Наталя Пасічник: «Хочу, щоб Тернопіль мав свій інтелектуальний майданчик»
– Наталю, протягом останнього року у Вашому житті сталися дві помітні події – вийшла книга віршів “Пастух бджіл” у відомій серії “Зона Овідія”, і Ви захистили кандидатську дисертацію. Це два паралельні процеси, чи, можливо, наука якось впливала на поезію або навпаки?
– І вихід книги, і захист дисертації – важливі і помітні події для такої маленької людини, як я. Мабуть, наука і вірші – все-таки паралельні процеси, оскільки дисертація була з лінгвістики… Хоча, поезія – це теж більше гра зі словами, ніж душевна сповідь.
– Нещодавно Ви ініціювали і провели “Літературні вакації у
Тернополі”, ще раніше започаткували “Літературні четверги”. У чому важливість, на Вашу думку, цих починань?
– Попри те, що я реалістично оцінюю культурну провінційність Тернополя, мені здається, що потреба в таких ініціативах зростає. Проект, який я курую, «Літературні четверги», на базі Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України, є серією зустрічей-діалогів з українськими письменниками. Завдяки Юрію Дігаю ми маємо можливість відеотрансляції у світовій мережі. Коли мені дорікають нечисельністю «живої» аудиторії, я завжди віджартовуюся: «В Інтернеті ми збираємо стадіони». Щодо «Літературних вакацій» – майстер-класів за участі провідних письменників України та Тернопілля, які відбулися наприкінці травня цього року, то така ідея виникла давно. Учасники заходу Роман Скиба, Сергій Пантюк, Ганна Осадко та Олександр Вільчинський не тільки поділилися секретами власної творчої кухні, а й спробували навчити, наскільки це можливо за кілька годин, молодих авторів основам літературної професії. Цикл лекцій та майстер-класів був присвячений таким проблемам як версифікація, шлях молодого прозаїка, взаємозв’язок оформлення та тексту та публікація першої книги. Звісно, хотілося би, щоб Тернопіль мав свій інтелектуальний майданчик, проте, це – справа не з легких. На жаль, тернопільських літераторів в Україні майже не знають і, цитуючи одного нашого сучасника, в цьому винні вони самі. Ще однією проблемою є соціальний статус письменника. Завдяки матеріальній та інформаційній підтримці секретаріату НСПУ, Олександра Смика та Олександра Варакути нам вдалося виплатити невеликі гонорари учасникам «Літературних вакацій». Гадаю, важливо, аби письменник був належно оцінений за свою працю.
– Чи уявляєте своє життя без поезії?
– Не так багато в світі речей, які здатні поділити життя на «до» і «після», і поезія – одна з них. Ще не встигаєш звикнути до тихого шумовиння в голові, а вже вслухаєшся у мовчання. «Влаштується на роботу, вийде заміж, народить, перебіситься» – слова, які доводять, що десь глибоко в свідомості народній «писати» означає «займатися дурницями». Можливо, тут і криється розгадка чому поети так часто сходять з дистанції задля чогось нібито серйознішого. З власного досвіду скажу, що домашня оцінка усіх моїх літературних перемог закінчувалася злободенним: «Молодець, але краще вчи англійську мову». Колишній поет – здебільшого страждалець і це не залежить від того, чи «непоетичний» період його життя почався щойно, чи десять років тому. Йому однаково важко наштовхуватися на силабо-тонічні і верліброві тіні з минулого. Він постійно губиться, коли змушений переходити на прозу задля того, аби перепитати на якій вулиці знаходиться відділення психіатрії, або урології. Колишній поет зі скептичністю і заздрістю водночас гортає книжки своїх ще «писабельних» побратимів по перу і намагається передбачити, коли вже і їм настане кінець. Кінець у багатьох із них настав, проте не всі про це здогадалися. Історична еволюція від придворного писаки до співця режиму надихає багатьох іти в політику. Треба ж врешті-решт зробити щось і для народу, якщо вірші не пишуться! Проте громада, як правило, не здатна оцінити ні вже здане в архів зібрання творів, ні потуги на державотворчій стезі. Так колишній поет стає колишнім політиком, а потім просто колишнім. Є думка, що поезія не обмежується рамками літературного жанру, а тому нею може бути що завгодно. Відповідно, порятунок від «постпоетичного синдрому» гарантований кожному, хто вміє знаходити її в шумовинні морського прибою чи шкварчанні цигарки… Той факт, що колишні поети перетворюються на читачів, не несе ніякої деструкції у світобудову, а, може, навіть покращує її. Зрештою, нічого поганого в збільшенні кількості тиші на душу населення, немає. Інколи я замислююся про те, що буде зі мною після поезії. Чи виживу?… Адже не так легко позбутися багаторічної звички бавитися зі словами, будувати заплутану архітектуру тексту і водночас шукати в ній прозорості… Те, що називаєш своїм найпершим і найсвятішим обов’язком, через таку ось одновекторність веде в глухий кут. Одна знайома авторка на запитання про її подальші творчі плани якось відповіла, що не дуже переймається, чи вдасться написати нову книгу – «займуся хенд-мейдом, перекладом, фотографуватиму…». Одразу подумалося – це точно не про мене. Бо що я ще вмію і хочу робити з таким запалом як віршувати? Нічого. І тому, мабуть, мали рацію ті, хто кричав на всі голоси, що нехай письменник реалізує себе ще бодай в одній професії, або помре… Хоча, поезоцентристам на кшталт мене легше і вигідніше прислухатися до Еріка-Еммануеля Шмітта, який так і сказав: «Якщо митець робить щось одне, він приречений на геніальність».
– Читачі “20 хвилин”, завдяки Вашій авторській колонці, мають можливість першими читати Ваші нові поезії. Може, і цього разу зробимо їм приємне?
– ****
– ще спокоєм плюскають риби
– і чайок вовтузиться зграя
– та вухо приклавши до шиби
– ти чуєш – вода підступає
–
– два кроки у напрямку серця
– і ніби уперше за осінь
– тобі на коліна проллється
– обпалене сонцем волосся
–
– а потім як піна прибою
– нарешті в тобі охолоне
– я вимкну легкою рукою
– на виході світло червоне
–
– і віриш – боятись не варто
– води що прийшла серед ночі
– ти будеш зі мною до завтра
– а далі я знати не хочу
Коментарі вимкнені.