Чому Олександр Слюсарчук почав боротися проти радянської влади на Тернопільщини. Частина третя

 Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Вже наступив четвертий день мого перебування у цій залізній клітці-тюрмі на колесах. Хоч і березень, але морозно та дуже холодно. І люди так страждають, бо який на нас був одяг. Подертий, перелатаний, в якому заарештували, в такому судили і в такому в тюрму везуть. А їжа? Чим нас годують? Напевне собаки такого їсти не захотіли. І ця їжа не давала нам сил, не гріла, а тільки спричиняла тяжкі болі. Давали меремерзлу солону тюльку з противним запахом та холодну рідку баланду темного кольору. Так два рази на день і якісь помиї, що називали чаєм та щось липке і тухле під назвою хліб. А коли поїзд заходив на зупинку, а так часто бувало, то нас вигонили групами, як худобу на двір, окремо з кожної клітки. Тоді спецохорона починала робити шмон по клітці. І що там вони хотіли знайти? Зброю? Заборонені листівки? А конвойний одного разу сказав, коли нас вже загнали у вагони, що шукають леза, або пилочки, якими можна перерізати дерево або метал. Так вони боялися, щоб ми часом не втекли на волю. І куди тут тікати в ці страшнющі морози голодним, безсилим і без теплої одежі, арештантам. І куди потім йти? До кого?. Хто прийме чужинця на російських землях. Та бажання волі, свободи і життя в цей час  у нас було дуже велике. Та сили у нас, полоненних були не рівні, Голод, холод і залізна клітка психологічно діяло на нас, що нам хотілося лежати і лежати не рухаючись, та ні про що не думати. А тут при таких умовах навіт полежати декілька хвилин не можна було. Ми навіть нормально пройтися там не могли. Синці великі на ногах, мозолі, роспухлі коліна, рани, біль в суглобах, в спині, руки мліють. Ось зупинили поїзд, відкрий вагон і скажи всім  тікайте, вас відпустять тут і повірте, що напевне ніхто не вийде, а всі сидітимуть і чекатимуть коли прийдуть і дадуть холодної, смердючої баланди.

Ми всі  тільки і чекали коли закінчиться та клята, страшна поїздка в нікуди. І тоді нас всіх построять по четверо та поженуть як стадо баранів під дулами автоматів земетеною снігом дорогою кілометрів десять до холодних смердючих бараків. А в бараках поселять по двісті голодних рабів. Там хоч холодно, але можна буде мати кожному нари, і на тих нарах лягти та заснути лежачи, вже не сидячи. Ось до чого нас, українців довели ці прокляті кліткові  вагонні тюрми. Коли ми їхали, то один з конвоїрів казав, що нас повезуть  в райські місця.

