сигарет із фільтром!»

– То правда, що в Копичинецькій колонії відбував покарання опальний експрезидент України Віктор Янукович?

– Де б я не був – чи в рідному Чорткові, чи в Копичинцях, чи в Тернополі, де живе мій син, чи в Хоросткові, де нині працюю, всюди ставлять подібне запитання. Ствердно кажу: у нас Янукович не відбував покарання! Нікому не вірте, хто розповідає цю легенду, він знаходився в місцях, ближчих до своїх рідних країв.

– А чи відбували покарання у Копичинцях якісь унікуми?

– Був такий засуджений Парасочка, на волі їздив у поїздах і представлявся заступником міністра сільського господарства. Пропонував придбати техніку (комбайни, трактори тощо), яка тоді була в дефіциті. Брав гроші і зникав. Потрапив у тюрму за шахрайство. Він у колонії почав писати… дисертацію на тему ліквідації наслідків Чорнобильської АЕС. Постійно приходив до мене з талмудом паперів і просив: «Васильовичу, візьміть прочитайте і скажіть, на вашу думку, як це все зробити». І я змушений був усе читати (сміється, – авт.), бо мене керівництво могло запитати, чому жодних заходів не вживаю. До речі, він ходив з цими питаннями також до начальника колонії і навіть до прокурора…

– Кажуть, що карткові борги – це святе. Так було і серед ув’язнених?

– Звичайно. Відбував покарання у Копичинцях молодий тернополянин років 18-ти. До мене надійшла інформація, що він грає в карти. Але не спійманий – не злочинець. Я його попереджав, щоби не грав, бо потім прийде і буде плакати. Він не прислухався до моїх порад, казав, що в нього все під контролем. Одного разу я приходжу на роботу, зустрічаю його, а він закрився. Питаю, що сталося. А хлопчина просить, щоби  порушити проти нього справу і відправити в тюремне ув’язнення, бо він виходити на зону не буде. Йду до «блатних», питаю, що сталося? «Смотрящий» і каже: «Васильовичу, я знаю, ви його багато разів попереджали. Ви знаєте, скільки він винен – 900(!) блоків сигарет із фільтром!» Він грав у карти, програвав, постійно обіцяв, що поверне борг, але не робив цього. Я повернувся до нього й кажу: хлопчику, пиши, що ти не вийдеш, сьогодні даю тобі наряд – помий камеру, ти знову пишеш відказ. Тоді я можу порушити справу. Таки його відправив у тюремне ув’язнення до Вінниці, а через три роки він повернувся «золотим» хлопчиком. А щодо боргу, то я пішов до «блатних» і сказав, що як вийде на волю, нехай віддає борг, а зараз він вам не знайде таких грошей, щоби придбати 900 блоків цигарок. До речі, хлопчина таки повернув борг (вітчим у нього був власником потужної СТО у Тернополі) і так цю конфліктну ситуацію вдалося вирішити.

– Нині Україна проводить таку політику, що більшість тюрем треба закривати. Ваша позиція з цього приводу?

– Міністр юстиції Денис Малюська хоче залишити дві колонії на всю Україну. Мовляв, таким чином держава йде в Європу. Моя особиста думка, що цього робити не варто. Які новини не увімкнеш – то як не спалили, вбили чи пограбували то розстріляли. Такого колись не було! І що, куди цих злочинців саджати? Має ж бути якесь реальне покарання, бо інакше до чого ми докотимося?  

«На випускний вечір костюм позичав у чоловіка двоюрідної сестри»

– Пане Михайле, розкажіть про себе, де народилися, хто були Ваші батьки?

– Народився я 1 жовтня 1959 року в Чорткові. Батьки були простими трудягами, матір працювала прачкою у дитсадку, згодом там же нянею, батько був шофером в автопарку. Дитячі роки були важкими: газу в квартирі не було, у прохолодну пору, щоби зігрітися, розпалювали грубку. Доводилося на всьому економити. Пригадую, навіть на випускний вечір після 10 класу костюм позичав у чоловіка двоюрідної сестри.

– Як давалася шкільна наука?

– Скажу чесно, не дуже любив вчитися. Через те, що українські школи були переповнені, мене віддали в російську. Здебільшого зі мною навчалися діти військовослужбовців, адже в той час Чортків вважався військовим містечком і там мешкало багато російськомовного населення. Пригадую, ми вивчали українську мову та літературу, а діти військових писали заяви на ім’я директора, що вони відмовляються її вчити. Вони не ходили на уроки української, бо не знали і не хотіли знати нашої мови. Тоді для мене це було дивно: як так не вчити української, я ж то навчаюся російської? У нашій родині в побуті розмовляли лише українською, незважаючи на те, що мама була білорускою, однак вона дуже любила співати українських пісень.

