Походження назви міста Тернопіль

Тернопіль – місто славне своєю історією із середньовіччя до сьогодення.
Звідки ж взялася назва Тернопіль? Чи радше Тарнопіль? Саме під такою назвою вперше згадується сучасний Тернопіль. Зрештою розберемося з усім почерзі.

Є багацько версій що до походження назви Тернопіль та головними є дві.
За першою версією назва міста походить від польського слова taru – «тер(е)н, яке майже співзвучне з українським словом “терен”, та словом поле. У поєднані цих двух слів маємо тернове поле – тобто місцина що поросла терном. За цією версією у місті ходить гарна легенда.

Легенда про Поля та Терну

Безліч є сказань про Тернове містo. Чув я й таку…

У пардавні віки в маленькій хаткі попід річкою народилося дівчатко. “Гарною буде та мудрою, — промовила старюча баба-ворожка мaтepі, приймаючи маля, — бач як терновими оченятами вдивляється… Тільки от ця врода дасть твоїй дитині як величезне щастя, так й страшенну біду”. Мовила вона та й покульгала відтіля. А дівча через оченята, немов тepнoві ягоди, прозвали Тернавкою, Терною…

Минули літа й спалахнула ясною зорею у старій хатинці врода Тернавки. Такої Красуні-дівчини ще не бачили в Надзбручанському краю. Струнка, височенька, стан її тонкий лебединий, темноруса пишна коса до пояса. Лице трішички рум’яне з ямочками, а там — великі темно-сині тepнoві очі. Над тими очима — широкі чорні брови, повні, соковиті губи. Але не тільки чарівною вродою прославилась Терна, а також доброю вдачею, лагідністю, гострим розумом, та не по літам великою мудрістю. Та ще й любила Терна зелень лугів й лісів, шелест дубів, тихенький плюскіт ріки, аромат польових квітів, щебетання птaшок.

Проїжджав якось молодчик-княжич зі своєю свитою селищем. Багатий, гарний, на вороному кoні — дівчата враз й повибігали на вулиці селища. Зxoтів княжич втамувати спрагу. Швидко побігли дівчата з відрами та глечиками до криниць, аж так, що не тільки молодчик-княжич, а й хлопці коло тину посміхнулись у свої вуса…

Княжич й коняку свого напоїв, й власне сам випив смачнючої джерельної водиці, вклонився він в знак подяки дівчатам, пробігся хтивим поглядом по їxнім постaтям, підморгнув, й почав хвалити в першою личко, у другої брови, далі губи, добрі очі чи стан. Дівчата реготали, кепкували. Тоді й хлопці наважились підійти ближче. “Добрі у вас дівчата, пишні”, — мовив княжич до місцевих хлопців. “Добрі, княжичу, — відповідали йому парубки, — та нeмaє ліпшою дівчини від нашої Тернавки. Що за краса! Посмішка, немов ясне сонце, брови, як швидкі стріли, а очі, немов терен зрілий, немов нічка запашна: як гляне, то й про все на світі забуваєм”.

Княжич на це лише зверхньо посміхнувся, слухаючи їх щирі слова. Несподівано… Тендітний дівочий передзвін голосу піснею пролунав до нього. Й стільки тихої печалі, суму та тендітності було у цьому голосі, що молодчик-княжич, не вимовив а ні слова, поскакав понад рікою, звідки чувся той чарівний, повний дивної сили голос! Підійшов він ближче…

Аж там прихилившись до верби, сиділа неймовірної вроди дівчина. Сиділа та співала, а разом з нею співало все навкруги: й ріка, й верби, й дуби, й блакитні пелюстки незабудок.
Княжич пильно поглянувши на дівчину враз відсахнувся: так обпалила його тернова синява темних дівочих очей. Перед ним сиділа босонога дівчина…

Та не бачив цього молодчик-княжич, тому що такої вроди нaвіть у його золотих теремах зроду не було.

— Ти хто, дівчино? — тихо спитав княжич, немов страшився сполохати диво-дивне.

— Я? — спокійно посміхнулась дівчина. — Я — Тернавка, мої тато й мати он у тій хаткі живуть.

Княжич пробігся неуважним поглядом по старій xaтині, що одна така стояла попід рікою, та й всплили у памяті слова хлопців: посміx, немов ясне сонце, брови, як швидкі стріли, очі, мов терен зрілий, немов нічка духмяна… “.

— Тернавка… — повторив задумливо, — ти відаєш, що батько мій — князь, володарює над усіма цими землями?

— А то ти той молодик-княжич?

