«Я – нестандартний випадок», – Дзвінка Торохтушко

"Погляд" про Дзвінку Торохтушко Народилася 2 лютого 1972 року в м. Кременець.Автор двох поетичних збірок – “Заквітну деревієм” (1993 р.), “Звуки та знаки” (1994 р.), авторка казки “Світлячок-охоронець” (2015 р.), співавторка книги віршів “Час В” (2015 р.) та "Голос крові"(2015). 17 вересня о 14.00 год. в рамках Львівського книжкового форуму відбудеться презентація першої прозової книги Дзвінки Торохтушко – роману "Масік". Журналіст, перекладач. Певний час проживала з родиною на Сході України, в м. Дніпродзержинськ, потім — у Кам’янці-Подільському. З 2007-го живе в Тернополі.
Любов Бурак (псевдонім — Дзвінка Торохтушко) народилася 2 лютого 1972 року в м. Кременець. Автор двох поетичних збірок – “Заквітну деревієм” (1993 р.), “Звуки та знаки” (1994 р.). Авторка казки “Світлячок-охоронець” (2015 р.), співавторка книги віршів “Час В” (2015 р.) та “Голос крові” (2015). 17 вересня о 14.00 год. в рамках Львівського книжкового форуму відбудеться презентація першої прозової книги Дзвінки Торохтушко – роману “Масік”. Журналіст, перекладач. Певний час проживала з родиною на Сході України, в м. Дніпродзержинськ, потім — у Кам’янці-Подільському. З 2007-го живе в Тернополі.

Батьки розлучилися, коли мені виповнилося три місяці. Братів і сестер не було.

Читати навчилася рано – в 3 роки. До нашого глухонімого сусіда на побачення приходила подруга. У зошиті вона  писала слова, я – читала.

Той сусід – дитя аргентинських комуністів, батьки якого повірили в пропаганду 30-их років і переїхали в Радянський Союз. В результаті, дорослих відправили на Сибір, дітей розмістили у дитячі будинки…

З мамою і бабусею жили незаможно. Із книжок вдома були тільки Біблія, Псалтир і перекидний календар на стіні. Оновлювався лише календар. Коли мені виповнилося 4 роки, самотужки пішла записуватися у бібліотеку, чим добряче здивувала тутешніх працівників. Перша книжка, яку вписали в абонемент, була чомусь поема “Медный всадник” О. Пушкіна. В радянські часи в бібліотеці за раз можна було взяти дві книжки українською, одну – російською і обов’язково одну про партію – читаєш чи ні, але в абонементі апріорі вписано. Нині в нас є велика домашня бібліотека з двох тисяч книг, замість дорогих меблів і телевізора.

Історія Дзвінки Торохтушко почалася у Кременецькій школі №1. Цей псевдонім придумав улюблений вчитель української мови і літератури Володимир Михайлович Мазурчук, підстава – моя балакучість і непосидючість. Насправді – рот не закривався і питання сипались, як з дірявого мішка просо.

В дитинстві часто потрапляла у відділок міліції через  бійки з хлопцями. Знала там кожен закуток.

У 12-ть років почала відвідувати гурток юних журналістів, за публікації школярам тоді платили гонорари. Будучи шустрою дівчинкою, почала писати піонерські статті спочатку в кременецьку газету “Прапор перемоги”, потім у тернопільські, збаразькі, шумські, рівненські видання. Однак, згідно з радянськими вимогами, один автор міг публікуватися лише раз в тиждень. Так у пригоді став псевдонім Дзвінки Торохтушко (усміхаєтьсяред.).

Освіту журналіста пробувала освоїти у вищих навчальних закладах, але в 19-ть з’явилися своя сім’я, діти, тож навчання залишила. І таки, через виключно лінь, більше не відновила.

Переклад як хобі і хліб

Аби компенсувати прогалину в освіті, будучи молодою мамою, почала вивчати слов’янські мови. Коли інші гуляли з візочками, я возилась зі словниками. Паралельно вчила польську, чеську, словацьку, хорватську. Близько спілкуючись із римо-католицькими священиками, монахинями, вивчала ці слов’янські мови у живому спілкуванні. Читала тексти в оригіналі. Це мені пригодилося, зокрема кілька останніх років заробляю на життя саме з перекладів.

