У Скалі-Подільській привидів більше, ніж людей?

Скала-Подільський замок 🏰

Скала місто у Тернопільській області. В місті привидів, здається, більше, аніж людей. Навіть так: Скала — місто-привид. Життя все ще вирує серед однакових як казарми п’ятиповерхівок колишнього військового містечка і в розлапистому приватному секторі Запотіччя й Толоки, який щупальцями городів розлазиться в усі боки від старого центру.

Сам же центр, виразно австріяцький — муляж, декорації міста, де за фасадами старих кам’яниць ховається лише вітер і набурмосені коти. Половина будинків на центральній вулиці, з усіма їхніми залишками ліплення і мізерними сецесійними балкончиками, позбавлені життя в особі мешканців. Лише Богдан Хмельницький на постаменті, один з десятків штампованих клонів-гетьманів, які зустрічають прибульця з Заходу вже в Раві-Руській, все ще грізно вимахує в бік Польщі помальованою на срібне булавою. Йому більше нічого не лишається: за богдановою спиною виростає стіна однієї з старих кам’яниць колишньої Скали-над-Збручем.

Ще тоді, коли поселення називалося просто Скала, на початку XIV століття, тут був оборонний замок, зруйнований пізніше татарами.
Відновити фортецю і збудувати церкву випало князям Коріатовичам, що правили Поділлям з 1331 р. Щоправда, в 1395 р. Вітольд Великий, князь литовський, відібрав у Федора Коріатовича ряд міст, в тому числі і Скалу. А нема чого дружити з конкурентом, угорським королем Жигмондом Люксембурзьким. Ображений Федір з дружиною перетнув Карпати і прославився як розумний власник Мукачівської твердині: це саме він надурив чорта, віддавши йому за риття бездонного колодязя нещасні кілька монет. А обіцяв же цілий мішок! Чорт в мукачівському колодязі до цього часу сидить і обуренно підвиває, а туристи фотографуються, схопивши князя Федора за відполірований до лиску бронзовий палець: на вдачу. Князя тут зовуть Корятовичем, але це вже справа транскрипцій.

По смерті Вітольда місто перейшло у королівську власність, отримало Магдебурзьке право (1443), аж нарешті монарх не віддав його в 1515 р. у прижиттєву власність кам‘янецькому старості Станіславу Лянцкоронському (1465-1535).

А вже через рік східні зайди спалили і місто, і замок. Лянцкоронський взявся за відбудову форпосту. Швидкий розвиток артилерії в ті часи зумовив зведення мурованого замку бастіонного типу. Роботи проводились за рахунок міщан, яких для цього на два роки звільнили від міського податку. Звільняти занапащене татарами місто від податків доводилося частенько: 7 серпня 1498 року король Польщі Ян Ольбрахт надав місту 15-річну податкову індульгенцію, а з 1510 р. міщани протягом десяти років не платили нічого в казну.

Відбудований замок зміцнили мурами, розмістивши за ними військовий загін. Замок став навіть символом міста: його зображення знаходимо на міській печатці з 1531 р.
Та татарам до печаток і символів діла не було, вони раз по разу руйнували твердиню. Не відставали і волохи, чий напад у 1538 р. завдав місту великої шкоди, а замок взагалі зрівняв з землею. Знову берись за відбудову — і міщани взялися: краще з замком, аніж без.

Вся історія цієї фортеці — колекція трагедій і катастроф. Здавалося, на її боці сама Природа: дитинець був захищений стрімкими скелями та рікою з трьох боків, з доступного південного боку був викопаний глибокий рів, зведені кам’яні стіни і округла порохова вежа, яка збереглася найкраще з усього комплексу. Десь тут знаходилась в’їздна брама, дістатись до якої можна було підйомним мостом, що при потребі спускався на товстезних ланцюгах.

Кам’янець, якому в князівські часи Скала була рівнею, лишався нескоренним, а надзбручанська твердиня терпіла поразку за поразкою. В 1620 р. турки напали на місто, спалили більшість будинків, пошкодили замок. В 1648-му козацько-селянські війська взяли твердиню і вигнали звідти польський гарнізон. Особливих руйнувань замок зазнав в 1657 р., коли ним володів трансільванський князь Д‘єрдь ІІ Ракоці. Люстрація 1665 р. повідомляє, що «замок, вимурований на скалі і обведений навколо муром, прийшов в цілковите запустіння». Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався на початку XVII століття: облога Скали яничарами. Після захоплення 1672 р. турками Поділля замок вже не відбудовувався.

В середині XVIII ст. староста Скали Адам Тарло проводить ремонт оборонних мурів та вежі. На території фортеці будують пишний палац з великими підвалами. Літопис за 1765 р. читається вироком: «…через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови». Фатум, не інакше.
Після того, як Доля донесла свій меседж «навіть не думай, це прокляте місце» до всіх господарів замку, руїни залишили напризволяще. З кінця XVIII століття тут не багато змінилося: першою вигулькує з-за повороту дороги кругла чотириярусна порохова башта, далі — двоповерховий палац з гарним різбленням над вікнами, ще далі оборонні стіни, які сходяться на краю виступу під гострим кутом.

Місцеві жителі неквапливо розбирають залишки фортеці собі на огорожі, займаючись цим ще з часів Тарла. Один навіть збудував басейн для гусей і обклав його замковим камінням.

Блукаючи замком, дивіться під ноги: за травою (чи кучугурами снігу, це вже як пощастить) легко не помітити проваль підвалів і залишків австрійських окопів. Глибокі ями біля західної та північної стін — сліди діяльності учасних «золотошукачів».

Маловідома Україна
загрузка...

Comments are closed.