– У ті роки хлопці марили спортом, мабуть, не стали винятком і Ви?

– Старший брат Олександр був вправним воротарем, власне він і прищепив мені любов до футболу. Їздив з ним на матчі, носив м’ячі, вболівав за нього. Які були в школі ігрові види спорту – там я був. Був основним воротарем футбольної команди збірної Чортківського району серед школярів на обласних змаганнях, стояв на воротах у змаганнях із ручного м’яча, у першу п’ятірку шкільної команди з баскетболу не потрапляв, але виходив на заміну. У волейбол не так вдало грав, але теж залучали в шкільну команду. Також у шкільні роки мав друге місце в районі з настільного тенісу, хоча на тренування не встигав, бо був задіяний в інших спортивних секціях.

– Безтурботні шкільні роки закінчилися і треба було здобувати професію.

– Після закінчення 8 класу поступив у Чортківське медучилище. Це було бажання батьків. Заради спорту мене туди взяли, на вступних екзаменах «тягнули». До тижня часу там провчився і залишив училище. Зрозумів, що медицина – це не моє, і повернувся у школу. Після її закінчення поїхав поступати в Івано-Франківський спортивний технікум. Виявилося, що після 10 класу можна було поступити лише на заочне відділення, а після 8-го – на стаціонар. Мені запропонували перейти на стаціонар і навчатися з молодшими. Я відмовився і повернувся до Чорткова.

«В одній особі був директором, робочим, сторожем і навіть продавав білети на футбол»

– І Ви з досить раннього віку стали працювати?

– Cтарший брат домовився, що я буду працювати на стадіоні. У 1977 році в Чорткові мала проходити Спартакіада України серед працівників м’ясо-молочної промисловості. Відповідне міністерство виділило кошти на будівництво спортивної арени «Харчовик». І я став першим її директором із заробітною платою в 60 карбованців. Об’єкт мали здати десь за місяць часу. Його будували вдень і вночі, у ті комуністичні часи за командою «згори» залучали необхідні людські й матеріальні ресурси. На будівництві в якості робочої сили використовували в тому числі й солдатів, військова техніка фарами підсвічувала, щоби можна було працювати в темну пору доби. Разом з головою райспорткомітету Казимиром Ліщинським і керівником ДСТ «Колос» Романом Федуном постійно був на об’єкті, щоби вчасно збудували стадіон. Хоча займав посаду директора, але всі роботи, які були на стадіоні, доводилося виконувати, адже тоді був єдиним працівником. Тобто в одній особі був директором, робочим, сторожем і навіть сам продавав білети на футбол.

– Армія молодого Михайла Надкерничного не оминула…

– Коли настав час іти в армію, викликали у військкомат, дали повістку на службу у внутрішні війська. Але перед тим я відіграв футбольний матч у чемпіонаті області. До слова, з 10 класу був основним воротарем чортківської команди. Два військових після гри підійшли до мене і запитали, чи не хочу я служити в Чорткові і грати у футбол за військову команду? А хто скаже, що не хоче служити в рідному місті? Військова частина, міліція і тюрма знаходилися зовсім поруч з будинком, де була наша квартира. У неділю я отримав цю пропозицію, а вже у четвер треба було бути у військкоматі. Батьки оперативно зробили маленькі проводи, і так я опинився у ШМАСі – школі молодших авіаційних спеціалістів, де пройшов курс молодого бійця. У військовій частині був прописаний до учбового аеродрому, коли проштрафився, траву косив і викорчовував бур’ян (сміється, – авт.). А загалом відповідав за спорт, військова команда постійно брала участь у змаганнях Прикарпатського військового округу, їздили на різного роду турніри. Разом з хлопцями, які в нас служили, підставкою відіграв кілька матчів на першість УРСР за «Підшипник» (Луцьк). Запрошували у футбольну збірну ПрикВО, де був другим воротарем. Так пройшли два роки. Щоб я продовжував займатися розвитком спорту в частині, після служби мене мали залишити працювати в Чорткові, обіцяли присвоїти звання прапорщика. Але начальника фізпідготовки ПрикВО поміняли, приїхав якийсь полковник з-за кордону, якому вже цього було непотрібно…  

