«Ми не маємо зброї, але маємо камери»: Христина Луцик про війну, журналістику і місію розповідати

Христина Луцик — воєнна журналістка з Тернополя, яка після початку повномасштабної війни змінила телестудію на прифронтову зону. Вона не просто документує події — вона живе ними. Її репортажі й фото з Донеччини, Харківщини, Запоріжжя передають голос тих, хто щодня на межі. У розмові з нами Христина розповіла про те, як прийшла до цього, як працюється на передовій, і що для неї означає перемога.

Що спонукало перейти до воєнної журналістики?

Чесно кажучи, я не планувала переходити до військової теми. Навесні 2022 року почала їздити на прифронтові території як волонтерка — просто хотілося бути корисною, підтримати людей, де це реально потрібно. Однією з перших таких поїздок був Миколаїв.

Тоді я ще не думала про журналістику чи зйомки. Але вже під час цих поїздок стало зрозуміло: там відбувається щось дуже важливе, і це варто показувати. Я почала брати з собою камеру — спершу без чіткого плану, просто фіксувати.

Поступово стало зрозуміло, що в цих історіях є щось дуже справжнє. Люди ділилися пережитим, говорили прямо, без прикрас. І в якийсь момент я відчула, що можу допомогти — не тільки руками, а ще й через те, що можу розповісти, показати.

Не було якогось конкретного моменту, коли я сказала собі: “Ось, це тепер моя справа”. Просто з кожною новою поїздкою відчуття зміцнювалося. І вже складно було уявити себе осторонь.

Найважче у роботі воєнної журналістки

Чесно — не маю універсального рецепту, як впоратися з емоційним вигоранням. Бо воно буває. Іноді — дуже сильно. Робота на фронті чи поруч із ним — це постійний контакт із руйнуванням, із болем, із втратами.

Мабуть, найважче для мене — це не розбиті міста, і навіть не страшні звуки. Найважче — звістки про загибель героїв моїх сюжетів. Тих, кого я фотографувала, з ким записувала інтерв’ю, кого пам’ятаю живими — із усмішками, жартами, надією. На жаль, багатьох із них уже немає.

Іноді я приїжджаю в нове місто, йду на цвинтар — і бачу на хрестах фото, які зробила сама. Це особливе відчуття, яке не вміщується в жодне професійне “треба триматись”. Просто складно. І проживати такі емоції повністю — майже неможливо.

Я намагаюся дати собі право іноді зупинитися, побути без зв’язку, побути просто з близькими або на самоті. І, можливо, це єдине, що трохи допомагає — чесність із собою. Бо робота така, що зовсім “не вигорати” просто нереально.

Ситуації небезпеки на фронті

Так, були ситуації, коли я реально відчувала небезпеку. Оскільки я працюю безпосередньо з військовими на позиціях, подібні моменти трапляються. Один з найбільш напружених випадків був на Донеччині, коли ми разом із прикордонниками потрапили під обстріл. Снаряди вибухали буквально в 10–20 метрах від нашого укриття. Це дуже сильне відчуття — коли земля тремтить, звук глушить, і на мить здається, що час зупиняється.

У такі моменти важко зібратися з думками, не те що працювати. Але я змушую себе просто увімкнути камеру і почати фіксувати все, що відбувається. Це своєрідний спосіб не дати страху повністю взяти гору. Не скажу, що це легко — щоразу є хвилювання, є паніка, але ти стараєшся тримати себе в руках і робити свою справу.

На жаль, це була не єдина така ситуація. Але з досвідом приходить розуміння: страх — це нормально. Він не зникає, але вчишся діяти попри нього.

Джерела натхнення

Мене надихають військові. Кожен із них. Їм у мільйон разів складніше, ніж мені. Вони живуть там постійно — у холоді, під обстрілами, у постійному напруженні. А я — приїхала, зняла, поїхала. Це неспівмірно. І саме це дуже чітко усвідомлюєш, коли бачиш їхні обличчя, чуєш, як вони жартують посеред усього цього божевілля, як підтримують одне одного, як тримаються.

Коли стає страшно або важко — згадую про них.

