“Масік” Дзвінки Торохтушко – це книга буття

.Книги, як люди — бувають легковажні, веселі, поверхові, зажурені, мудрі, прикрі… А бувають пекучі, як сльоза дитини. Такі книжки не дуже хочеться читати, бо це боляче, але, взявши у руку, проковтнувши кілька речень, прикипляєш душею до цієї книги. Бо вона суть правда. Така неприкрашена, проста життєва правда. У неї віриш і приймаєш. Як сповідь. Зрештою це і є сповідь. Розповідь жінки, що у безнадії і відчаї розповідає про своє життя. “Масік” – книга буття.

Як добре, що ця книга є. Бо вона мусить бути. Українській літературі бракує книжок непридуманих, максимально наближених до життя, гарячих, як серце на долоні. Уявіть, що до вас прийшла людина зі смертельним діаґнозом, взяла за руку і сказала: “Я хочу розповісти про своє життя.” І розповіла все. Як сповіднику. Як найріднішій людині. Любов, пристрасть, біль, ненависть, підлість, страх… Усе, з чого складається людина. Це і є “Масік”. Важка, часом невимовно важка лектура. Але з перших рядків книга захоплює. Бо що може бути цікавіше за людське життя?

Дзвінка Торохтушко – відомий блогер. З гострим язиком, перченим словом, але у цій книзі відкрилась як чудовий письменник, який філігранно володіє словом, має свій стиль, наче скальпелем препарує людське життя, відкриваючи найпотаємніші закапелки душі. Часом це боляче. Але так правдиво. Абсолютне відчуття близкості з людиною, про яку йдеться в книзі. Хочеться взяти її за руку, зігріти своїм теплом, приголубити душу. Читаючи “Масіка”, я ловив себе на думці, що бачив героїню на вулиці, у маршрутці, її очі світились серед людського тлуму сумом і відчаєм, любов’ю і страхом.

Страх жити, як живеш, страх померти, страх любити, знаючи що кохання приречене, але любити з відчаю і з надією. Може тому ця книга так зачіпає — тут неприхована правда нашого життя. У буденності ми часто вдаємо з себе когось, щоб за цією маскою сховати свою слабкість і беззахисність, своє невміння боротись з обставинами життя. У “Масіку” героїня позбавляється усього, що заважає їй бути собою — і ця оголеність правди вражає. Бо важко бути собою. Навіть перед лицем смерті.

Є ще одна обставина. “Масік” писався зі слів реальної жінки, яка таким чином вирішила підбити підсумок власного  непростого життя. Той випадок, коли тема і сюжет самі знаходять письменника. І лише від його майстерності залежить чи стане ця історія цікавою і важливою для інших. На мою думку Дзвінці Торохтушко  вдалося опанувати цей огром матеріалу, вилущити з нього найбільш вартісні епізоди і майстерно викласти їх на папері. Попри непросту історію, книга читається легко і не відпускає.

І ще одне. Прочитавши “Масіка”, з’являється бажання прочитати ще якісь твори Дзвінки. Бо талановите слово примножує радість душі. Навіть таке пекуче, як у “Масіку”.

Богдан Волошин