– З колонії Ви вийшли на пенсію, але пенсіонером у звичному розумінні не стали, а досі продовжуєте працювати…

– Мав операцію на серці і за станом здоров’я таки вийшов на пенсію. Звільнився з колонії майором, міг йти на підполковника, але не судилося. Однак сидіти вдома – це не моє. Пішов працювати на державне підприємство дослідне господарство «Подільське». Починав роботу сторожем, потім був бригадиром, начальником відділу кадрів, на сьогодні – технік, у моєму підпорядкуванні Хоростківський дендрологічний парк. Також  допомагаю знайомим  оформляти пенсію, адже 8 років відпрацював у кадрах. Загалом паперова робота – це моє хобі…

«Сьогодні впродовж доби приймаю 16 таблеток»

– Розкажіть трішки про особисте життя.

– Довго холостякував, одружився пізно, аж у 31 рік. З дружиною Русланою познайомився у поїзді. Я їхав на роботу в Копичинці, а вона з Чорткова із зустрічі випускників. Дружина родом із Хоросткова. Вона була противницею спорту, а потім змирилася, побачивши, що він відіграє велику роль у моєму житті. Дружина мала сина Василя, зараз я в нього живу в селі Хлопівка, що поруч із Хоростковом. З дружиною маємо спільного сина Тараса. Він дуже хотів стати футболістом. Навіть на випускному вчителі казали, що, напевно, таки виросте і буде відомим футболістом. Навчався в педагогічному університеті, після чого пішов працювати у медичний університет ім. Горбачевського на кафедру спортивної медицини й адаптації. Футболістом не став, хоча до цього часу для себе грає у футбол і є фанатом англійського «Арсеналу», не пропускає жодного його матчу. Нині займаюся  власним бізнесом, маю у своєму підпорядкуванні понад 50 чоловік.

– Дружина не просила залишити роботу в колонії?

– Ні, таких питань ніколи не виникало. У 42 роки я сам прийняв рішення звільнитися за станом здоров’я. На сьогоднішній день упродовж доби приймаю 16(!) таблеток. Пов’язано це з цілим букетом хвороб: нирки, шлунок, маю цукровий діабет, була операція на відкритому серці. Останню треба було обов’язково робити, бо кров майже не потрапляла до серця – три із чотирьох клапанів були забиті на 100%, один – на 80%. Думаю, це все стало наслідком моєї роботи в міліції та в колонії. Зараз почав себе більше шанувати, їжджу в медичні реабілітаційні центри, у санаторій МВС, постійно проводжу обстеження в лікарнях Тернополя.

– Ви стали одним із тих, хто відродив славy футбольної команди «Зоря»?

– У Хоросткові то був футбол, то пропадав. У 2015 році відбувалися вибори міського голови. Йшов по місту, зустрів Степана Гладуна, котрий балотувався на мера Хоросткова. Порадив у його передвиборчій програмі одним із пунктів написати  відродження футбольного клубу «Зоря». І він погодився. Гладун виграв вибори і слово дотримав. У 2016-му сходу зайняли третє місце у другій групі Гусятинського району. На наступний сезон нас хотіли включити у вищу районну лігу, був певний скандал у федерації, і ми залишилися в нижчій лізі, яку виграли на одному диханні. А в 2018 році, минаючи вищу лігу району, вирішили грати у чемпіонаті області. Одразу ж зайняли друге місце в першій лізі. Вже другий рік поспіль стартуємо у вищій обласній лізі. По закінченні кожного матчу нагороджую призами кращого гравця «Зорі». По завершенні сезону нагородили всю команду і тренерський штаб, а також за моєю ініціативою відзначили 10 кращих вболівальників, які підтримують «Зорю» як вдома, так і на виїзді. У перерві матчів проводжу конкурс, де розігрую м’яч від Асоціації футболу Тернопільщини. Повірте, за мною бігають діти по Хоросткову і питають, коли буде черговий розіграш. Тішуся з того, що в ДЮСШ відкрилася секція футболу, в перспективі буде можливість черпати футболістів у нашу команду, бо нині немає своїх. Загалом у ФК «Зоря» веду всю документацію, виконую функцію лікаря, розмічаю футбольне поле, розвішую афіші  і навіть їжджу по підприємцях, щоби ті допомогли команді фінансово… 

Джерело: Тижневик “Номер один”