Славетні постаті Тернопільщини: Працьовита толока і дзвінкі ягілки

«Наша село називається Городниця тому, що перші його поселення з’явилися на панських городах. На наших полях робили розкопки, знаходили речі, які свідчили, що тут жили люди з часів Київської Русі», – розповідала Емілія Миколаївна Турчин, вчителька історії, 1926 року народження. З 1951 року вона викладала цей предмет у Городницькій школі Підволочиського району. Школяркою найбільше цікавила її історія. Тому вступила на історичний факультет тодішнього Львівського педагогічного інституту, який закінчила у 1951 році.
Працюючи у школі, збирала народні пісні. Адже вони – літопис нашого краю, який емоційно, образно змальовує історичні події, героїчне минуле наших прадідів, їхнє життя, почуття, мрії. Ці твори допомагали вчительці на уроках, на заняттях історичного гуртка, на вечорах, присвячених визначним подіям.
Цікавили вчительку народні обряди, традиції. З дитинства їй запам’яталася толока, коли сходилися до однієї господині жінки, дівчата. Пряла, дерли пір’я або лущили кукурудзу. Де за роботою кілька селянок – лунали пісні. Спільна праця поєднувалася із гарним відпочинком.
Із своїх спогадів, розповідей городенківців вчителька склала своєрідний сценарій старовинного звичаю – толоки на куделі. В ньому цікаво, змістовно із колоритними дійовими особами передається життя, побут, культура подільського села початку ХХ століття. Їх відтворював фольклорно-етнографічний колектив, який створила Емілія Миколаївна у 1984 році.
Проникливо лунали самобутні пісенні перлини. Толока пересипана цікавими розмовами, спогадами, жартами. Господиня пригощала давньою стравою душениною, кавою. Прийшли музики. Своєрідний старовинний танець «швець», який з ентузіазмом виконували жінки, чоловіки, хлопці, дівчата додавав толоці особливої принади. До виступу у 1986 році перед будівельниками сіл Тернопільське, Вільне Київської області, учасники фольклорно-етнографічного ансамблю із Городниці підготували толоку на зведення хати. Адже споконвіків на Україні побутував народний звичай кількома родинами, вулицями, селом зводили на селі хату. У Городниці будували хати з галамуців, які виготовляли з глини і соломи. За сценарій знову взялася Емілія Миколаївна. Промовисто, кількома штрихами, змалювала привітних господарів, працьовитих, умілих, жартівливих жінок і чоловіків. Виступали городницькі виконавці фольклору у переповненому залі ПК «Березіль» поряд із професійними колективами. Звичайно, хвилювалися. Але вже перші їхні мізансцени зацікавили, пожвавили глядачів і останній номер – стародавня полька – «Трясулька» потонула у бурхливих оплесках
У творчому доробку Емілії Миколаївни Турчин також новорічні вечорниці з Козою, Маланкою, віншівками, жартівливий городницький ярмарок, емоційні вінкоплетини, які відроджували учасники фольклорно-етнографічного колективу.
Емілія Миколаївна вчителювала і на пенсії. Створила дитячий фольклорний ансамбль. Дівчатка і хлопчики охоче виводили ягілки, дзвінко колядували, хвилююче прадавнє дійство показував вертеп, чудернацькі жарти витворювала Коза. Емілія Миколаївна написала цікавий емоційний сценарій «В ніч під свято Миколая». На доброчинному концерті «Нова радість стала» в ПК «Березіль» у 1989 році глядачі тепло сприймали юних аматорів цієї гарної, зворушливою маленької вистави.
Фольклорно-етнографічний колектив із цього мальовничого села неодноразово виступав у Тернополі, Музеї народної архітектури і побуту в Києві. Його колоритні обряди, звичаї, стрілецькі пісні зацікавили науковців, шанувальників народної творчості, які побували на ІІ-му Міжнародному фестивалі фольклору у Києві (1990 році).
Троїсті музики ансамблю в 1987 році удостоєнні диплома другого ступеня і грамоти музичного товариства України на п’ятому Республіканському фольклорному радіоконкурсі «Золоті ключі». Весь колектив, як оди із лауреатів обласного конкурсу виконавців фольклору народних обрядів, звичаїв, нагороджений премією імені Володимира Гнатюка, яку перечислив Республіканській студії хронікально-документальних фільмів для кінострічки про голодомор 1932-1933 рр. Кошти, виручені із своїх благодійних концертів, переслав на пам’ятники Т.Г.Шевченка у Ленінграді, Льові. Тернополі, Підволочиську.
Фольклорно-етнографічний колектив об’єднав шанувальників народної творчості, які, не рахуючись із часом, віддавались улюбленій справі: колгоспників, працівників школи, дитячого садка, сусідніх підприємств,сільради. Доброю помічницею керівникові буда Евгенія Мозіль, директор сільського будинку культури. У цих своєрідних виставах їй припадали провідні ролі, які вона з натхненням грала.
Вчителька історії – доброзичлива, інтелігентна, яка сіяла дітям добре, розумне, вічне, вела за собою фольклорно-етнографічні колективи і на сцені щиро, правдиво відтворювала цікаві, самобутні образи жінок у обрядових дійствах, що прийшли з минулих років рідної сторони.
У 1993, 2001, 2004 роках керівництво колективом перейшло до Євгенії Мозіль, з 1994 до 1998 року вона працювала із Марією Дацків, яка керувала дитячим ансамблем. У 2005, 2006, 2012 роках з дитячим ансамблем працювала Надія Шевчук.

Підготувала Богдана Синенька