Історії, що вражають

Ще у 2022 році, напевно, я змогла б назвати якусь одну конкретну історію, яка стала для мене поворотною — змінила моє сприйняття, погляд на війну, на людей, на себе. Але за ці роки стільки всього сталося, що тепер важко виділити щось одне. Події змінюють одна одну так стрімко, що часом навіть не встигаєш їх осмислити. Вони проходять крізь тебе — і залишають слід. Змінюють тебе зсередини, і не завжди ти це помічаєш одразу.

Як війна змінила журналістку і людину

З професійної точки зору все це — як велика, інтенсивна школа. Робота на фронті (в найширшому сенсі цього слова) сформувала універсальність у мені. Я сама знімаю, монтую, менеджерю процеси, координую логістику, іноді просто вирішую побутові питання в польових умовах. Це не просто робота — це спосіб життя. Постійна адаптація. Нові обставини — нові рішення.

Роль медіа під час війни

Цікаве питання. Якщо говорити поверхнево — то так, медіа зараз відіграють дуже практичну роль: через наші матеріали люди дізнаються про потреби на фронті, збирають кошти, купують техніку, амуніцію, автівки, дрони. Це вже стало певною нормою — журналістика як місток між тилом і тими, хто на війні. Ми передаємо не просто інформацію, а сигнали про допомогу, і суспільство на них реагує.

Але якщо копнути глибше — військова журналістика часто виконує ще одну, менш помітну, але не менш важливу функцію. Ми іноді стаємо для військових своєрідними психологами. Бо коли з’являється людина зі сторони — з камерою, диктофоном чи просто з відкритими вухами — деяким військовим хочеться виговоритися. Це може бути коротка розмова на кілька хвилин — але вона часом важливіша, ніж будь-яке інтерв’ю. І ти розумієш: зараз важливо просто слухати, не ставити зайвих питань, дати людині розвантажитися.

Як війна перевизначила журналістику в Україні

Так, я вважаю, що війна не просто перевизначила журналістику в Україні — вона її в певному сенсі очистила. І, на жаль, це сталося лише в таких екстремальних умовах. Саме з початком повномасштабного вторгнення почали закриватися або втрачати свій вплив ті ресурси, які роками працювали як рупори російської пропаганди. Звісно, не всі зникли остаточно — щось лишилось у тіні, щось змінило форму, але принаймні найбільш відвертий проросійський контент був нарешті викинутий з медійного простору.

Це важливо. Бо раніше ці «медіа» формували частину інформаційного поля, у якому жила країна. І ми роками звикали до того, що поряд із журналістикою як суспільним інститутом існує щось абсолютно протилежне — маніпулятивне, брехливе, з фальшивими акцентами. І багато хто не бачив цієї різниці або просто ігнорував її.

Що для вас означає перемога

На це питання важко відповідати. Особливо зараз, коли слово “перемога” часто звучить не в Києві, а десь за межами України — в кабінетах, де вирішується доля країни, але без її прямої участі. Це боляче і викликає безліч емоцій, але якщо абстрагуватись від сьогоднішнього контексту й говорити про перемогу як про поняття, то для мене вона має дуже конкретні риси.

По-перше, це повернення всіх наших людей — військових і цивільних, зокрема журналістів — які перебувають у полоні чи в тюрмах росії. Людей, яких катують, морально ламають, ізолюють від світу. Поки вони там — ми не можемо говорити про перемогу.

По-друге, це притягнення до відповідальності російського військового та політичного керівництва за всі ті злочини, які вони вчинили на нашій землі. Це не лише про справедливість — це про майбутнє. Без покарання агресора ми не зможемо гарантувати, що щось подібне не повториться знову.

І третє — повернення всіх окупованих територій. Без цього перемога буде неповною. Не можна говорити про мир, коли частина країни лишається під окупацією, а її мешканці — під щоденним тиском, страхом і репресіями.

Про роль журналістів

Чи важлива в цьому всьому роль журналістів? Так. Надзвичайно важлива. Наші фото, відео, тексти — це не просто інформація. Це свідчення. Це матеріали, які можуть лягти в основу справ — у судах, у трибуналах, у пам’яті. Ми документуємо злочини, які росія системно чинить на нашій території. Ми зберігаємо голос тих, хто не може говорити сам. І в цьому — наша місія. Ми не маємо зброї, але маємо камери, мікрофони, слова. І в умовах цієї війни — це теж інструмент боротьби.

Спілкувалася Надія Греса