Коли у Бережанах був “золотий” час
”То єст моє джевко”
Рай. Колись цими дорогами розкидала цукорки пані Потоцька, місце популярне за поляків і розваг тут було вдосталь. В тутешньому парку очікувано добре. Багато променів ліплять в очі і на листя в передосінньому синдромі.
Тут ходив Якуб Потоцький та з словами “то єст моє джевко” обіймав стовбури рідкісних видів дерев. Отакий прояв любові до природи.
Міжвоєнний період для Бережан золотий, невимушено святий, ще не сплюндрований сліпою жорстокістю Другої світової.
Потоцького немає, його ім’я на цеглинах і сторінках історичних праць. Можемо лиш уявити відпочинкові маршрути й комфорт цього шляхетного дядька.
Завдяки чому Раївський комплекс вражав? Заманював гостей, потрапляв у поезію й спогади не одного покоління бережанців й гостей міста?
Відповідь проста, завдяки старанню й самовідданій праці тутешнього персоналу. Мешкав він в будиночку навпроти основного палацу. Попри своє призначення будинок прислуги вражав шпильчатими вежами, архітектурною стриманістю, терасою й цікавим кутовим балкончиком. За однією з версій будинок збудований наприкінці 19 століття, в часи Першої світової слугував госпіталем та постоєм для Австо-Угорського війська.
У спокійні часи тут мешкали раївські лісники, конюхи, обслуга палацу й інший технічний персонал. Вся краса тутешньої Софіївки, комфорт паньства тримався на їх праці. Це заслуговує поваги.
По відвідинах парку на душі легко, місце неповторне, в кожного своє мірило щастя, суміш добрих історій і осіннього повітря сьогодні зробили свою справу.
Михайло Музичка
Коментарі вимкнені.