Я знову і знову поринув у свої спогади. УПА. Ще весною 1943 року  мій рідний брат Андрій повідомив, що в ОУН формується Українська Повстанська Армія. Створюються сотні, і нам треба вже розпочинати формувати свою сотню. Я тоді сказав йому, що піду хата від хати і  кожному скажу про нашу армію і тоді в нас буде не сотня, а великий Вишнівецький полк. Тоді наша армія буде більша ніж німецька, чи радянська. А він тоді усміхнувся і сказав мені у відповідь, що в УПА підуть одні патріоти, які вірою і правдою будуть здобувати перемогу. І багато з наших людей не піде, а багатьох не приймуть. А вже в цій армії повинні перебувати тільки патріотично настроєні вояки, свідомі борці.  Після його слів я задумався і став аналізувати, чи всі у нас на Вишнівеччині свідомі, чи всі  місцеві жителі патріотично настроєні. Чи всі націоналісти. Тоді в приклад поставив Кукуріка Олександра. В період німецької окупації він проявляв активну діяльність серед молоді нашого села Мухавець. Сам він родом з села Горинка Кременецького району Тернопільської області. Батько його ще при польській владі отримав призначення в село Мухавець на службу у Троїцьку церкву. А Олександр навчався у Кременецькій духовній семінарії. Коли у 1939 році на наші землі прийшли совіти, то він пішов шляхом боротьби за визволення наших земель від більшовицької влади.   Під час німецької окупації  він згідно наказу районового ОУН  працював вчителем у Старо-Вишнівецькій школі. У 1942 році в жовтні місяці я прийшов  до нього в школу вже після уроків. Він мене завів у клас в якому вчив дітей. Там були вивішені: тризуб, жовто-голубий прапор, а в рамці висів вишитий портрет Тараса Шевченка. Він тоді мені показав, що все це висить згідно приказу Центрального Проводу ОУН. Я тоді побачив Дерективу крайового проводу ОУН  до провідного активу з ідеологічних питань, де сказано що у навчальних класах української школи повинні бути: Український Національний  Прапор, Національний Герб, портрет Тараса Шевченка і Кобзар. Кукурік на своїх уроках  старався прищепити учням любов до націаналістичних ідей, до України. Як його тоді любили школярі, якими очима вони дивилися на нього, як уважно слухали. Ми тоді разом йшли на Мухавець з школи і він розповідав мені про свої майбутні плани. Вже в цей час він був активним пропогандистом. Весної він був призначенив в районний провід ОУН пропогандистом. Тоді він протягом двох місяців обїздив з виступами всі села Вишнівеччини по декілька раз. Після цього його вже в травні 1943 року призначили районовим ОУН по ідеологічній роботі. А через місяць у червні 1943 року міжрайоновим ОУН.  Тоді він мав кличку “Крук”, а в кінці літа 1943 року кличка “Буривій”.  Березні 1944 року кличка “Грім” і у вересні 1944 року кличка “Беркут”. По ідеологічній роботі він керував сімома районами Тернопільської області, а саме Вишнівецьким, Кременецьким, Почаївським, Шумським, Велико-Дедеркальським, Лановецьким і Зборівським районами. Він постійно переміщався і часом був тижнями в одному із районів де проводив відповідну роботу. На озброєні він мав  німецький пістолет. Розказували, що він міг на великій відстанні влучити в ціль. Кукурик приймав активну участь у формуванні повстанських сотень УПА.  Разом в Олександром по формуванню збройних сил УПА співпрацював Богуславський Володимир. Це колишній офіцен царської армії, пройшов  всю Першу Світову війну, де був два рази поранений,  і в 1918 році став офіцером Армії УНР. Воював до 1921 року на Київщині. У 1922 році повернувся вже на територію Польщі у  Вишнівець. В 1936 році поступив в ОУН. У 1943 році обласним проводом ОУН був призначений районовим ОУН по формуванню військових сотень УПА на Вишнівеччині. Практично до свого призначення він вже почав формувати перші сотні. Першу сотню сформував у селі Колодно. Сотня “Чіпа”, де нараховувалася більше ста бійців. Там був Вишнівецький рій, яким керував Володимирський Фотій Миколаєвич, всевдо “Муха”. Ця сотні брала участь в боях з німцями. Робили рейди на Львівщину і Хмельниччину. Мали сутички також з партизанами Ковпака. У вересні місяці коли сотня “Чіпа” була на Львівщині. В одному з боїв з німцями був ранений “Муха”. Його у важкому стані доставили у Вишнівці. Тоді він три місяці лежав і коли всі рани вилікував знову пішов в УПА. Я тоді до нього часто навідувався, а лікував його вишнівецький лікар Сторож. Він до нього навідувався тільки у ночі. Фотій не хотів щоб місцеві люди знали що він перебуває в дома. Потім була у Вишнівці сформована сотня, якою керував Бодасюк Анатолій. Там він перебував один місяць. Бодасюк на Вишнівеччині був відповідальним за організацію схронів, де переховували зброю. За криївки, де мали переховуватися повстанці відповідав Волошин Олексій псевдо “Хмурий”. Тоді почалася масова розбудова великих криївок. Будували коло лісу, або на відкритому місці або на хуторах. Це у Дзвинячі, Бутин, Бодаки. Я підтримував звязок з своїм ровесником Богуславським Ігором, який мав спочатку кличку “Вихор” а потім “Смілий”. Він був разом з батьком і помагав йому. Адже його батько зоорганізував у період 1943-1944 роках такі сотні УПА на Вишнівечині, сотня “Чіпа”, сотня “Соколо”, сотня “ Криги”, сотня “Вірного”, сотня “Хмурого” і свою сотню “Меча”. Коли прийшли у березні 1944 року радянські війська, він з своєю сотнею пішов на захід, щоб через Карпати прорватися у Чехію. Але зрадники не дали далеко відійти і коло села Очеретно тоді Почаївського району попали в засаду НКВД і їх кулиметними чергами майже всіх постріляли. Там і загинув мій ровесник  Богуславський Володимир з своїм батьком Володимиром. Вони поховані всі в селі Очеретно.

В цей час з осені 1943 року я перебував під керівництвом Кукуріка. Я постійно з ним переміщався по теренах північної частини Тернопільщини. Ось у січні 1944 року ми перебували у Шумських лісах. Коли Кукурік “Беркут” мав вільний час нам розповідав  про ворожу більшовицьку політику. Він був  дуже начитаний і дуже багато знав. Його батько  був священником в нашому селі Мухавець у Троїцькій церкві. Мій дідусь розказував мені колись, як я ще був малим, що богаті поляки, які колись оселилися на наших землях побували на Мухавці костел і заставляли наших мухавчан відвідувати польський храм щоб потім ополячити місцеве населення. Але так довго не було.  Прийшли царські війська і вигнали поляків і в костелі стали проводити служби  православні священники. Пройшли роки, наші люди почали збирати кошти, щоб побудувати православний храм. Довго бодували у на Зелені Свята  освятили нашу церкву, а ту стару розвалили і сліду не лишили від чужинської. Мій дідусь помагав нашу церкву будувати і помагав розбирати польський костел. А  Кукурик мені те саме разказував про церкву де служив його батько.  Він багато розказував про наших вишнівецьких оунівців які віддали своє життя за Незалежну Україну.

(Продовження буде)

 МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Comments are closed.