Чи є свобода слова у Тернополі?

Недавнє інтерв’ю з  Оленою Герасименко  створило багато галасу не лише в колах журналістів, а й активних тернополян. Чому? Якраз привід про це поговорити і знову несподівано опинитися по той бік запитань ведучій каналу ТТБ.

– Мабуть тому, що йдеться не просто про маленьку крамничку, яка комусь мозолить око. Телебачення – це величезний інформаційний монстр, який в умовах нашого сьогодення може бути вагомим важелем управління. Тому кілька твоїх запитань про роботу на місцевій телевізії і мої відверті відповіді сколихнули те, що давно усім наболіло. Тим, хто працював на телебаченні, хто працює зараз і звісно тим, хто його дивиться. Телерадіокомпанія,  як центральна споруда міста,  давно усім подобалася.  Її розташування, кількість кабінетів, студій, технічні можливості. Не кожна місцева телеструктура може похвалитися таким. Але з таким капітальним ресурсом ми працювали на мінімальну потужність.  Результат не забарився – глядацька аудиторія залюбки дивиться інші  місцеві канали,  які вже давно нас «переплюнули».  Хоча ми можемо набагато більше. Я в цьому впевнена. Мабуть, це все і спричинило увагу до цієї проблеми з боку читачів і громадськості.

– Чи думала, що буде такий резонанс?

– Про резонанс не сподівалася, адже під час  попереднього інтерв’ю не мала на меті робити телевізійний переворот. Я просто була відвертою. Але маленький вогонь запалив  великий ліс. Бо через кілька днів  після виходу інтерв’ю мене попередили, що адміністрація телерадіокомпанії готує на мене позов до суду за наклеп і приниження  каналу. Розпочалася внутрішня конфронтація. У нас  люблять діяти такими методами – залякуванням.

 – Щось змінилося у твоєму оточенні після виходу статті?

– Цей галас навколо статті для мене спрацював як рентген. Проявив тих людей, які тебе поважають і тих, хто заздрить або зневажає за певну позицію. Однозначно, побільшало прихильників. Я їм дуже вдячна. Без сумніву, додалося друзів, які готові підставити плече. Але й додалося тих, хто мабуть захоче просто підставити.   Правда багатьом не сподобалася.  Але що там було тієї правди – зернинка. Це лише вершина айсбергу. Розповідати можна довго, усього й не перебалакаєш.

– Можливо, щось тебе здивувало в цій ситуації.

– Здивувало, що моє інтерв’ю на зборах розшифровували без моєї присутності. Без мене мені порадили звільнитися, мовляв,   якщо їй щось не подобається – гудбай. Хоча ні, якраз це мене не здивувало. У нас діє золоте правило. Якщо тебе щось не влаштовує – ніхто не тримає, щасливої дороги. На твоє місце знайдуть десять. Через цей принцип ми втратили багато кваліфікованих спеціалістів. Багато з них влаштувалися на  престижні роботи. Кадри треба  вміти цінувати. У нас цінують тільки тих, хто працює  в кадрах.  А от приємно здивувало –  скільки людей захотіло мені допомогти. Знайомих і незнайомих.  Скільки відгукнулося на мої публікації у соцмережі. Завдяки їм  зрозуміла – питання назріло і його потрібно вирішувати.  Хоча я не планувала бути революціонеркою на телебаченні. Це випадок.

 – Можливо, що і неприємно вразило…

– Вразила позиція деяких. Я їх назвала «фіолетовими». Їм все байдуже, бо їхня хата скраю. До таких зміни не приходять. Хіба у снах.

 – Люди потребують змін? Яких саме – керівництва, внутрішньої політики в редакції, інших підходів до роботи?

– Коли у вас завис комп’ютер,  ви його перезавантажуєте, правда? От так і в нас –  потрібно видозмінити систему.  Повністю, а не частково. Як саме – хай думають ті, що вгорі. Це не моя компетенція. Підхід у роботі потрібен не такий: оце мій кум, сват, брат, решта – за гроші.  Від кожного з нас  залежатиме,  як працюватиме механізм в цілому. Ми хочемо, щоб нам не заважали працювати, а сприяли. Бо люди  й так морально  виснажені,  ще й працюють за копійки. Щоб рухнути цю величезну машину з місця – треба потужний двигун і команду однодумців.

– Чи будуть зміни на ТТБ?

