Оксана Забужко в Тернополі розповіла, чому треба читати класиків

Фестиваль “Ї” давно проминув, але концентрація інформації, що її він розсіяв, первишувала норму, що її можна оперативно перетравити. Тому-то з відстані часу пропоную нотеси зі сказаного Оксаною Забужко.

— «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється» (мова йде про текст із найновішої, однойменної творові книжці письменниці – А. З.)- повість про феномен, який мене тепер цікавить найбільше і про який я, до речі, думала, гуляючи вулицями цього недільного відпруженого та дуже симпатичного міста — про людей, в яких нема війни; як ці люди живуть, чому вони повертаються до неї спиною, як вона їх доганяє і так чи інакше прошиває їхнє життя без їхнього усвідомлення. Так це відбувається в моєї героїні в її стосунках із дочкою. Формат стосунків мати—дочка, конфлікт мати—дочка — як і всі жіночі теми, ще по-справжньому недопрацьовані, не допроговорені, там ще ой скільки всього, там такі пристрасті вирують. І повість на нерві цих питань. Вона композиційно завершила добірку вибраної малої прози.

Нині всі видавці хочуть романів, які легше продаються. А ось мала форма — тексти більш вишукані, для вибраного читача. Мушу зізнатися, що написати добре оповідання значно важче, ніж роман. Там не можна схалтурити. Тому письменники, котрих можна назвати класиками оповідань у світовій літературі, — лічені.

– Коли впоряковувала цю збірку вибраного за тридцять років, читала те, що писала дівчиськом, дивилась, як я змінилась. Там є оповідання, перечитавши яке, сама здивувалась. Воно було написане за слідами подій Помаранчевої революції, проте виявилося, що воно про 2014 рік значно більше, ніж про 2004 рік, по-суті там вже була прописана війна. І тут я нарешті повірила всім тим, хто казав, що література завжди про майбутнє (цим вона відрізняється від журналістики). Навіть, коли вона ніби за подіями минулими, вона все одно дає програму, не залежно від авторських зусиль. Вона дає програму, що оприявлюється тільки з роками, а у класиків і геніїв – з десятиліттями та століттями.

І ось це те, для чого нам потрібні класики. Чому треба вміти читати класиків. Ролан Барт абсолютно справедливо сказав, що класиків кожне покоління має перекладати своєю мовою, наповнювати сенсом дня сьогоднішнього, щоби зрозуміти про що це. Про що Річард ІІІ, написаний в 1590-их. Це написано про сьогоднішнє: про Путіна, про Асада – про логічку всіх диктатур, логіку соціопатії, котра приходить до влади. Ця модель відтворюється у різних часах і в різних епохах. Все те, що класики написали про зло, має бути прочитане, аби ми зрозуміли, в якому світі живемо.

І тому нам пощастило, що у нашій літературі була Леся Косач – у своєму корпусі драм, в яких переписала європейську міфологію з жіночої точки зору, вона зачепила дуже глибокі, дуже сутнісні програми розвитку європейської цивілізації, які почали оприявнюватись вже тепер. І коли я написала Notre Dame d’Ukraine, то написала про те, як читати Лесю Українку; про що писала Леся Українка. Які страшні безодні відкриваються перед людством – ті безодні, котрі вона бачила – а вона поетка передчуття епохи світових воєн. Ця книжка перевидана і нині вона актуальніша, ніж тоді. За ті десять років відбулось багато, і в тому числі в культурі, і слава Богу, почали повертатись книжки і Лесі Українкм, і її середовища. Вона, як Беатріче у “Божественній комедії”, може провести нас трагічною долею двадцятого століття, долею наших еліт і їхнього послання. А вони старалися нас попередити. І Лариса Косач старалася. У своєму “Камінному господарі” написала програму свавілля влади, програму хамократії. Програму, як владу у старих відповідальних еліт захоплює хам і бидло – а це у п’єсі і Дон Жуан, і донна Анна – люди, для яких не писані правила, люди, які несуть перед собо, як оці “портрєти дєдов на палочке”, своє здоровенне Я, і оцьому я хочу має підкорятися весь світ.

 Анна ЗОЛОТНЮК.

Фото фестивалю «Ї».