Стихійна торгівля: що спонукає людей виходити на вулиці Тернополя?
Чи дощ, чи сніг, чи спека – а ці бабусі продають овочі й фрукти на вулиці. Стихійна торгівля – з нею борються, мовляв, куплене з тротуару може зашкодити здоров’ю. Історії жінок, які щодня встають ранесенько, щоб продати свіже молоко або яблука, незважаючи на погоду.
-«Я получаю пенсію 999 гривень. Ну як вижити? Тільки на ліки йде 1500, а комунальні? А ходять штрафують. Я вже платила штраф раз, заплатила штраф два. У мене є всі квитанції. Люди їдуть і з Івано-Пусте, із Заліщиків, з усієї області. Бо що робити? Як діти на мене, на таку маму подивляться? Мала двох синів, один помер, ще одного маю. Ну що йому робити, роботи нема. Що йти красти?».
Після таких історій неможливо залишитися байдужим. І коли чуєш, що когось із вуличних продавців оштрафували, за продаж яблук, то звичайно, співчуваєш. Так склалося, що їх ніхто не захищає.
– «На гуртові беру яблука. Там дають на гривню таньте. А я тут ту гривню добавляю і так маю з двадцяти вторгованих – дві свої. І так 20 гривень вдень. І що мені? Куплю молока і все. Я все гарно позапаковувала, добре важу, не махлюю. Люди ті, що купують, то вже знають, що я більше положу, але не менше. А з міліції кожен день ходять -з рання до вечора».
Вийти продавати на вулицю заставляє несолодке життя – не вистачає мізерної пенсії на ліки, сплату комунальних. А хтось й досі утримує безробітних дітей.
-«Я маю пенсію. Але маю діти, які не мають роботи. Якби вони були на роботі, то б було за що жити. А так допомагаю дітям. Маю корову, маю сир, молоко, сметану – тай везу продаю. Хай хоч трохи, але вже щось легше буде».
Тут на вулиці жінки гуртуються. Кожен уже має своє місце на тротуарі, якщо потрібно кудись відійти – продають одна за одну. Щоправда, зізнаються, що переживають, аби не прийшла поліція й не оштрафувала. Тоді, вважай, весь тиждень просиділи даремно.
-«Я в Тернополі живу. Пенсія мінімальна. Треба на щось жити. Та хоч на хліб з молоком вторгую – і то добре. Дожилися при такій владі. Думали буде ліпше – а воно гірше. Кажемо так, як воно є. тут нема що скривати. А тут продаємо сметана, сир, молоко – дітям і старшим людям. То все своє, то не з магазину, без ГМО і хімії».
Хтось уже й не пам’ятає, скільки часу доводиться торгувати на вулиці. Одні все життя – інші десяток років. Але кажуть, що 20-30 вторгованих гривень – то вже добре. Але що за них купиш?
Підготувала Наталя Бліхар
Коментарі вимкнені.