Ключ до коріння: як запис 1919 року з Копичинців відкриває історію боротьби за мову
“Відтепер — українською”: як мовне рішення 1919 року змінювало обличчя церковних метричних книг.
Історико-генеалогічний коментар до одного важливого запису з Копичинців.
У метричній книзі Церкви святого Миколая в місті Копичинців на Тернопільщині за 1919 рік зберігся на перший погляд “формально-технічний”, але насправді надзвичайно показовий запис:
“В слїдствіє рішеня Всесьвітлїйшого Преосвященного Єпископского Оридинаріяту, Станиславів дня 5 жовтня 1919 р. Ч. 39, розпоряджено, щоби всї метрики записувати в мові україньскій і щоби в тій же мові провадити урядову переписку з властями.” 
Автор цього допису — отець Петро Шанковський (1890–1937), тодішній парох Копичинців, один із тих священників, які поєднували духовну службу з активною національною позицією. Його рішення занотувати це розпорядження в метричну книгу є свідченням значно ширшого явища — поступової, але цілеспрямованої українізації церковного життя.
Після ЗУНР, але з нацією в серці.На момент цього запису Західноукраїнська Народна Республіка вже була окупована. Польські війська витіснили українську владу з Галичини, державність зазнала краху 
.
.Але українська Греко-Католицька Церква не скорилася. Навпаки — продовжила свою місію як духовний і культурний бастіон. Розпорядження єпископського ординаріату у Станиславові чітко заявило: відтепер — усі церковні книги ведемо українською мовою. 
Факт, що о. Петро Шанковський залишив цей запис у метричній книзі, — це більше, ніж дотримання церковної інструкції. Це — акт історичної пам’яті. Мовчазне, але промовисте свідчення: навіть тоді, коли держава вже не існувала, національний дух ще жив. І жив завдяки таким, як він.
Маленький параграф у церковній книзі з 1919 року — це ніби камінчик з підмурку великої будівлі, якою є історична пам’ять. Це нагадування, що боротьба за мову і за гідність триває не лише “на полі бою” чи “в парламентах” — вона триває в книгах, документах, і навіть у почерках священників.
Коли мова — ключ до пам’яті.Для дослідників родоводу цей перехід має надзвичайну вагу.
Метричні книги — головне джерело при встановленні фактів народження, шлюбу та смерті. Поява української мови у церковному документообігу свідчить про самоусвідомлення громади, її позицію у багатонаціональному середовищі Галичини.
І для тих, хто сьогодні розгортає старі метричні книги в пошуках своїх коренів — це особливий дар. Бо кожен такий запис — це не лише сухий факт, а ще й відгомін часу, в якому жила і боролася нація.
Мова — як ще один ключик до родоводу.Записи українською дають нам більше, ніж просто дати та імена. Вони відкривають доступ до справжніх, живих форм імен та прізвищ, місцевих діалектів, інтонацій громади.
Це не лише легше для розуміння — це ближче до серця 
.
.
Насамкінець. Один абзац у церковній книзі — це не просто канцелярія, це віхи нашої історії. Це доказ того, що боротьба за націю триває і в тиші канцелярій, і в шепоті архівів.
Якщо тримаєш у руках старі метричні книги — тримаєш нитку, яка веде до глибокого коріння.