– Під лежачий камінь вода не тече. Зміни будуть тоді, коли люди їх захочуть і розпочнуть. Зараз сприятливий час для перебудови, бо дійшло до межі. Якщо проковтнемо цю проблему, завтра наступну, післязавтра ще одну – не бачити нам якісного телебачення. Змінювати сьогодні треба не лише державні ЗМІ, а усі структури, в яких злежані принципи радянських часів, де усе робиться за могорич, по знайомству. Допоки ми шукатимемо «ліві шляхи», наше життя не стане кращим.

 – Ніхто не сподівався побачити стільки сміливості і терпіння у тендітній, виваженій дівчині. Звідки стільки сил? Що стало основним поштовхом?

– Справа не в тендітності. Парадокс, але у нас можуть дорослі великі дядьки заховати голови в пісок. Якось так складається, що кремезні плечі – це тільки ілюзія. Поштовх – той час, в якому ми живемо. Час непростий, воєнний. Кожному треба бути озброєним хоча би чесним словом, правдою і рішучими діями.  Адже мріємо про вільну і багату Україну.

–  Чи нема страху, що тепер на роботі буде несолодко?

– Якщо дати місце для страху – то буде несолодко.  Проявлю слабинку – мене затопчуть. Нехай буде страшно тим, кому є за що переживати і за що триматися.

 – Мобінг на роботі або, як кажуть,  цькування у трудовому колективі. Цікавилася цим поняттям коли-небудь?

– Слово нове, а поняття старе. Гадаю, до таких методів вдаються слабохарактерні керівники, які іншим чином не можуть заслужити авторитет в колективі, не вміють навести порядок, злагодити працівників. Наводять страх, щоб усі боялись, щоб не насміхались. У нас –  суцільний мобінг.

 – Як сама сприймаєш критику стосовно себе?

– Немає такої людини, яка би тішилася від критики як від компліментів. Я теж не зовсім радію. Критика – сигнал, що ти щось робиш не так. Але одночасно це те, що змушує тебе опрацьовувати  характер. Подобатися усім ми теж не зможемо, але конструктивна критика штовхає до репетиції над собою. Треба мати талант –  тактовно вказувати на помилки людей. Тоді критику  буде приємно слухати.

– Якщо сили виявлять нерівними і доведеться піти з телебачення…Продумувала такий варіант?

– У мене зріла  думка піти з телебачення.  Вона періодично зріє в усіх працівників. Якщо крига не скресне – там нема що робити. Хіба спостерігати,  як розвалюється державне мовлення.  Втратити роботу  не боюся. А от втратити совість – так. Я не ставила собі за мету з кимось боротися, за щось змагатися. Я хотіла змін. Не побачу світла в кінці тунелю – завершу свою телевізійну кар’єру.  Не хочеться загнивати у системі. Шкода часу, він немилосердний.

 – Що чи хто тобі допомагає вірити у правду, у себе, у людей?

–         У кожній людині  живе той маленький цензор, який каже на біле – біле, а на чорне – чорне.

  Думки працівників ТТБ

Журналіст:  На ТТБ відбувається багато речей,  які змушують зі зневагою ставитися до керівництва. Найбільше пригнічує те, що ми, журналісти, знаходимо цікаві теми, цікавих людей, швидко все плануємо і ось-ось в ефірі має вийти цікавий матеріал, як звучить фраза: «цього інтерв’ю не давати», або «це не тема». Таке часто буває, коли замість зняти важливу подію,  ми йдемо знімати іншу –  нудну і нікому не цікаву. І це тому, що там є корисні знайомі начальства. Або коли вже нема виправдання, бо справді гріх не відзняти подію – кажуть: «не підемо туди, бо так карта випала». Смішно, правда?

І врешті-решт, хотілося б, щоб керівництво мало більш сучасні погляди, щоб дбало про те телебачення, а не думало про свою безпеку, щоб підтримувало ініціативи розумних людей, які можуть щось порадити і підказати. Доки це продовжуватиметься – державне телебачення не стане громадським. На громаду можуть працювати тільки ті, яким не перешкоджають вільно виловлювати свою думку в ефірі і знімати те, що важливо людям. Наразі, можна сказати ТТБ – приватний канал кількох осіб.

 

Микола Луцишин, інженер телебачення: Чому зараз наш канал нудний? Та тому, що ми штампуємо, а не серйозно підходимо до творення передач. Потрібно більше приділяти часу на виготовлення програми від змісту  до технічного оформлення! Починати з динамічних передач, з вістей,  де буде не тільки голова області, але і всі наболілі теми проти влади. Тоді нас  будуть із захопленням дивитися. Звичайно, все зводиться до грошей, але  інші ОДТРК чомусь мають значно краще обладнання, і зарплати. Чому? Та тому що потрібно заробляти. Обов’язково має бути рекламний відділ.

