Американський українець
Їду до батьків у село, що біля Тернополя. Сідаю в автобус, який вже стоїть на зупинці. Біля мене вмощується дядечко, на вигляд – йому під 70. Одягнений у світлу кремову куртку, сірі штани. Взутий у симпатичні білі кросівки. На голові – кепка, з плечей знімає рюкзак. Дядько питає мене про першу зупинку в селі. Говорить українською, втім, час від часу, забуває слова і переходить на англійську. Пояснює – ще малим переїхав у Штати. Зараз – приїхав відвідати родичів на батьківщині.
Питає мене про життя, роботу. Розповідаю, що працюю на радіо, де тільки українська музика. Просить «бізнесову картку» (візитку), каже – буде слухати через інтернет, коли повернеться в Америку.
Поки автобус стоїть, чоловік розповідає мені про Одесу, де нещодавно був, показує фото своїх дітей та внуків. Жартує. Чоловік бачить через вікно причинну жінку – розпатлане сиве волосся, заплакані очі, широкі темні лахи, в руках – пляшка вина. Жінка розмахує руками і говорить сама до себе. На жінку дивляться люди, які сидять в автобусі, видовище їх не вражає, ніхто не реагує. «Американський українець» ставить свій рюкзак на сидіння, просить мене припильнувати його і йде до жінки. Питає, чи з нею все гаразд. Та – кривиться. Чоловік простягає гроші – жінка посміхається, але грошей не бере. Мій новий знайомий – дивується. Питає, чому її покинули, як хвору жінку могли відпустити на вулицю. Я знизую плечима.
Автобус рушає. Починається дощ. «Американський українець» тішиться, що ми всередині. Позаду нас сидить жінка з села. Каже: «От хороба, вже вляє. То не могло зачекати до вечора?»
– Який гарний дощ, – справжня природа. Гарно падає, добре, що встигли сісти в автобус, то не змокнемо – каже мій сусід по сидінню.
– От, курва, то вже ті дороги, яма на ямі, ніхто то не робить, ніхто за тих людей не думає, – нарікає якийсь сільський хлоп.
– Дуже у вас гарне місто, – ділиться враженнями «американський українець», – таке зелене, таке затишне, і екологія хороша. Тільки живи і радій, – посміхається.
Автобус доїжджає до села. Злива не припиняється.
– Петро, виїдь за мною, бо змокну, холєра, – говорить по телефону якась жінка.
– Бл…ть, зара тре стояти, щоб перечекати, – матюкається який парубок.
– Ех, зара побачу свого друга, ми пару десятків років не бачились, – тішиться «американський українець», – гарний дощик.
Мій новий знайомий тисне мені руку, поправляє кепку і спокійно виходить у зливу…
Зоряна Биндас
Оце у мене таке було як приїхав на курорт.Спека,настій відпочиваючий,повітря супер,а водій-турок з кислою міною ламаною рашен каже6 -бальшая жара,сложна работать
Зорка, я твій стиль написання мабуть ні з чим не спутаю) як завжди порадувала
Гарно написано…
Дас..Ото частенько таке.
Є народ, який хоч зараз в рай відправ, так матюкатиметься, шо там світла забагато.
Добре, шо є і такий люд, який бачить те світло на землі.
Через свою внутрішню буденність ми не здатні помітити світла довкола нас…
Усе не так, усе погано, так ,може це ми такі?!
супер
прикольно