Чому в маленьке село на Тернопіллі приїжджають делегації з Туреччини
Вже кілька років поспіль у малесеньке село Гутисько на Бережанщині, де мешкають від сили півтори сотні осіб, приїжджають делеґації з Туреччини. Ні, не думайте, що їх вабить інвестиційний клімат. Тут захоронені турецькі вояки, які загинули в роки Першої світової війни. Мусульманські могили тепер доглядають лемки, які становлять більшість населення Гутиська і яких свого часу переселили сюди з земель, що є тепер територією Польщі. Однак довший час турецький цвинтар був у цілковитому занедбанні.
З історії знаємо, що у цих краях від серпня 1916 до серпня 1917 року турецькі військові частини воювали на боці Австро-Угорської імперії проти царської Росії. Стамбул скерував тоді в Галичину 40-тисячний корпус під командуванням генерала Севата Чобанлі. Турецькі підрозділи розташувались уздовж річки Золота Липа на південний захід від Бережан. До з’єднання входили два артилерійські, шість піхотних полків, два ескадрони кавалерії, а також два кулеметні, саперний і зв’язковий підрозділи.
До речі, фронтовими сусідами турецьких леґіонерів були українські січові стрільці. Вони тримали оборону неподалік Бережан. Зі спогадів учасників тих подій відомо, що турецьке військо було дуже хоробрим, а його старшини — культурними європейцями.
У тих воєнних круговертях на галицькій землі полягло кілька тисяч мусульман. Чимало поранених в боях померли у військових шпиталях Львова, Кракова, Відня. Не лише в Гутиську Тернопільської області є такі масові захоронення турків, а й у Мечищеві, а також у Рогатині, Пукові, Верхній Липеці, Лопушні, Путятинцях, що на Івано-Франківщині. Приміром, у Лопушні — це не просто кладовище, а пантеон з полірованого ракушняку, граніту й мармуру. Цей цвинтар — останній пристанок приблизно двох сотень вояків османської держави. А от у Гутиську кладовище — особливе. Тут поховані офіцери. Є тут і могила турецького генерала.
Ще до 1939 року турецькі кладовища доглядали й шанували. А потім прийшла друга війна, з’явилась нова влада і виросли нові могили. За багато десятиліть турецькі поховання вкрилися високою травою й камінням, майже загубилися серед височенних дерев і густих чагарів. Від могил залишилися лише невеликі надгробки. Але людська пам’ять міцніша за крицю.
«У Гутиську від Тернопільського національного педагогічного університету діє біологічний стаціонар, — розповідає місцева мешканка Надія Троян. — Тут донедавна працював професор Володимир Черняк. Кладовище на той час було в дуже занедбаному стані. Володимир Максимович спеціально поїхав у турецьке посольство в Києві, куди від імені сільської ради відвіз відношення з проханням, щоб турки розпочали реставрацію цього кладовища. До письмового відношення додав й світлину».
Після цього у Гутисько неофіційно приїхав турецький військовий аташе. Роздивився все уважно та й поїхав нічого не кажучи. Через землетрус у Туреччині справу про відновлення кладовища відклали. Через кілька років Володимир Черняк знову звернувся в турецьке посольство. Вдруге, у 2004 році, в Гутисько прибула турецька делеґація на чолі з послом, і аж тоді справа зрушила з місця. Реставрували кладовище за гроші Туреччини руками українських будівельників.
«А що це за кам’яні шапки за воротами цвинтаря?» — цікавлюся у місцевого мешканця Мар’яна Михайлишина, який доглядає кладовище. Чоловік пояснює, що на кожній могилі турецького офіцера була шапка. Скільки шапок — стільки й могил. Ми нарахували 67. Проте не факт, що всі шапки збереглися, тому про кількість захоронених розкажуть хіба що турки, які поіменно знають усіх, хто знайшов тут вічний спочинок.
У далеке галицьке село приїздять онуки й правнуки загиблих в Галичині військовиків, представники турецького посольства, студенти, які навчаються в Україні, журналісти.
Чужоземці вдячні місцевим мешканцям за відновлені могили мусульман, тому коли треба допомагають християнам. Допомагали турки й громаді Гутиська. Мар’ян Михайлишин згадує про гроші для місцевої школи й на облаштування джерела, воду з якого у селі називають срібною…
Коментарі вимкнені.