 

Олена Брода, телеведуча: Телебачення – це моє життя. Живу кожним сюжетом, співпереживаю з людьми, про яких знімаю і вірю, що направду це один з тих важелів, якими ще можна щось змінити. А щоб це працювало, щоб до нас дослухалися, хочеться щоб саме телебачення було здоровим. Повноцінно діючим організмом, якому можна довіряти. А не хворобливим звірятком, яке сяк-так, підкульгуючи на одну лапу, повільно… Ні, не рухається вперед, думає, що рухається вперед. А насправді – стоїть на місці.

До речі, я досі щиро вірю, що ТТБ, за вмілого керування, може мати великі перспективи. Потрібно лиш розвивати його і працювати, не покладаючи рук. А застарілі  стандарти керівництва вже остогидли. Вони не ефективні. Коли про «неугодних» пишуть оголошення і розвішують їх на всіх поверхах, коли тебе більше заохочують нічого не робити, ніж працювати (бо нічого не роблячи, а лиш чемно просиджуючи день від 8:00 до 17:15, ти не зробиш помилки і не спровокуєш хвилю обурення) – можливо, це допомагало тримати колектив під контролем 10 років тому, але не зараз.

Чому тут працюю? Бо люблю телебачення. І завжди намагаюся робити свою роботу добре. Максимально, на 100% викладатися. Бо працюю не для керівництва, а для людей в першу чергу. Отож, чекаємо на повне перезавантаження системи. Вірю – суспільне телебачення дасть таку можливість.

 

Оператор відеомонтажу: Якби була правильна організація праці – тоді би наша робота покращилася.

 

Руслана Стасишин, завідувач редакції інформаційних програм: Насправді, ми змінилися ще два роки тому, коли на майдані пролилася перша кров. Проте, напевно, потрібні були тих два роки, щоб усвідомити, що від нас також залежить, як ми живемо, де працюємо, чи заслуговуємо ми на те, щоб мати достойний заробіток. Нині я хочу, щоб у нас вірили. Щоб вірили, що можемо провести телемарафон, записати інтерв’ю з Президентом, написати добрий сюжет чи передачу. І ще. Щоб про це говорили. Хочу, щоб поважали. Ми всі рівноправні, усі працюємо на результат – якісний продукт для глядача. І чому від посади має залежати ставлення один до одного? Хочу знімати і записувати інтерв’ю з тими людьми, які цікаві суспільству, а не потрібні керівництву. Наш ефір взагалі буває непередбачуваним, його можуть вимкнути у будь-який момент – все залежить від настрою шефа. То пісня не та, то респондент не сподобався, то задовго говорять. Програму можуть і перервати. Так не правильно. Ну це ж не приватний канал, а ми не кишенькові журналісти. Зміни починається з нас самих, з кожного. Хто не боїться, хто хоче цього, той отримає результат. Я за повагу, розвиток, цікавість, актуальність.

 

Оператор відеомонтажу: Нам бракує коштів, хорошої якісної техніки, бо той ресурс обладнання уже вичерпаний. Для якісної роботи і якісної картинки на екрані потрібні сучасні камери та комп’ютери. Нам бракує відповідального ставлення до роботи  і дбайливого керівництва. Щоб рейтинг каналу був пріоритетом.

 

Наталя Лазука, ведуча програм: Творчий бунт на ТТБ. Це рано чи пізно мало статися. Бо телебачення суворого режиму, де трудова дисципліна – вершина професіоналізму. Бо совкові рамки стали затісними.  Перебуваю у декретній відпустці, але мені не байдуже, що робиться в ОДТРК. Через два роки хочу туди повернутися. Хочу прийти в іншу атмосферу – демократичну. З’явилася надія, що хоч щось змінитися, що  більше не перериватимуть прямий ефір, бо не сподобалася якась пісня, що більше не заборонятимуть запрошувати на «Ранок з ТТБ» цікавих людей, які чимось не угодні, що зарплатня у редакторів і ведучих програм зрушиться з мертвої точки – тисяча чотириста з лишком гривень. Стосовно зарплатні, то тут можна копнути і глибше.  Це по всій країні. Комусь роками вигідно, щоб журналісти державних ЗМІ були залежними, бідними, заляканими. У  Романа Андріяшика є книжка «Люди зі страху». Мрію, щоб повернувшись на роботу, у мене більше не виникало асоціацій – журналісти зі страху.

 Наталка Петрів