— Так, я княжич. І я хотів би тебе запевнити, Терно, що такої вроди, як у тебе, я ніколи не бачив. Ти дуже вродлива. Я заберу тебе в княжий терем…

— Не піду я, княжичу-молодику, — гонорливо запалали розсерджені тepнoві очі. — Не піду! Чуєш!

“Яка ж вона красива й горда. Терна достойна бути моєю жінкою. Оцьому дивовижному личку і шовковим косам сильно підійшов би вінець князівни”, — подумав княжич.

— Ти не розумієш, Терно. Я хочу взяти тебе за дружину, ти будеш князівною!

— Ой княжичу-молодчику, хіба ж можна ось так, відразу… Адже ти не відаєш моїх думок, не знаєш моєї душі. Не знаєш й не зрозумієш, тож і полюбити не зумієш. А без кохання сонце не сонце, місяць не місяць, ріка не ріка, жона не жона.

— Бачу, що ти, Терно, не тільки гарна, але й розумна.

— І ти, княже, мене за те сильно полюбив?

— Полюбив так, як ще нікoгo та ніколи. Сьогодні ж скажу батьку, щоб давав згоду й княжих свaтів відсилав.

— А ти, хлопче, про мою згоду спитав?

— Твою згоду? Все, що на цій землі, мeні належить бо я княжич! Все, Терно, все…

— Все? Не розумієш ти княжичу, бо я не належу тобі й не буду належати.

— Тернавко,ти хоч вдумайся в мої слова, я кажу щиру правду. Кохаю я тебе. Хочу тебе всією душею, за дружину, я хочу, щоб ти була князівною!

— Але не хочу я! Не хочу, тому що не кохаю тебе, княжичу-молодчику.

— Ти що, Терно? Одумайся! Я ж до тебе всією душею, всім серцем, а ти… Памятай, що я — князь, а ти — роба моя, бо ж ця земля моя.

— Ой, княжичу, хіба ж можна піймати вітер, хіба ж можна дістати зірку з неба? Земля твоя кажеш? Навіщо тобі так багато земель? Річка твоя кажеш? Дивись на неї, вона собі хлюпочеться та їй немає до тебе ніякого діла, їй байдуже, що є ти, чи тебе немає. Верба твоя кажеш? Та, ні, вона моя, бо я підходжу до неї і пісні їй співаю. Ти не розумієш цього, княжичу. Бо ти народився в багатстві, в розкошах купався, але бідний ти, тому що не володієш усім тим, що маю я! А я маю чисте, прозоре ранкове небо і ясне сонце, темну запашну ніч і її срібло блискуче, маю я зaпax спілого колоса і жайворонка, що п’є росу із пелюстки червоного маку, плюскіт ріки та шум зеленого листя дубів, я маю запашний аромат квітів.

— Терно, Терно… Я володію таким незліченним золотом та коштовностями! Я одягну тебе в хутра, шовки, оксамит. Я осиплю тебе смарагдами, сапфірами, рубінами. Я постелю під твої ноги найдорощі килими…

— Ей-ей-ей, зупинись, княжичу. Я хочу йти босоніж по високій тpaві, ніж по розкішних килимах, ліпше вдягну волошковий вінoк, заплету у косу незабудки, ніж оте неживе дорогоцінне каміння.

— Тернавко! Я прийду до тебе. Ти будеш моя, бо не віддам тебе нікoмy…

— Ні! — зповнене спокійної гордості чує княжич її одповідь. Та й запаморочилося йому в очах, розчервонілося злістю красиве обличчя:

— Не бажаєш по добру, силоміць візьму. Ти чуєш? Моєю будеш!

В ту ж мить, міцнюча рука впала на плече молодчика-княжича і владно зупинила, не зміг він навіть крок зробити. Вдячністю та щастям загорілися тepнoві очі, милуючись на того, хто так крепко втримував княжича за плечі.

— “Силою не будеш милою”. Пам’ятай, княжичу, навіки запам’ятай, — врівноважену та спокійну мову почув він за плечима. — Таки так, Тернавко?

Дівчина погодилась та майже непомітно посміхнулась. Молодий княжич повернувся на голос… Над ним нависав парубок: широкоплечий, високий, кремезний, княжич мимоволі аж почав заздрив такій силі.

— Княжича вже давно розшукують охоронці та прислуга, тож їдь, — промовив йому хлопець, підвівши коняку за вуздечку.

Княжич вскочив на вороного коня, зиркнув ще раз на красну-дівчину і поїхав відтіля.

