«Я до смерті не забуду того дня…»

“Я до смерті не забуду того дня, коли в нашу хату вдерлися НКВСисти. Була глибока ніч. Мені тоді приснилось, що на нашому подвір’ї великий базар. Але цей чудовий сон перебив сильний стукіт в двері. Мати відчинила, вони, як шакали вдерлися в хату і почали обшук. З хати нас не випускали, тільки з криком та нецензурними словами допитували де “баньдьори”. Так дочекалися ми світанку, а у нас коло хати почали вже їздити підводи. Снігу кругом по пояс. Через деякий час і до нашої хати під’їхала фіра і мамі сказали вантажити продукти і одежу, але швидко “пол часіка”, бо потрібно вирушити в “далекий край”. Що було з одежі і продуктів самі солдати нам допомогли винести з хати (так як ні мене, ні маму з хати не випускали). Мама хотіла дати корові їсти, але їй не дозволили, сказавши що корову заберуть в колгосп. А ми, що мали скинули на фіру і виїхали блище до сільської Ради. Туди під’їхало решта фір, хто саньми, а хто на возі.

Через деякий час валка рушила до залізничної станції. Порівнявшись з воротами нашої церкви, на передній фірі дружина повстанця Заставна Катерина  сильним альтом почала пісню  “О спомагай  на діво Маріє, в гірких теренах цих життя”. Після цього підхопили  на всі і спів рознісся по селу. Співали навіть ті, хто стояв і дивився , як нас везуть в Сибір. Адже це був день св. Покрови  14 жовтня 1947 року. Кагебісти бігали довкруги і кричали “Замолчать, не петь”. Але люди  співали і ніхто не замовк.  На кожній підводі їхав озброєний кагебіст або солдат червонопагонник. Коли до нашої фіри підбіг  офіцер і визвірився на солдата “Почему на твоей подводе поют”. А він з іронією йому відповів: “Та оні так радуються, что іх везут в Сибирь””. “Дурак” відповів офіцер і пішов далі. Втихомирити нас їм не вдалося, їхали ми вздовж села, люди вибігали з хат, виносили нам хто що мав під руками, хто буханку хліба, хто паляницю, хто кусок сала, а хто кусок мила. Коли ми виїхали за село. То розпочалася сильна хуртовина, мокра завірюха і настрій людей погіршився. Затихла пісня кругом чулися тільки пронизливі проклиняння кагебістів. Я тоді собі подумала, що я таки  мушу втекти і за межі України не поїду. Проминула наша колона районний центр і поїхала до села Кобиловолоки, і там ми зустріли другу колону, яка верталася  із станції Хоросткова, де розвантажили своїх односельці. Хтось із кагебістів дав команду щоб не наближалися  до зустрічних фір, а їхали навмання полями за 100-150 метрів від тих, хто вертався із станції. Наш охоронець накрився в’язкою соломи, бо дуже курило снігом і повернувся очима назад. Нашим їздовим був Павло Тосько, добрий мій товариш. Він сказав мені   “ Дай мені свій гоцульський вишитий кожух, а сама бери мою шинель, шапку та батога і йди до тих фір що вертаються із станції. Я віддала йому свій кожушок, наділа його шинель і шапку і рушила помахуючи батогом до зустрічних фір. На мені затерпіла вся шкіра, серце так билося, що могло вискочити, а я тільки пошепки молилася до Божої Матері, щоб допомогла мені в цьому нещасті і слухала чи не стріляють по мені.

