Донька радіотехніка і банкіра пише вірші та влаштовує мистецькі фестивалі в Тернополі

Тернополянка Вікторія Рибак не лише сама пише вірші, ділиться ними з публікою, а й влаштовує мистецькі заходи, даючи можливість іншим показати свою творчість назагал. Попри свій юний вік дівчина має лише одну маленьку мрію…

Подруга буквально силою привела на сцену

– Що стало першим поштовхом до початку Вашої літературної творчості?

– Я почала писати приблизно в 14 років, правда, тоді це, мабуть, було більш ніж незграбно. Перший вірш –  це просто емоції від першого кохання. Я навіть не знаю, чи зараз уже б знайшла його. Пам’ятаю, що він про ангела й демона. А пішло це від того, що той хлопець, про якого тоді йшла мова, називав мене своїм  ангелом. Зараз  у мені того ангела вже не розгледиш. Дуже багато подій змінили мене. Хоча я вдячна всьому, що зі мною трапилось. І всім людям, яких коли-небудь зустрічала.

– На замовлення пишете?

– Цікаво те, що жодного разу не змогла написати вірша, так би мовити, на замовлення – у такому випадку рядки були немилозвучні, а фрази – примітивні. Отже, висновок перевірений роками – без натхнення не твориться нічого особливого. Ще одним доказом цього є те, що пишу не завжди, лише в певні періоди свого життя, переважно важкі. Таким чином «викидаю» емоції назовні, не завдаючи шкоди ні собі, ні ще комусь.

– Чи римує хтось із Ваших рідних?

– Найдивніше те, що людина, яка народилася в сім’ї радіотехніка і банкіра, пише вірші. Мама довший час не могла змиритися, що я збиралася поступити в педагогічний університет, вона не розуміла, як взагалі можна писати твори, не те що римовані рядки.

– Пригадуєте перше читання віршів перед публікою?

– Пам’ятаю, як уперше потрапила на літературний вечір. Подруга заповнила від мого імені анкету і буквально силою привела на захід. Перед виступом мене всю трусило, на сцені дрижав голос. Тільки переживши ще дві «літературки», я почала комфортно почуватися на сцені, навчилась відкриватися людям. Пізніше потрапила в громадську організацію «Файне місто» і почала організовувати власні літературні вечори, на які запрошувала тернопільських письменників.

– Про які проекти йдеться?

– Першим був «Вечір еротичної поезії» у лютому 2017 року, пізніше, у травні, «Під небом». Наймасштабнішим моїм проектом у громадському секторі став літній благодійний вуличний фестиваль «TeArt». На ньому поєдналися музика, художнє мистецтво, танець і, звичайно, поезія. Після його проведення настав етап своєрідного спустошення, мабуть, через те, що всі сили я вклала в цей захід. У зв’язку з тим, я довгий час не могла нічого писати, лише недавно знову почала цим займатися і брати участь у заходах такого характеру.

«Мама завжди думала, що мене буде важко “відірвати від її спідниці”

– Яка Ваша найзаповітніша мрія у творчому плані?

Моя найбільша мрія доволі крихітна – поміщається вона у невеликий тираж маленьких збірників моїх поезій.

– Наскільки Ви самостійна людина?

– На противагу тому, що зараз я додому приходжу  лише ночувати, багато подорожую та люблю нові знайомства – мама завжди думала, що мене буде важко “відірвати від її спідниці”.

– Думаю, що вона просто хвилюється.

– Так, звісно. Я з упевненістю можу сказати, що в мене було щасливе дитинство. В основному виховував мене батько. Так що практично всі риси характеру в мене від нього. Таланти теж. Він дуже красиво малював, я, звичайно, до такого рівня майстерності не дійшла, але одного разу довелося ілюструвати збірничок поезій тернопільської письменниці.

– Яким видам активного відпочинку надаєте перевагу?

– Я колись була жахливою боягузкою. Всі спроби навчитися їздити на велосипеді чи плавати супроводжувались фразами: “Я не зможу”, “У мене не вийде”.

І тільки завдяки ангельському терпінню батька, я обожнюю плавати і жити не можу без моря.

– Чи любите Ви подорожувати? Яка з подорожей є найпам’ятнішою для Вас?

– Мені дуже запам’яталася поїздка після першого курсу в червні 2016-го у рамках фольклорної практики. Ми тоді підіймалися на гору Вухатий камінь і здавалося, пройшли безліч різних світів, поки дійшли на вершину: проходили полонини, соснові ліси, водоспад, що цілком заріс жовтими квітами, голе гостре каміння і територію, повністю вкриту снігом. І хоча наступного дня було пекельно важко спуститися чи піднятися сходами на другий поверх готелю, все ж залишалося відчуття умиротворення і душевного спокою. Гори ніби лікують і міняють тебе. Ти відкриваєш для себе зовсім інший світ, покидаючи запилені вулички свого міста. Це надихає.

– Що читають поетки, зокрема Ви?

– Щодо книг, то я люблю читати різні жанри. Для відпочинку та чисто з жіночої «натури» люблю іноді читати легкі невимушені романи, наприклад, Марка Днів “Подорож містера Долдрі” або, як на мене, фантастична книга “Поклик янгола” Гійома Мюссо.

– Чи є у Вас улюблений письменник?

– Нещодавно перебирала батьківську домашню бібліотеку і знайшла книги Стівена Кінга та Рея Бредбері. Сподобалися твори обох, але найбільше припала до душі повість останнього автора – “451° за Фаренгейтом”. Книга варта уваги.

Ірина Гороховянко

Джерело: Тижневик “Номер один”