Любомир Крупа затіяв недобру справу у Тернополі?

Нещодавно розпорядженням голови Тернопільської обласної ради призначено нового керівника Тернопільського обласного комунального інституту післядипломної педагогічної освіти, який у своїй діяльності намагається продовжити та розвинути кращі традиції та багаторічний досвід діяльності цієї науково-методичної установи. Обласна рада є засновником та власником Інституту і згідно чинного нормативного законодавства, призначає його керівника. Проте це призначення не отримало підтримки з боку директора департаменту освіти і науки облдержадміністрації Любомира Крупи. Не приховуючи свого невдоволення, директор департаменту звернувся до обласної ради з листом щодо реорганізації Інституту. Вагомих аргументів на користь пропонованої реорганізації як у листі, так і під час зустрічі з колективом очільник департаменту не висловив. Якою мала би стати реорганізована чиновниками провідна методична структура області також досі невідомо. Тому працівники установи підозрюють, що за розмовами про необхідність реорганізації закладу по планується призначення на посади адміністрації та працівників Інституту сторонніх осіб.
Можна було б не звертати на все це уваги і дочекатися фіналу історії. Проте, тенденції, котрі запанували останнім часом в освітній сфері, насторожують.
З високих кабінетів Міносвіти все частіше лунають думки про необов`язковість курсу історії України у школах і ВУЗах, про дозвіл регіонам самостійно визначати мову навчання і викладання в закладах освіти, про недоцільність викладання і існування взагалі такого предмету, як “Християнська Етика”.
Загалом, складається враження, що після Революції гідності влада, котра опинилась в чиновницьких кріслах на крові Героїв, докладає всіх зусиль, аби нас цієї гідності позбавити.
Зокрема, в освіті це помітно найбільше. Від міністра С. Квіта з моменту його призначення очікували розвитку галузі, а отримали, на превеликий жаль ситуацію, коли українську освіту звідти, згори руйнують під виглядом реформ і реорганізацій ще більше, ніж при горезвісному Табачникові.
На чільні посади в обласних структурах призначаються доволі некомпетентні люди, котрі не можуть працювати не те, що з викликами часу, а не можуть працювати взагалі. Натомість, вони протягують на посади своїх родичів і друзів, витісняючи працівників, котрі роками сумлінно укладали підручники, розробляли методичну літературу і навчали працювати педагогів.
На фоні цього постає питання: чого ми досягнемо такою “освітою”?