Коли підійшла до зустрічної фіри, якою правила жінка, я попросила  “Цьоцю, я сяду з вами”. Ця жінка відповіла мені. “Залиши фіру в Кобиловолоках біля могили”, злізла і пішла на задню фіру, а я так доїхала Кобиловолок. Коли я в’їхала в село, то побачила що на заїзді стоїть моя подруга Оленка Ралько. Вона втекла тут в селі. Ми з нею пішли до знайомих, де перебули два дні, а пізніше через Буданів дісталися до свого села, де знову почалося важке життя попід чужими порогами. Про долю брата я довідалась через два тижні, я була в одному кінці  села, а він в іншому. В центрі села ніхто з нас не показувався, бо якраз там була наша хата. Там вже  проживав переселенець, ветеринар із Харківської області, такий собі єврейчик, якого я боялася. Бо міг відразу донести, якби знав що я тут в селі. Про долю мами я нічого не знала, але через декілька тижнів мені переказали що мама не сіла в поїзд, в десь в якомусь селі переховується. Через деякий час ми всі зустрілись, але допомогти одне одному не могли. На наше щастя, цей ветлікар, що жив на нашій хаті, мав у районі впливового начальника родича, який і завербував його в наші краї з Харківщини. Цей його родич був начальником земельного відділу. Наш квартирант, ветлікар, дуже боявся за свою власну шкіру і за свою сім’ю, а коли почув що ми всі до Сибіру не поїхали, почав всім  сусідам переказувати, щоб ми поверталися додому, ніхто нас не зачепить, все буде добре, але тільки ми разом будемо жити. Цей рік, 1947 був  для нас матеріально дуже важким. Ми всі остались  тільки в тому, в чому були одягнені. Все, що було в хаті пропало, що ми забрали в дорогу, поїхало в Сибір, так що ми лишились без речей, а харчів не залишилось жодних, за винятком картоплі в льоху. Мама на кінець рішилась і пішла додому, де жила разом із цими квартирантами. Люди вони були дуже непогані, хоча і єврейського покоління. Мама дожила разом з ними до весни, а весною  1948 року до дому прийшла і я, бо інакшого вибору у мене не було.  Почав з весни навідуватися і брат. У травні місяці   черговий сільської Ради повідомив маму, що її викликають у сільську Раду. Ми з братом відразу розбіглися, не чекаючи ні хвилини, а через деякий час прийшли і за нами, але нас не застали.

Маму закрили в КПЗ, де вона просиділа більше чотирьох місяців ( я думаю, що це був такий трюк, щоб мати дармову робочу силу. Вдень мама працювала на кагебіських  полях, а ночувати закривали її в КПЗ). Одного разу сусідка заготовила мамі передачу, і попросила її занести. При передачі мене застукали два гарнізонці і кинули мене в льох, де протримали цілий місяць. Хоча було літо, але в льосі я закостеніла, і коли мене звідти вивели, я не могла кроку ступити (була боса, в легкому платтячку) і нічого не їла. На шостий день приїхав начальник і почав мене допитувати. Кричав нелюдським голосом, топтав чобітьми мені по босих ногах, бив мене шомполом по плечах і руках. Я кричала диким голосом, то він закривав мені рота гімнастеркою. На кінець приїхав з району  Шабалін і забрав мене в район. Поселили мене в загальній камері, де готували на виселення. Все одно декілька разів мене ще викликали на допити і знущалися як тільки могли. Готували нас на спецпоселення. В нашій камері сиділа одна росіянка за якусь крадіжку. Вона знала всіх, хто і за що перебуває. Вона порадила мамі, щоб та звернулась з заявою до оперуповноваженого про те, що від нас немає нікого судженого і не має жодних причин нас виселяти. Правда, він вислухав маму і сказав:  “А де ваш чоловік?”. Мама відповіла, що він відсутній, німці забрали його як їздового з чужими кіньми, а літом сільська Рада підтвердила про те, що житель села Ласковець Левенець Антін загинув  у Львові під час проходження фронту від бомбардування. Так ми були звільнені разом з Заставним Богданом.

Як вийшли ми із тюрми то плакали і молились, а мама каже: “ Не оглядайтесь діти, щоб вдруге туди не попасти. Хоча і після цього спокою ми так і не зазнали. Розпочалася організація колгоспів. Записували в колгосп і вимагали здати насіння на здане поле, але в нас не було ні зернини. Корову конфіскували під час вивезення в Сибір, забрали в колгосп. Коли осінню 1947 року колгоспне господарство згоріло, пропала там і наша корова.

Але ми залишились жити на рідній землі, між своїми людьми і вижили. Хоча і була окрема частина сексотів, але таки на рідній землі в своєму селі, між своїми людьми ми вижили. Але сильна опіка відповідних органі продовжувалася і ми переїхали в Збараж.”

Спогади зв’язкової  УПА Муравки (Левенець Ганни), село Ласківці, Теребовлянського району тернопільської області.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ  ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