Благодійництво Червоного Хреста чи… тіньовий бізнес у Тернополі?

Ще кілька років тому його обходили десятими дорогами. Бо вважали принизливим. І назва була відповідно – «гуманітарка».

Це речі, які продавали у найвіддаленіших закутках ринків і базарів: скидане на купу різноманітне лахміття із неприємним запахом і виглядом. Воно лежало на розстелених клейонках або на розкладних столиках і заманювало лише бабусь. Тепер – це «брендів одяг з Європи», «веселі лашки», «планети секонд-хенду», речі класу «шик» і популярні «стоки» модного вбрання.

Практика продажу вживаних речей прийшла до нас із Заходу і стала буденною закономірністю з того часу як Україна отримала свою незалежність. Як не парадоксально, але погіршення економічного становища у країні, що відоме під більш популярною назвою як економічна криза, тільки підсилило розвиток і процвітання бізнесу на речах вторинного вжитку. Нині шопінг за товарами «на вагу» став життєво необхідним для більшості мешканців міста.

Проте, за даними статистики й оцінками провідних експертів, секонд-хенд, який до нас надходить, здебільшого є середньої та нижче середньої якості. Це пояснюється тим, що якісніші речі закуповують споживачі країни-виробника, а ще – низька платоспроможність українців не дозволяє їм вдягатися за «європейськими мірками». Та це аж ніяк не впливає на зменшення попиту на товари «другого вжитку». Черги у магазинах європейського секонд-хенду й надалі нагадують радянські «вистійки» за хлібом.

Для кожного другого жителя секон-хенд – це той же супермаркет. Якщо ще якихось 7 років тому було соромно і принизливо зізнатися, що робиш обновки в магазинах «ношених речей», то тепер це навіть стильно і популярно вдягатися у таких «бутіках». Це при тому, що ціни не надто тиснуть на кишеню, а фірмова річ мало чим різниться від дорогого бренду із «модних» магазинів.

Зараз важко не помітити, що мережі продажу ношених речей появляються у кожному кутку міста, немов гриби після дощу. Великим поштовхом для цього стала також заборона грального бізнесу у країні. Тепер величезні приміщення із яскравими вітринами, які недавно стояли пусткою, «окуповані» товарами із Європи. На місці продуктових магазинів, аптек і кафе, які втратили можливість конкурувати із собі подібними комерційними підприємствами, а тому збанкрутували, з´явилися теж так звані точки ексклюзивного одягу.

Це починає нагадувати утопію… Магазини секонд-хенду, наче саламандри Карла Чапека, завоюють всю планету або ж, як за сюжетом, – почнеться війна! Хм… Чомусь не смішно…

А тим часом люди так і кидаються туди, де можна купити щось «на себе» й дешево. Це перше і головне правило цього ринку. Хоч дехто і подейкує, що це даремна витрата грошей, часу і сил.

Паралельно з успіхом бізнесу секонд-хенду розвивається хвороблива залежність людей від «дешевого шопінгу», слідом з’являється комплекс другосортності. Дехто не може втриматися від щоденного походу за «європейськими лашками», а комусь саме усвідомлення того, що ти носиш чиїсь обноски впливає на психіку і викликає почуття огиди та дискомфорту. Тепер секонд-хенди стали масовим явищем і переважно не викликають неоднозначних емоцій у людей. Бо якось звикли всі до думки, що так має бути.

А тим часом вже давним-давно у посттоталітарних країнах поряд із ящиками для сміття стоять контейнери, в які просто так викидають ношені або непотрібні речі, щоб згодом їх відправити як гуманітарну допомогу для країн, що не змогли створити національного ринку на просторі власної незалежності. Ми ж таки спромоглися перетворити благодійництво Червоного Хреста у найприбутковіший тіньовий бізнес на теренах сучасної України. При цьому, свідомо розуміючи, що можемо і вміємо виробляти одяг… Лякає інше: для повної реалізації вітчизняного потенціалу необхідно створити сприятливі умови. Нині ж дожилися до того, що потіснити імпортерів, котрі є монополістами, практично неможливо.

Надія КУРІЙ, Свобода