Остання в часі книга-переклад з російської спільно із Тетяною Комлик (Татуся Бо) – роман “Цинкові хлопчики” Світлани Алексієвич. Що можу сказати? Як для такої премії — книжка заслабенька. І кон’юнктурна.  Перші дві третини роману хороші, решта – хизування нобелівської лауреатки тим, як вона вигравала суди в батьків загиблих солдатів-афганців. Ясна річ, вона там “на білому коні”, така собі Жанна Д’арк. У моєму розумінні це – людина без національності, типовий “совок” із ватою в голові.

Мій друг Юрко має своєрідне хобі – вишукувати у європейських монастирях неординарні стародруки. Багато перекладаю, власне, для нього. Свіжачок – роздуми чеського монаха-бенедиктинця на тему, чи є в жінки душа. За його трактуванням, у жіноцтва душі не може бути апріорі, оскільки вигодовуючи дітей грудьми, матері прирівнюються до тварин. ХVІ століття, Прага. Європа, раптом що.

DzvinkaTorohtushko4

Творчість і публіка

З гуртом “ТаРута” познайомилися цікаво. У січні цього року виконавці, гастролюючи в Ірландії, зупинилися у наших спільних друзів, тернополян Мішеля і Люби Баскіних. Тут розговорилися про пісню на слова нібито невідомого автора, яку попросили записати хлопці з передової.  Нею виявилася моя “Молитва”, яку важко писала у період найзапеклішої оборони Донецького аеропорту. Цей вірш часто цупили у соціальних мережах, я навіть втомилася реагувати. У Бога завжди є свій план, який нам іноді важко зрозуміти чи прийняти. Відтак, Мішель Баскін упізнав мій вірш і дав контактний номер музикантам. Так ми і зазнайомилися. Я була приємно заскочена, що саме “ТаРута” виконуватиме пісню на мої слова, бо щиро захоплююся автентичним голосом Олени Романенко – це щось! Музику до цієї пісні написав неймовірно талановитий композитор і волонтер Борис Севастьянов із Харкова. Зараз проводяться зйомки кліпу, режисер – тернополянин Іван Ясній, співрежисер фільму “Добровольці Божої чоти”.

 

Молитва
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.
Серед руїни і серед краху
Не дай пізнати глибини страху.
Не дай упасти в зневіру й розпач
І побратимам розбігтись врозтіч.
Побудь, мій Боже, отут, між нами
Душею батька, сльозою мами,
Сестри любов’ю, брата плечима,
Чеканням милої, її очима.
Побудь, мій Боже, тут незникомо,
Коли немає звісток із дому.
Коли чекання спалює в попіл,
В серце і душу входить неспокій.
Коли в набоях сиріє порох,
Коли в обличчя сміється ворог.
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
Посеред світу, посеред болю.
Храни від смерті, від кулі вражої,
Будь мені, Боже, вартою, стражею.
Я тіло й душу Тобі офірую.
Побудь, мій Боже, зі мною…
Вірую!
Автор: Дзвінка Торохтушко.

У родинному колі.
У родинному колі.

Бути дружиною капелана

З чоловіком познайомилися в Кременці на екологічному мітингу 1990-го. Петро тоді був учасником етно-культурного тернопільського товариства “Вертеп” — об’єднані хвилею національного відродження активісти, які не розпалися, втрималися до сьогодні. Тішуся, бо зазвичай хороші люди рідко тримаються купи. Наші дітки нині теж “вертепівці”.

Петро навчався у Кам’янці-Подільському на історичному факультеті, там ми спочатку і жили. У цьому місті почали разом ходити до церкви, приєдналися до маленької греко-католицької громади, яку не пускали в жоден храм. Літургії проводилися то в музеї, то в когось у літній кухні. У нас був чудовий священик о. Микола Подущак. Саме за його прикладом Петро вирішив вступити у семінарію.

Перша дитина у нас народилася, коли мені було 19 років. Нині Софійці 25 років, Іванкові в вересні виповниться 24 р., Мар’янові зараз 21р., Христі – 18 р., Уляні – 13 р., наймолодшому Світикові – 6 років.

Селфі з донечкою Христиною.
Селфі з донечкою Христиною.

Коли сини на війні

Життя дружини священика нічим особливим не відрізняється від життя інших жінок.

Ні, ну моє то відрізняється!