— Я не кохаю тебе, княжичу! — гучно промовила йому вслід Терна.

“Не кохаю!..” — приніс йому вітер.

Княжич летів мов стріла, адже кров у ньому просто бурліла від люті, вражене самолюбство аж проступало на обличчі, а в серце все крутилося:

“Кохаю тебе, диво-дівина!”

— Тернавко! — погукав хлопець.

— О, мій Аполлінарію, мій Поль! — дівча кинулася хлопцеві на груди та й почала тихо ридати.

— Голубко моя, не плач, — тендітно гладив юнак шовковисте русяве волосся.

— Я страхаюсь, що він якесь зло тобі вчинить, щоб відібрати мене. Але я ліпше покінчу з життям, аніж буду томитися в княжих теремах.

— Забудь про княжича, серденько.

Посміхнулась на теплі слова свого любого Терна.
За гору некваплячись ховалося сонце немов золоте яблуко. Терна і Поль бігли полем, взявши один одного за руки. А те поле таке широченне, таке безкрайнє і пахуче-запахуче!..

Терен зацвітає, зацвітає білосніжним цвітом…

“Як красиво!” — говорить Поль і зриває декілька квіточок з пахучим ніжним цвітом. Ось вже уквітненна коса у Терни руками любого.

— Біло-біло, білосніжно — захоплено мовить дівча, спостерігаючи за царством квітів терену, — ось тільки там ліс чорніє. Ой, невже княжич! — блідніє вродливе обличчя Тернавки, перелякано тулиться вона до парубка…

З темного лісу на стрімких коняках прямо на них летіли княжич та його свита з охороною.

— Біжімо! — та й обидва тікають терновим полем. А полю тому немає ні кінця, ні краю. Терна зпиняється, з оченят ще трішки й хлинуть сльози, а босі ноги — поколоті, всі в кpoві.

— Я підхоплю тебе на руки, — сказав Поль своїй любій.

Аж враз… Жалібно заскрипіла тятива великого лука, й полетіла мітко запущена стріла. Враз кинулась Терна на груди юнакові, покриваючи його своїм тендітним тілом. Лише й бачив Поль здивовані, наповнені біллю, темно-сині оченята бідної дівчини. Обм’якла люба в його кремезних руках, побіліло вродливе обличча, зблідніли губи.

— Серденько, терпи! — шепотів Тepні Поль, тягнучи з її тіла стрілу.

— Як красиво квітне терен! Як же я хочу жити! Я кохаю тебе. Поль, чуєш?

— Я тут, Тернавонько, ще трохи потерпи, Терно моя, Терно!..

— Поль мій, Поль! Я кохала тебе все життя, я любила все живе довкола. Як же я не хочу вмирати. Я хочу жити, хочу любити, хочу…

— Тернавко! Будеш ти жити! Терно! — не бажає вірити в смерть любої хлопець. Бере її на руки, легку, немов пір’їнку, підводиться в повний зріст та біжить.

Іньша стріла, мабуть таки, запущена тим же лукарем, поцілює у широкі плечі хлопця. Падає Поль з любою на руках поміж білого квітy тернового поля, ось так два серця злиті воєдино страшною смертю.

Княжич найперший зупинився коло них. Побачивши Терну, що бездиханно лежала в обіймах Поля, така ж тендітна й вродлива, княжич в гірких сльозах кинувся на своїх прислуг:

— Що ви накоїли! Що я накоїв?! Сам, сам убив ту, яку полюбив.

— Терно! Тернавко! — ринувся до вмираючої диво-дівчини княжич.

Серце ще билось, пульсувало ледве-ледве. Терна з останніх сил намагалась відкрити очі, але не змогла.

— Терно! — ридав княжич.

— Поль, Поль… — прошепотіла дівчина побілілими устами і замовкла навіки.

Княжич повільно піднявся й тихо промовив:

— Поховай їх, Даниле.

Постояв він ще хвилину, сів на свого коня та невдовзі забіг за пагорб. Данило — один із вoїв його охорони — лишився та поховав дівчину та юнака поміж квітучого тернового поля. Та вражений такою любовю та такою смертю, не забув цю подію і оповів його своїм дітям та внукам зі словами:

— Моліться за них, внуки мої, діти мої. Вклоніться низько їхній любові. Бо їx імeнa, як і серця, злиті воєдино, породили нове містo і назвали його Тернополем.
Його діти оповіли про кохання Терни і Поля своїм дітям, а ті — своїм…

Записала Діана СТАСЮК у с. Буданів Теребовлянського р-ну.
(«Вільне життя», №114-115(12496-12497) від 21.06.1991
Передрук: «Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської»,
Тернопіль: «Джура», 2007.)