Натомість, побут дружини капелана таки відмінний. Коли у сім’ї троє довго на фронті – нерви постійно в високій напрузі.

Сини Іван і Мар’ян зараз в артилерії Української Добровольчої Армії, виїжджають на позиції, страхують Збройні сили України. Чоловік о. Петро виконує роль капелана.

Інколи у мене буває психологічна ломка, падаю в нерви. В такі моменти дивлюся за вікно. Бачу, на лавочках знайомих  спокійних і безтурботних жінок. Хоч завжди стараюся не пускати в серце заздрість, іноді заздрю цим матерям, бо їм вдалося виховати дебілів, які пиячать, розважаються і ніколи не підуть на фронт, ніколи не задумаються над свідомим вибором в житті держави. Вони просто житимуть, тупі, примітивні і по-своєму щасливі. Це заради їхнього святого спокою мої діти на передовій, мої сини з вищою освітою захищають їх на фронті.

Інколи відчуваю себе винною перед синами, бо сама виховала їх національно свідомими чоловіками.

DzvinkaTorohtushko2

Я – нестандартний випадок

Я — не шаблон, я — така, як я є. Люблю розсувати рамки, ламати стереотипи. Іноді, це виглядає доволі епатажно, іноді, навіть, дещо агресивно.

Періодично в мій бік летить каміння з боку церковників формату: “Як можна?” і “Що вона собі дозволяє?”.  Відповідаю, що можу бути лише собою.  Я дозволяю собі бути собою. Натомість  не дозволяю собі бути “гробом побіленим”, не дозволяю брехні, фальші, масок на обличчі і дулі в кишені. Моя хата ніколи не скраю. Я завжди відкрита до діалогу, але категорично не приймаю ультиматумів. Навіть, якщо їх висувають високодуховні особи.

І, взагалі: перш ніж звинувачувати в чомусь мене, панове церковники, спитали б: як то воно, коли чоловік і сини на війні, а ти сама з трьома дітьми, старими батьками і стовідсотковими комунальними платежами?

Не повірите: за два роки хоч би хто зателефонував і спитався. Вакуум. Тільки “розуму” вчать і розказують про покірне телятко.

З хребтом у мене проблеми. Не гнеться. Халепа.

Свідомість сучасних людей настільки “пересапана” телевізором, що їм загалом байдуже до змін.

Українці зробили своє життя хто чорним, хто – сірим. Мало хто живе в кольоровій палітрі. Держава змінюється, але в якийсь аморфний, нейтральний бік, вона не стає українською. Може, трішки більше україномовною, але не українською.

Раніше ми мали чорно-білі телевізори і кольорове життя, а зараз – кольорові телевізори і чорно-сіре життя. Банки з фарбами – це й є наше життя. Якість буття залежить від того, який відтінок обере конкретно кожен.

Насамперед, слід відключити телевізор, перестати думати його контентом. Так можна побачити весь спектр кольорів.

У нас вдома є телевізор. Але, як у фільмі “Приборкання непокірного” — в ролі табуретки. Я обрубала цей розсадник отупіння і негативу. Дітям спочатку важко було обійтися без підліткових серіалів, мультиків. Але з іншого боку, вони багато читають.

Відверто про Тернопіль

Чесно, не люблю Тернопіль. Ніколи чомусь не почувалася тут комфортно. Мені добре на хуторах, у лісі, в полі. Іноді тікаю в містечко Острог Рівненської області, який полюбила з першого дня візиту. Таке ж саме відчуття від Луцька. Мабуть, я таки правдива волинячка…

Підготувала Ірина Юрко.
Фото автора та з приватної галереї Дзвінки Торохтушко.

-1 коментарів до запису “«Я – нестандартний випадок», – Дзвінка Торохтушко

  • 22:30 | 13 серпня, 2016 на 22:30
    Permalink

    Дуже подобаэться творчiсть Дзвiнки Торохтушки, дуже.

    Дзвiнка, а в РепкаКлуб Ви ще будете писати?

  • 00:19 | 14 серпня, 2016 на 00:19
    Permalink

    Надзвичайна людина. Із-за неї розумієш чому хочеться жити, кохати, творити, бути собою. Вона справжня. Жива. Коли я вперше прочитав молитву в Юрія Свідерського. Було просвітління. Дякую що Ви є. З повагою. Тарас

Коментарі вимкнено.