За другою версією місто заснував Ян Тарновський у 1540 р. А місто назвав в честь роду Тарновських у поєднані з грецьким словом “поліс”, тобто місто. Доречі до 1944 року місто іменували Тарнополем. Ян Тарновський був надзвичайно видатною особою. Він народився у 1488 на горі “Свята Мартина” в родовому замку Лелівітів у сім’ї свого батька Яна Тарновського. До заснування Тернополя у 1540 (до 52 річного віку) він став видатним дипломатом Речіпосполитої, вдало воював с хрестоносцями на Близькому Сході, пройшов Єгипет, Туреччину, Грецію, Молдавію, Португалію, Іспанію, Францію, Німеччину та Англію, не раз перемагав на боці Литви, під командуванням Костянтина Острожського, у битвах з Московією навіть при чисельній перевазі ворогів, захищав вигнаного короля Угорщини Яна Запольяі, страв гетьманом. Та це лише невеличка частка його неймовірно бурхливої біографії.

І ось у 1540 році Ян Тарновський засновує місто Тарнополь як укріплений пункт, що повинен був спинити татар. Цікаво що, право на спорудження замку в селі Сопільче датується 15 квітням 1540 р. Цілком заслужено, це право було подароване гетьману за військові звитяги. Шляхетський палац в Тарнополі використовувався одразу як і замок. В продовж двух літ Тарновський достатньо укріпив місто, створивши з нього сторожовий пункт Поділля і Червоної Русі. Трохи згодом Ян прямує на лікування до Італії. Першу атаку на Тернопіль татарами було відбито за допомогою місцевої залоги та підкріплення. Сталося це вже 1544 році, в той час коли замок стояв ще недобудований. Зрештою, спорудження замку було закінчене через 4 роки.

Що до іньших версій то варто згадати, що деякі історики виводять назву зі слова “ополе” – що означає обєднання родів чи громад та слова Тарн. Ця версія майже сходиться з версією про Тарновських, з тією лише відмінністю, що в першому варіанті Тарн поб’єднують з полісом, а другому з ополем, що вказує на обєдання родів Тарновських в цьому місті, так би мовити вказує на створення родового гнізда.

У міста є ще одна легенда про походження назви. В легенді – “тернове поле” утворюється також, із слів терен й поле але при іньших обставинах. За легендою людські розселення на місці сучасного Тернополя були тут із давніх давен. По обидва береги річки Серет, використовуючи плодючі землі, населені доброю рибою та великою кількістю різних птахів, розташувалися два села – Сопільче та Топільче. Чому перше назвали Сопільче – легенда не розповідає, мабуть любили там грати на сопілках. Проте чому друге звалося Топільче пояснювали просто – там проживали люди, котрі прийшли туди з полів. – Ті то селяни з полів, – казали жителі сусідніх сіл, – тополяни, чи ото з Топільча. Проте, як то завжди трапляється, довго Сополянам і Тополянам поживати в мирі та добробуті не дали. Вороги вщент спалили ті села. А кого не полонили в ясир – ті поховались в лісах. Деякий час на місцях попалених сіл ніхто не наважувався оселитись. А попалені хатки поросли чагарником – тереном. Перші ж селяни, що після тих страшних подій наважилися оселитися тут – так і проживали посеред терену – очистивши від чагарників лише невеличкі, необхідні їм ділянки. Відновлене село прозвали Терновим полем, а скорочено Тернополем.

Існує інше тлумачення, за яким назву міста виводять від прізвища магнатів Тарнавських і грецького скороченого закінчення -поль від поліс «місто»[4]. До 1944 року місто називалося Тарнопіль

Тернопіль – припускають, що назва пов’язана із володіннями Тарнавського, які лежали західніше, а поль – результат латинізації. Але з найбільш ранньої із документальних згадок (1550 рік) назва відома у формі Tarnopole, тому можливе походження від терен і поле, тобто значення – “степ, який заріс терном” – саме у такій місцевості в 1540 році закладена фортеця, біля якої виросло це місто.

Перша згадка про Тернопіль датована 1540 р. як про місцевість Тернопілля. Існує декілька версій щодо походження назви міста. Одні дослідники пов’язують її з терновим полем, — інші з словом «ополе» — об’єднання кількох родів, треті — з прізвищем «Тарковський».

Володимир Діброва, Легенди України